Олена Семеняка
Український традиціоналістичний клуб
Друга Всеукраїнська монархічна конференція, яка відбулась 1 червня 2013 року в Києві (Будинок Кіно), не зважаючи на різновекторність позицій, представлених не менш яскравими та навіть екзотичними учасниками та гостями, пройшла на диво злагоджено та безперебійно. Тривалість виступів, - єдине, що потрібно було врегульовувати голові й ініціатору заходу Едуарду Юрченку, філософу-традиціоналісту, викладачу Національного транспортного університету й одному з головних активістів Українського Традиціоналістичного Клубу.
А узгоджувати, на перший погляд, було що, з огляду на те, що виступів, присвячених тематиці монархії й традиціоналізму, було всього 5-6: доповіді членів УТК (Андрій Волошин, Олена Семеняка, Едуард Юрченко), істориків за фахом Олега Однороженка, що виступив з розгорнутою лекцією на тему традиційного суспільного устрою на українських теренах, зокрема ролі Князя та козацької еліти, Павла Гай-Нижника, який сфокусувався саме на можливостях сучасного втілення монархічної ідеї на правах керівника консервативного політичного проекту «Булава», а також доповіді на тему політичної еліти та родинних цінностей Леоніда Чупрія.
Тобто фактично філософську, філософсько-історичну та суспільно-політичну рефлексію над феноменом монархії як такої було запропоновано тільки діячами УТК, О. Однороженком та П. Гай-Нижником, тоді як решта доповідачів зосередились або на політичній критиці сучасного суспільства з традиціоналістичних позицій, або на конкретних аспектах традиційного суспільства в перспективі сьогодення. Утім, подібну тематичну широту варто вважати безумовним позитивом проведеної конференції, що тільки увиразнила негласну солідарність її учасників, жоден з яких не поставив під сумнів монархічний ідеал, під приводом якого було влаштовано це зібрання.
Окремої подяки заслуговує внесок відомого політичного аналітика та блогера Олени Білозерської, що регулярно надає інформаційну підтримку політичним справам українських націоналістів і написала власний репортаж про перебіг ІІ Всеукраїнської монархічної конференції, який містить стислий виклад основних тез доповідачів в хронологічному порядку їхніх виступів, а також авторську позицію пані Олени (автори сайту лишають право на свою оцінку змісту доповідей та заходу в цілому). Зі змістом її репортажу можна ознайомитись за цим посиланням [1]. У свою чергу, спробуємо доповнити його, надалі уникаючи повторів та загальних фраз і зосередившись насамперед на доповідях членів УТК.
Голова УТК, магістр політології, письменник, політичний активіст Андрій Волошин, продовживши своє привітальне слово доповіддю на тему «Монархізм як стиль», зробив коротку ретроспективу вивчення монархічної проблематики в рамках цієї метаполітичної організації, що провела вже декілька засідань, присвячених темі монархії та монархізму: «Шляхи відновлення української монархії», «МАТ сучасному суспільству!» (Монархізм-Археофутуризм-Традиціоналізм), «Синтез поетики та політики в світогляді Шарля Морраса та ідеології «Аксьйон Франсез»» за участі українського дослідника творчості Ш. Морраса Івана Гомзи (саме Ш. Моррас та «Аксьйон Франсез» не тільки заклали ідеологічні підвалини монархізму як сучасної політичної течії, а й задали високі стандарти монархізму як стилю з притаманною йому естетикою аристократизму та дендизму, що перекочувала в стилістичний канон течії археофутуризму), не кажучи про щорічні творчі вечори пам’яті короля Людовіка XVI та визначальну для концепції УТК критику антинаціональної Французької революції, яка поклала край традиційному устрою Європи й катастрофічні наслідки якої ми пожинаємо сьогодні.
Відзначивши розвиток монархістських студій та їх вихід на систематичний рівень разом із започаткуванням традиції проведення Всеукраїнської монархічної конференції (минулого року цей захід відвідали православний традиціоналіст з Уельсу Джон Хауелз й французький католик-монархіст Франк Абед), потенціал якої мали змогу оцінити вже учасники Всеукраїнського конгресу монархістів, що відбувся восени 2011 р. у Кам’янці-Подільському, А. Волошин підкреслив свою віру в монархічне майбутнє України – «Великої, Імперської та Феодальної».
Доповідь активістки УТК й аспірантки кафедри філософії та релігієзнавства НАУКМа Олени Семеняки, яка досліджує консервативну революцію, зокрема творчість її провідного ідеолога Ернста Юнґера, мала назву «Метафізичні підстави відновлення монархії як традиційної форми правління Європи (український контекст)». У своїй тривалій доповіді О. Семеняка нагадала про важливість філософсько-історичного аналізу, який, по-перше, пояснює торжество егалітарних соціалістичних настроїв об’єктивною історичною динамікою, в європейському контексті відомої вже Гесіоду, автору концепції деградації історії від золотого віку до залізного, якою максимум скористалися на свою користь провідники Французької революції та її більшовистської наступниці; по-друге, нагадала, що обом передувала масштабна ідеологічна діяльність французьких просвітників та філософів-марксистів («Ідея стає матеріальною силою, коли вона оволодіває масами»), зокрема в напрямку утвердження протилежної традиціоналістській концепції історії картині прогресизму, внаслідок чого монархістам не варто недооцінювати вагомість таких заходів та ідеологічної роботи з контріндоктринації зазомбованого ліваками європейського суспільства.
Продовжила свій виступ О. Семеняка викладом знаменитої концепції трьох клубів (традиціоналістського, ліберального та радикального, що борються за голоси мовчазної більшості) російського ісламського філософа Гейдара Джемаля, зручної з точки зору прогнозування подальшої активності традиціоналістичного фронту, незважаючи на ліві анти-ієрархічні симпатії її автора, що випливають з теології звільнення революційного ісламу. Не погодившись з віднесенням консервативної революції до крайнього правого крила ліберального клубу, що таким чином намагався вберегти себе від зникнення з історичної арени (консерватори, за Г. Джемалем, прагнуть до суто іманентних благ і в цьому сенсі імітують відкритих до трансцендентного начала традиціоналістів, представлених спадковими аристократіями, так само як революційні ліві імітують справжніх революціонерів – членів радикальних релігійних рухів, які становлять радикальний клуб), О. Семеняка зауважила, що консервативна революція, як в метафізичному, так і політичному плані якраз є прикладом досконалого синтезу традиційних та радикальних сил проти паразитарного ліберального клубу та його суто поцейбічного консервативного тилу, що захищає Систему. Фактично до такої ж думки дійшов сам Г. Джемаль на конференції «Проти постмодерного світу», яка пройшла в Москві восени 2011 року і яку також відвідали активісти УТК. В рамках цієї конференції мислитель скоригував свою початкову схему, спрогнозувавши поступове зникнення ліберального клубу внаслідок об’єднання традиціоналістів з радикалами проти спільного ворога. Символом такого об’єднання для Г. Джемаля виступає герой Селянської війни доби Реформації Флоріан Гайєр – дворянин, який очолив низові соціальні протести і якого цінували як ліві (Фрідріх Енгельс писав про нього в праці «Селянська війна в Німеччині»), так і праві (іменем Ф. Гайєра було названо 8 Кавалерійську Дивізію СС, а також сучасний інтелектуальний клуб, очолюваний Г. Джемалем).
У цьому контексті О. Семеняка звернула увагу на те, що українцям особливо пощастило зі своїми історичними традиціями з огляду на те, що союз традиційних та радикальних сил завжди був природним для українського суспільства, що особливо добре видно на прикладі козацтва – аристократичної воїнської верстви, яка, з одного боку, весь час отримувала підтримку з боку Церкви, а з іншого, сама піднімалася на захист нижчих соціальних верств (селян) та Церкви, виконуючи як міліарну, так і культуроохоронну функцію. Таким чином, джемалівська протилежність «релігії пророків», яка звертається до кшатріїв (воїнів), покликаних очолити повстання пригноблених мас, та «релігії жерців», які приховують істину звільнення від нижчих верств, вступаючи в альянс з вайш’я (торговцями), також не діє у випадку українського духовенства, що завжди виступало на боці радикалів.
Завершила свою доповідь О. Семеняка думкою про те, що міфопоетичні тексти не тільки дають нам точку відліку, розкриваючи істинні метафізичні причини історичного занепаду, відповідальність за який поспішно приписали собі ліві борці за «світле майбутнє», а й вказують напрямок, у якому мають рухатись всі традиціоналісти – йдеться про есхатологію останньої битви з силами залізного віку (Калі-юги), після якої настане новий світ й реальним суспільно-політичним втіленням якої постає консервативна революція в ім’я Традиції.
Цікаво, що висновки О. Семеняки знайшли підтвердження як з боку істориків-традиціоналістів, так і представників українського духовенства. Так, доктор історичних наук та ідеологічний референт «Соціал-національної асамблеї» Олег Однороженко підкреслив природність альянсу традиційних та радикальних сил в українській історії, на відміну від постійних конфліктів між світською й сакральною владою в Європі. Детально висвітливши у півгодинній лекції почесний статус військової еліти, яка платила данину кров’ю, та колосальний рівень її обов’язків, а також найважчу службу політичного правління, відведеної Князю, який ніс відповідальність за весь народ на історичній сцені перед обличчям світової спільноти, О. Однороженко розвінчав поширений стереотип про те, що козацькі повстання епохи Хмельниччини мали буржуазний характер: навпаки, це було зіткнення двох консервативних сил – козацької аристократії з польською шляхтою, яка все більше перетворювалася на суто фінансову панівну верству.
Крім того, О. Однороженко ще раз нагадав про спотворену репрезентацію ідеї монархізму в усіх сучасних підручниках й навчальних курсах, що обслуговують ідеологічні потреби ліволіберального табору, внаслідок чого монархія сприймається суто крізь призму «економічного феодалізму», а тому, за влучним порівнянням Павла Гай-Нижника, асоціюється з тотально антитрадиційними «гопниками з великої дороги», які нині займають чільні посади в нашій державі.
Так само священик Катакомбної церкви отець Савва, духовний наставник чинних громад Українського козацтва, одразу приєднався до радикально-традиціоналістичного табору, як в метафізичній, так і соціально-політичній перспективі. Отець наголосив на безкомпромісності справжніх аристократів духу в історії України, які ніколи не схилялися ні перед внутрішніми, ні перед зовнішніми ворогами й нерідко платили головою за свої переконання й відданість рідній землі. Українське козацтво, зауважив він, завжди славилося своїм героїчним аскетизмом та відповідною ієрархією цінностей: для козака на першому місці завжди був Бог, далі – патріотизм і вже на третьому – сім’я та жінка. Таким чином, отець Савва також заперечив орієнтацію на суто земні блага, властиву консерваторам за Г. Джемалем: справжні українські консерватори завжди спиралися на трансцендентні героїчні цінності і легко відмовлялися заради них від спокійного та комфортного існування.
Соціальним проявом метафізичного радикалізму отця Савви є відмова молитися за наявну політичну владу під час богослужіння, чим, за його зізнанням, грішать усі без винятку клерикальні кола в сучасній Україні. Також отець зазначив, що метафізика метафізикою, а Україна представлена насамперед родючою землею та ідеальними геополітичними координатами, внаслідок чого необхідно всіма силами опиратися зняттю мораторію на продаж земель та зростанню іноземних інвестицій в розвиток українського сільського господарства, а також переселенню в наш край представників інших національностей, які б хотіли скористатись українськими природними багатствами.
Соціальні настанови отця Савви охоче підтримав Олександр Лалак, який навмисно підняв максимально неполіткоректні теми і навіть закликав брати приклад з методів політичної боротьби, описаних в «Майн Кампф» Адольфа Гітлера. Втім, те мінімальне дійство, яке він слушно запропонував українським традиціоналістам – це створення спільного інформаційного простору, який унеможливить маргіналізацію нашого соціального протесту.
Завершив офіційну частину ІІ Всеукраїнської монархічної конференції Едуард Юрченко з доповіддю на тему «Українська монархія як археофутуристичний проект». У своєму виступі Е. Юрченко розкритикував сучасне примітивне уявлення про монархію, обумовлене насадженням лінійно-прогресистської концепції історії, справедливо зауваживши про те, що вже Аристотелем було доведено недієвість демократії в населених пунктах з чисельністю мешканців більше 5 тис. Провал Євросоюзу і грандіозні політичні помилки Президента США Барака Обами, наголосив Е. Юрченко, є кращим свідченням агонії демократичної форми правління, яка не може існувати в принципі у нинішніх умовах й на зміну якій приходить археофутуристичний проект, запропонований французьким філософом Гійомом Фаєм. Згідно з теорією археофутуризму високі технології не є синонімом лівого егалітарного курсу, а отже можуть співіснувати з архаїчними природними цінностями, які знову виносяться на порядок денний європейськими новими правими разом із соціально-політичним проектом Європейської Імперії, побудованої на традиціоналістичних засадах. Відеозапис доповіді Едуарда Юрченка можна переглянути тут [2].
Підсумком конференції стало проголошення Павлом Гай-Нижником створення Ліги консерваторів-монархістів, представником від УТК в складі якої було обрано Едуарда Юрченка. Крім того, було започатковано Координаційний комітет партій та організацій Правого Руху, до якого вже у день проведення конференції увійшли представники від: УНА-УНСО (П. Гай-Нижник), СНА (І. Криворучко), “Булави” (Л. Чупрій / О. Маслак), УТК (Е. Юрченко), ВФПУ (О. Лалак).
Посилання:
1. Білозерська О. Монархія – мати порядку. В Україні започатковано Лігу консерваторів-монархістів / Олена Білозерська. — http://bilozerska.livejournal.com/731771.html.
2. Юрченко Е. Про занепад демократії та перспективи монархії / Едуард Юрченко. — http://rozum.info/news/2013-06-04-307.
© 2013
КОМЕНТАРІ (10)
Ведучи мову про альянс радикалів і традиціоналістів у найближчі десятиліття, Гейдар Джемаль ніяким чином не має на увазі ідейний союз чи яку-небудь принципову спільність між двома клубами. Зокрема, він прокоментував цей момент і під час конференції в Москві. Союз між двома силами є виключно ситуативною рокіровкою в геополітичній грі: транснаціональний капітал, контрольований традиційним клубом, демонтуючи модерн і здійснюючи цивілізаційний поворот до нової архаїки, використовує в якості тарану радикальний іслам (в т.ч. в Европі), який необхідний для обвалу соціально орієнтованих демократій, відтоку капіталу за межі національних юрисдикцій і скорочення ресурсного споживання більшою частиною Третього світу. Фігура Флоріана Гаєра як символ радикального клубу - це фігура, котра уособлює виступ проти традиційного укладу на стороні радикальних мас, але аж ніяк не якийсь "синтез" ідей.
Святослав Вишинський
09 червня 2013 18:43
Поза контекстом основного змісту тексту. Лише одне методологічне зауваження, що стосується мого "улюбленця" Гейдара Джемаля:) Все ж, застосування "клубної" класифікації Джемаля виглядає дещо сумнівним. Так само, як і класифікація його у якості "ісламського філософа" та представника поки неіснуючої "теології звільнення революційного ісламу" (зачатки такої справді були у Алі Шаріаті та, особливо, у членів "Моджахеддин-е Хальк", але софрмованого теологічного руху таки не вийшло). Джемаль (крипто-)гностик. З чим, здається, погоджуються всі, хто був більш чи менш обізнаний із його філософсько-теологічними побудовами та не страждає "комплексом учня" (якраз ті учні, які навчилися мислити самостійно і кажуть про це найбліьш відверто і концептуально вірно). Інша справа, що в силу певних обставин він змушений виступати "експертом з радикального ісламу" та призначений провідним коментатором на теми ісламізму в РФ. При тому, Джахідович часто видає "на гора" більш ніж дивні для ісламу взагалі "а-теологічні" висновки (наприклад - http://www.rosbalt.ru/video/2013/06/07/1138569.html). Те саме стосується і апологізації фігури Флоріана Гайера (безперечно близької модерністам, як один із архетипів "героїчного віку" Модерну). Така апологізація і у Енгельса, і у 3-му Райхові велася саме з "лівих" позицй. Як співалося у знаменитому марші "Wir sind des Geyers schwarzer Haufen", що використовувався як у військах СС, так і у армії НДР:
С мечом в руке, в тяжелых латах,
Ведет он нищих бить богатых.
Подпустим, не страшась греха,
В святую церковь петуха!
В геенну, в ад - без проволочек -
Баронских жен и графских дочек!
Власне, культ Флоріана Гайера, це якраз вияв "лівого" в німецькому нацизмові (про інші подібні вияви добре розписав Евола в "Кртиці фашизму з права"). По суті це радикальний лівий модернізм. Який у Джемаля виступає ще й у шатах спекулятивного гностицизму. Ні до ісламу, ні до традиціоналізму, ні до монархізму, очевидно, ця концепція не має жодного стосунку.
Олександр Маслак
09 червня 2013 20:04
Гейдар Джемаль говорив про цей союз в двох значеннях цього слова (відповідь на коментар Святослава Вишинського), і очевидно, що інструментальне використання традиціоналістським клубом революційного ісламу в своїх цілях нас цікавить меншою мірою. Традиція з Великої літери, яка об'єднується з радикалами проти лібералів, якраз чудово предається фігурою Флоріана Гайєра як революційного ватажка "від аристократів", який тим самим виступає проти ліберально-консервативного в сенсі Джемаля клубу, а не "традиційного укладу". І я підкреслила, що не погоджуюсь із принциповими моментами класифікації Джемаля, зокрема плутаниною з оцінкою традиції як захисту іманентних благ і "тотальної оптимальної онтології", в якій можливі тільки незначні зміни. Зрозуміло, що у випадку Гайєра як рольової моделі маємо справу з типологічно і антропологічно іншим представником традиційного світу, який не вписується у джемалівське розуміння традиції, навпаки виступаючи представником радикального традиціоналізму, справді метафізично близького настановам радикалаів, хоча в репотражі ніде не йшлося про "ідеологічних синтез". Тільки про альянс відповідних антропологічних типів як виразників подібних метафізичних настанов, що виливається в феномен консервативної революції, а не навпаки - синтез правих та лівих ідей "підлаштовується" під певну метфізику. Не варто настільки догматично засвоювати концепцію Г. Джемаля, бо вона також має ці та інші двозначні моменти, які ставлять під сумнів систематичність його думки, що, безумовно, добре, бо інакше намальована ним картина історичного поцесу грішить курйозними метафізичними спрощеннями.
Олена Семеняка
09 червня 2013 21:10
ОК, добре, яким є зовнішнє вираження прихильності до "традиції" у діяльності Гайєра? Чи то на рівні політичної програми, чи то на рівні конкретних дій?
Олександр Маслак
09 червня 2013 21:25
Флоріан Гайєр / Гаєр (відповідь на коментар Олександра Маслака), звичайно, цінувався Енгельсом саме за його підтримку соціальних протестів пригноблених мас, що я й відзначила в репортажі вслід за Джемалем. Однак "лівий" характер Wir sind des Geyers Schwarzer haufen абсолютно не випадковий, більше того, він є виразом не тільки лівого націонал-соціалізму, а націонал-соціалізму взагалі, як феномену, як волюнтаристичного пошуку нової альтернативної сакральності після ситуації "смерті Бога" яку варто розуміти разом з Юнгом як пробудження "архетипу Вотана", що має кореляції і серед традиційних писань на зразок "Бхагавад-гіти", і серед християнських філософів-містиків, однак може проявлятися і проявляється абсолютно нігілістичним (активно-нігілістичним) і навіть антихристиянським чином. Такою ж є, наприклад, пісня SS marschiert in Feindesland з її жартами над папою (націонал-соціалізм мав і своє консервативніше крило, але його метафізичною сутністю є, безумовно, абсолютний волюнтаризм-децизіонізм, зумовлений глобальною філософсько-історичною динамікою в європейському контексті. Більше того, революційний антиклерикальний характер повстання Гайєра ще не свідчить про його антитрадиційний характер: саме для цього я процитувала принципову тезу О. Однороженка про те, що війна козацтва зі шляхтою є прикладом зіткнення двох консервативних сил, в ході якого, безумовно, "червоного півня" саджали на дахи далеко не тільки панських маєтків, не кажучи про єврейські погроми часів Хмельниччини. Як і у випадку консервативної революції тут важливий саме антиліберальний характер (комерціалізація шляхти), а конкретні прояви можуть бути як консервативними, так і нігілістичними (революційними). Якби Гаєра зробили синонімом лівої соціальної емансипації - інша справа. Однак для мене він цікавий саме як представник радикального традиціоналізму на зразок Еволи, який вносить корективи в джемалівське розуміння традиції і традиціоналістського клубу, аж ніяк не тотожного "релігії жерців", які обстоюють "іманентну істину буття". Це по-перше.
По-друге, я, звичайно, ціную історичні реконструкції, але якщо ми хочемо зрозуміти, що робити нинішнім радикальним традиціоналістам-монархістом на фоні наростаючої складності глобальних історичних процесів, нам не обійтися без подібних філософсько-історичних, метафізичних та соціально-антропологічних моделей на зразок теорії 3 клубів Джемаля, доповнених дискусіями про європейський нігілізм.
Ну і по-третє, з цього треба було почати, я зовсім не заперечую гностичний хараткер джемалівської метафізики, що мені навпаки імпонує, і теологія звільнення позначає саме його ідею "преображення глини" в ході революційного повстання мас, а не конкретну історичну концепцію. Я заперечую розуміння традиції Джемалем, але підтримую його метафізичний аналіз, який насправді наближається до правильного розуміння німецького волюнтаризму, хоча він сам охоче б заніс його в категорію "проісків Ібліса") Все це я говорила під час вистпупу, однак не відображала в репортажі, бо й так забагато написала про себе, а тому презентувала тільки свої висновки. Якщо я пропустила деякі логічні кроки і ці висновки незрозумілі - запитуйте. Я все це детально продумала і ясно бачу перед собою, які корективи було внесено в концепцію Г. Джемаля, і що він насправді теж негласно пропонує, не називаючи речі своїми іменами.
Олена Семеняка
09 червня 2013 22:39
"Революційний антиклерікалізм" в НСДАП мав швидше "постпросвітницький" ніж "постніцшеанський" характер, суто на мою думку. Звісно, "альтернативну сакральність" там можна якимось чином віднайти. Як її можна віднайти і в совєцькій ритуалістиці. Але, знову ж, постає питання - наскільки то має стосунок до певної традиції (чи то локальної, чи то "примордіальної"), окрім як т.зв. "національної традиції", що має своє коріння в епосі Реформації (звісно, були в тому середовищі мислителі та пракртики білшим або меншим чином близькі до традиціоналізму у властивому розумінні, що знову ж таки відображено у Еволи)? Невже сам по собі "волюнтаристичний принцип" (у "вакуумі") і є виявом традиції? Припустимо (слідом за О.Б.). Ну так тоді і "Как закалялась сталь", можна вважати прикладом "союзу двох клубів". Крім того, йдеться не лише про "антиклерикальний" контекст. Йдеться про соціальний проект, який реалізовувався як під час Селянської війни, так і під час Реформації загалом. А він мав чітке модерністське спрямування - деконструкція універсального принципу Імперії (Pax Romana Christiana), утвердження автономних мікродержав (з яких, власне, "шляхом укрупнення" і народилася унітарна національна держава Модерну). Зрештою, утверждення "бюргерського суспільства" та унітарної держави, як таких. Селянська війна була лише більш радикальним, "лівішим", епіфеноменом (але не "альтернативою") тих процесів. Якогось більш-менш яскраво вираженого "традиціоналістичного" соціального проекту (ну, наприклад, створення "лицарської держави", подібно до Козаччини) ані повсталі селяни, ані представники лицарства, що перейшли на їх бік не запропонували (наскільки мені відомо). В цьому суть відмінності Між Селянською війною в Німеччині та Хмельниччиною. Я вже не кажу про вихолощення сфери сакрального і "розчаклування" християнства, яке відбулося завдяки тим процесам (хоча, звісно, інший "волюнтарист" - Кромвель - тут пішов далі)...
Олександр Маслак
09 червня 2013 23:12
P.S. Щоб розрізнити "постпросвітницький" антиклерікалізм від антиклерікалізму "постніцшеанського" (ще більш радикалного в оцінках Церкви і християнства загалом) варто подивтися на співвідношення загальновідомих оцінок Лютера і папства (в особі Александра Борджіа) у Ніцше і його ніби то "послідовників".
P.P.S. В гностицизмі йдеться не про "преображення глини" (це якраз християнський підхід), а про "визволення з полону глини".
Олександр Маслак
09 червня 2013 23:48
P.P.P.S. Звісно, є тексти в яких Лютер розглядається як "консервативний революціонер". Але їх розгляд (і навіть републікація українською мовою) це тема для окремої розмови.
Олександр Маслак
09 червня 2013 23:51
Звичайно, Флоріана Гайєра потрібно розуміти як символ, а не історичну фігуру та репрезентанта проекту Реформації, я, коли вперше почула цей "реформаторський" закид, навіть не одразу зробила відповідний асоціативний хід. Так само не приховую, що розглядаю його саме крізь призму правого табору з притаманною їй романтизацією Гайєра, а від лівих запозичую лише схвалення виступу на користь соціальних низів (однак при збереженні аристократичної ідентичності!). З історичної точки зору абсолютно згодна, що козацька "лицарська деожава" і видатні фігури української історії могли би стати й набагато кращими символами такої боротьби, з перспективами створення відповідних органічних державних формацій, у зв'язку з чим я й підкреслила те, як нам пощастило з істричним спадком і як шкода, що світовій спільноті так мало відомо про козацьких аристократів духу, які руйнують усталені соціальні та ідеологічні схеми.
Ідеологічні - і ми тут переходимо до метафізики й теорії клубів - звісно, з поправкою на історичний час, до якого ми апелюємо, тому, звичайно, значно зручніше оперувати метафізичними категоріями. Не приховую, що я не не згодна вважати виразниками радикального клубу тільки "пасіонарних мусульманських імігрантів з Третього Світу", що усвідомлюють себе як інструмент Божественної волі та співучасників реалізації провіденційного задуму Бога з встановлення вселенської справедливості, порятунку всього людства і побудови Нового Неба і Нової Землі після приходу Махді, тоді як, скажімо, українське козацтво - це, наприклад, "кшатрійський полюс" традиціоналістського клубу, за допомогою якого жреці, роблячи "мінімальні підтасовки і перетасовки в соціальній піраміді", утримують себе від зникнення із історичної арени, відбиваючи атаку наступаючих соціалістичних сил, а німецька консервативна революція, націонал-соціалізм, фашизм і подібні феномени - це, скажімо, помилкова самоідентифікація з могутністю Ібліса, що "втілює в собі повноту всіх можливих станів, доступних людині," пастка, в яку потрапляють всі, хто орієнтується на модель Надлюдини, і яка знову приховує від людей істину єдиного Бога, який відкриває через "релігію пророків" звістку про фундаментальний збій в реальності, а відтак визачальну для "традиційного укладу" соціальну несправедливість, яку потрібно подалати ми уже знаємо яким чином і за допомогою яких історичних агентів (революційний іслам версії Г. Джемаля).
В обох випадках ми стикаємося з типовою для прихильників мононтеїзму дискредитацією, генералізацєю, уніфікацією "язичницього" світогляду та метафізики та розгляду всієї попередньої історії в світлі монотеїстичної есхатології (про історичну та метафізичну безграмотність більшості сучасних "язичників" я зараз не говоритиму), і в обох випадках радикальні традиціоналістичні сили, яких вистачало як в Європі, так і особливо в Україні через звичний фокус-покус перетворюються на несвідомих захисників паразитарного ліберального клубу, його "крайнім правим консервативним крилом". Звичайно, навіщо розвивати власну воїнсько-аристократичну традицію, якщо все одно це все "жрецька омана", - треба чекати на порятунок від преображених чи звільнених з полону глини мусульман, які зроблять світову революцію. Я загострюю висновки із концепції Джемаля, однак якщо некритично спиратися на аксіоматичні засновки його теорії (жорстке протиставлення язичницького іманентизму-маніфестаціонізму та дуалізму-трансцендентизму) і не робити їх масштабну філософсько-релігійну та метафізичну ревізію (як варіант, розгляд комплексу панентеїстичних теорій, відомих язичницькому світу, які не загрожують "неможливому характеру" Іншого), то ми дійдемо ще не до таких карикатурних висновків. Так, наприклад, для Г. Джемаля навіть християнство - це іманентний маніфестаціонізм-платонізм, синтезований зі східними релігіями Одкровення і як такий, звичайно, легітимує соціальний гніт і поневолення згідно з "тотальною та безальтернативною онтологією жреців"(історичне багатоманіття християнських течій і філософських інтепретацій християнства, звісно, не обговорюється; про язичництво я взагалі мовчу) з огляду на пряму кореляцію між метафізикою та вибором відповідних соціально-філософських конепцій та шляхів історичного розвитку: так, якщо тільки іслам і подібні строго дуалістичні теорії через релігію пророків доносять до соціальних низів істину Одкровення про фундаментальний збій в реальності і визначальну соціальну несправедливість як його поцейбічну проекцію, яку потрібно подолати, а решта маніфестаціоністських теорій, навпаки, захищають соціальну піраміду від революційних зрушень, то це дуже нагадує типову ліву дискредитацію правих як таких, що нібито займаються лише культурною критикою та ідеалістичними реконструкціями, а отже несвідомо зберігають Систему від елімінації базового антагонізму в суспільстві між експлуататорами та експлутованими, тобто революції, і, як це часто люблять робити ліві, навіть захищають Систему від зрушень. Тому від консервтаивної революції, яка руйнує (коригує) цю схему як на метафізичному, так і, відповідно, ідеологічному та соціальному рівні, так просто відмахнутись як "від правого крила ліберального клубу" (ніколи в історії не існувало більш антиліберально налаштованого феномену!) вже не вдасться. Я ціную гностичну метафізику, однак саме у вільній філософській обробці "Орієнтації - Північ", яка, звісно, не має нічого спільного з історичною гностичною ненавитстю до "тіла та природи", яку так люблять приписувати йому "природні" язичники. Слабкість плоті як метафізичне поняття відома і християнству і - насамперед - язичницькими арисотократичним воїнським традиціям та їхнім настановам для оволодіння бойовими мистецтвами. Єдине, що я заперечую - це "приватизація" та монополізація цієї метафізики з боку ісламу версії Г. Джемаля, який відмовляє в наближенні до неї всім іншим метафізичним та релігійним концепціям, зокрема німецькому волюнтаризму-децизіонізму як, на мою думку, сутнісно тотожному гностичній метафізиці філософського зразка.
Щодо Реформації та її соціальних наслідків - формування модерних держав і створенння передумов для антинаціональної Французької революції (антиетнічної, антинародної), звісно, я цілком згодна. Так само як і з філософською критикою ренесансного антропоцентризму. Однак консервативну революція і метафізику націонал-соціалізму я, звичайно, відмовляюся й близько прирівнювати до радянсьої криптосакральності і її витоки, звичайно, вбачаю не в філософії Відродження - навпаки, відома критика останньої з боку консервативних революціонерів. Структурно подібних поєднань традиціоналістьських і революційних сил ми справді можемо знайти багато, однак Флоріан Гаєйєр в романтичній націонал-соціалістичній обробці - це дещо абсолютно інше. На минулій конференції я заснувала свою доповідь на вступі до перекладу максим Ривароля Ернста Юнгера в якому він також реалістично зауважив про те, що в Європі ми маємо справу тільки з залишками традиційного світу музейного характеру, і незважаючи на те, що він симпатизує навіть пізньому монархічному устрою та "антисоціальному" салонному життю аристократів (як унікальним умовам, в яких зміг виплекатися дендистський тип), Юнгер говорив про те, що ми не можемо не скористатися розвалом традиційного світу для рішучого повороту до справжньої традиції згідно з її метаісторичним розумінням, зокрема грандіозною кількістю вивільненої енергії для формування романтичних волюнтаристичних націонал-соціалістичних рухів, тобто коснверативної революції. Що й було зроблено ним свого часу і що він досі розглядає як оптимальний шлях для побудови європейського майбутнього.
В цьому контексті я також згадала "На Мармурових скелях" Ернста Юнгера, в яких він показує, що ми, звичайно, можемо симпатизувати благородним наступникам аристократичних родів, що залишились на сьогодні, однак вони не мають сили та влади, необхідної для повороту до традиції. Після того, як на мирний край нападає варварський Старший Лісничий і його "орки" вирізають все традиційне населення, два брати і їхні союзники організовують масштабний спротив. Однак ці союзники гинуть від рук ворога - благродному принцу відтинають голову, так само як і його супутнику з раціональним науковим мисленням Бракемару. Священик, який підтримував їх, теж гине під руїнами своєї церкви. Що хотів сказати цим Юнгер? Що ми живемо у вік Калі-юги і тотального нігілізму. Якщо хтось думає, що його ворогів зупинять високі поняття честі, то він запізнився - під час ІІ Світової війни вже було перетнуто всі межі людської гідності і заперечено всі правила воєнного протисояння. Навіть націонал-соціалісти, аристократичні елементи в складі яких намагалися бунтувати проти гітлерівської диктатури, виявились занадто ідеалістичними та романтичними у порівнянні з більшовиками, - тотальним нігілістам, яким би й в голову не прийшло опиратися навіть найбліьш варварському та жорстокому наказу свого політичного керівника та бездушній бюрократичній машинерії тоталітарної держави. Тому, звичайно, для мене зберігає свою валідність волюнтаристична метафізика націонал-соціалістів як в перспективі відновлення істинної сакральної традиції, так і в конкретному соціально-політичному плані. Тому якими б нігілістичними не були їхні пісні та методи соціально-політичної боротьби, всі консервативні і справжні традиційні сили мають всерйоз подумати про формування альянсу з радикалами-волюнтаристами, здатних діяти за власним категоричним імперативом і протистояти як ліберальним псевдоелітам на чолі із США, так і найрадикальнішим з мусульманських терористів, що уявляють себе "знаряддям Бога", бо нас цікавить збереження Європи, а благородні принци, на жаль, зараз можуть бути тільки трагічними героями. Щоб подолати сили Калі-юги, треба бути гріше звіра. Саме тому Юнгер і б'є ворога його ж власною зброєю, створюючи такі нелюдські, на перший погляд механічні, а насправді волютнаристичні естетичні моделі, як модель "Робітника" - воїнсько-аристократичного і водночас соціального типу (ще одна структурна аналогія Гайєра) як втілення імперсональної активності, властивої як техніці, так і королям-воїнам з древньої історії Європи. Саме в цьому метафізичному та філсосфсько-історичному контексті варто розуміти мої симпатії до Флоріана Гайєра та скоригованої схеми Г. Джемаля.
Олена Семеняка
10 червня 2013 18:01
(Те саме без найбільш помітних обдруківок - ще багато треба сьогодні написати, тому друкувала дуже швидко)
Звичайно, Флоріана Гайєра потрібно розуміти як символ, а не історичну фігуру та репрезентанта проекту Реформації, я, коли вперше почула цей "реформаторський" закид, навіть не одразу зробила відповідний асоціативний хід. Так само не приховую, що розглядаю його саме крізь призму правого табору з притаманною їй романтизацією Гайєра, а від лівих запозичую лише схвалення виступу на користь соціальних низів (однак при збереженні аристократичної ідентичності!). З історичної точки зору абсолютно згодна, що козацька "лицарська деожава" і видатні фігури української історії могли би стати й набагато кращими символами такої боротьби, з перспективами створення відповідних органічних державних формацій, у зв'язку з чим я й підкреслила те, як нам пощастило з історичним спадком і як шкода, що світовій спільноті так мало відомо про козацьких аристократів духу, які руйнують усталені соціальні та ідеологічні схеми.
Ідеологічні - і ми тут переходимо до метафізики й теорії клубів - звісно, з поправкою на історичний час, до якого ми апелюємо, тому, звичайно, значно зручніше оперувати метафізичними категоріями. Не приховую, що я не не згодна вважати виразниками радикального клубу тільки "пасіонарних мусульманських імігрантів з Третього Світу", що усвідомлюють себе як інструмент Божественної волі та співучасників реалізації провіденційного задуму Бога з встановлення вселенської справедливості, порятунку всього людства і побудови Нового Неба і Нової Землі після приходу Махді, тоді як, скажімо, українське козацтво - це, наприклад, "кшатрійський полюс" традиціоналістського клубу, за допомогою якого жреці, роблячи "мінімальні підтасовки і перетасовки в соціальній піраміді", утримують себе від зникнення із історичної арени, відбиваючи атаку наступаючих соціалістичних сил, а німецька консервативна революція, націонал-соціалізм, фашизм і подібні феномени - це, скажімо, помилкова самоідентифікація з могутністю Ібліса, що "втілює в собі повноту всіх можливих станів, доступних людині," пастка, в яку потрапляють всі, хто орієнтується на модель Надлюдини, і яка знову приховує від людей істину Єдиного Бога, який відкриває через "релігію пророків" звістку про фундаментальний збій в реальності, а відтак визачальну для "традиційного укладу" соціальну несправедливість, яку потрібно подалати ми уже знаємо яким чином і за допомогою яких історичних агентів (революційний іслам версії Г. Джемаля).
В обох випадках ми стикаємося з типовою для прихильників мононтеїзму дискредитацією, генералізацєю, уніфікацією "язичницього" світогляду та метафізики та розгляду всієї попередньої історії в світлі монотеїстичної есхатології (про історичну та метафізичну безграмотність більшості сучасних "язичників" я зараз не говоритиму), і в обох випадках радикальні традиціоналістичні сили, яких вистачало як в Європі, так і особливо в Україні через звичний фокус-покус перетворюються на несвідомих захисників паразитарного ліберального клубу, його "крайнє праве консервативне крилом". Звичайно, навіщо розвивати власну воїнсько-аристократичну традицію, якщо все одно це все "жрецька омана", - треба чекати на порятунок від преображених чи звільнених з полону глини мусульман, які зроблять світову революцію. Я загострюю висновки із концепції Джемаля, однак якщо некритично спиратися на аксіоматичні засновки його теорії (жорстке протиставлення язичницького іманентизму-маніфестаціонізму та дуалізму-трансцендентизму) і не робити їх масштабну філософсько-релігійну та метафізичну ревізію (як варіант, розгляд комплексу панентеїстичних теорій, відомих язичницькому світу, які не загрожують "неможливому характеру" Іншого), то ми дійдемо ще не до таких карикатурних висновків. Так, наприклад, для Г. Джемаля навіть християнство - це іманентний маніфестаціонізм-платонізм, синтезований зі східними релігіями Одкровення і як такий, звичайно, легітимує соціальний гніт і поневолення згідно з "тотальною та безальтернативною онтологією жреців"(історичне багатоманіття християнських течій і філософських інтепретацій християнства, звісно, не обговорюється; про язичництво я взагалі мовчу) з огляду на пряму кореляцію між метафізикою та вибором відповідних соціально-філософських конепцій та шляхів історичного розвитку: так, якщо тільки іслам і подібні строго дуалістичні теорії через релігію пророків доносять до соціальних низів істину Одкровення про фундаментальний збій в реальності і визначальну соціальну несправедливість як його поцейбічну проекцію, яку потрібно подолати, а решта маніфестаціоністських теорій, навпаки, захищають соціальну піраміду від революційних зрушень, то це дуже нагадує типову ліву дискредитацію правих як таких, що нібито займаються лише культурною критикою та ідеалістичними реконструкціями, а отже несвідомо зберігають Систему від елімінації базового антагонізму в суспільстві між експлуататорами та експлутованими, тобто революції, і, як це часто люблять робити ліві, навіть захищають Систему від зрушень. Тому від консервативної революції, яка руйнує (коригує) цю схему як на метафізичному, так і, відповідно, ідеологічному та соціальному рівні, так просто відмахнутись як "від правого крила ліберального клубу" (ніколи в історії не існувало більш антиліберально налаштованого феномену!) вже не вдасться. Я ціную гностичну метафізику, однак саме у вільній філософській обробці "Орієнтації - Північ", яка, звісно, не має нічого спільного з історичною гностичною ненавистю до "тіла та природи", яку так люблять приписувати йому "природні" язичники. "Слабкість плоті" як метафізичне поняття відома і християнству і - насамперед - язичницькими арисотократичним воїнським традиціям та їхнім настановам для оволодіння бойовими мистецтвами. Єдине, що я заперечую - це "приватизація" та монополізація цієї метафізики з боку ісламу версії Г. Джемаля, який відмовляє в наближенні до неї всім іншим метафізичним та релігійним концепціям, зокрема німецькому волюнтаризму-децизіонізму як, на мою думку, сутнісно тотожному гностичній метафізиці філософського зразка.
Щодо Реформації та її соціальних наслідків - формування модерних держав і створення передумов для антинаціональної Французької революції (антиетнічної, антинародної), звісно, я цілком згодна. Так само як і з філософською критикою ренесансного антропоцентризму. Однак консервативну революція і метафізику націонал-соціалізму я, звичайно, відмовляюся й близько прирівнювати до радянсьої криптосакральності і її витоки, звичайно, вбачаю не в філософії Відродження - навпаки, відома критика останньої з боку консервативних революціонерів. Структурно подібних поєднань традиціоналістських і революційних сил ми справді можемо знайти багато, однак Флоріан Гаєйєр в романтичній націонал-соціалістичній обробці - це дещо абсолютно інше. На минулій конференції я заснувала свою доповідь на вступі до перекладу максим Ривароля Ернста Юнгера, в якому він також реалістично зауважив про те, що в Європі ми маємо справу тільки з залишками традиційного світу музейного характеру, і незважаючи на те, що він симпатизує навіть пізньому монархічному устрою та "антисоціальному" салонному життю аристократів (як унікальним умовам, в яких зміг виплекатися дендистський тип), Юнгер говорив про те, що ми не можемо не скористатися розвалом традиційного світу для рішучого повороту до справжньої традиції згідно з її метаісторичним розумінням, зокрема грандіозною кількістю вивільненої енергії для формування романтичних волюнтаристичних націонал-соціалістичних рухів, тобто консервативної революції. Що й було зроблено ним свого часу і що він досі розглядає як оптимальний шлях для побудови європейського майбутнього.
В цьому контексті я також згадала "На Мармурових скелях" Ернста Юнгера, в яких він показує, що ми, звичайно, можемо симпатизувати благородним наступникам аристократичних родів, що залишились на сьогодні, однак вони не мають сили та влади, необхідної для повороту до традиції. Після того, як на мирний край нападає варварський Старший Лісничий і його "орки" вирізають все традиційне населення, два брати і їхні союзники організовують масштабний спротив. Однак ці союзники гинуть від рук ворога - благородному принцу відтинають голову, так само як і його супутнику з раціональним науковим мисленням Бракемару. Священик, який підтримував їх, теж гине під руїнами своєї церкви. Що хотів сказати цим Юнгер? Що ми живемо у вік Калі-юги і тотального нігілізму. Якщо хтось думає, що його ворогів зупинять високі поняття честі, то він запізнився - під час ІІ Світової війни вже було перетнуто всі межі людської гідності і заперечено всі правила воєнного протисояння. Навіть націонал-соціалісти, аристократичні елементи в складі яких намагалися бунтувати проти гітлерівської диктатури, виявились занадто ідеалістичними та романтичними у порівнянні з більшовиками, - тотальним нігілістам, яким би й в голову не прийшло опиратися навіть найбільш варварському та жорстокому наказу свого політичного керівника та бездушній бюрократичній машинерії тоталітарної держави. Тому, звичайно, для мене зберігає свою валідність волюнтаристична метафізика націонал-соціалістів як в перспективі відновлення істинної сакральної традиції, так і в конкретному соціально-політичному плані. Тому якими б нігілістичними не були їхні пісні та методи соціально-політичної боротьби, всі консервативні і справжні традиційні сили мають всерйоз подумати про формування альянсу з радикалами-волюнтаристами, здатних діяти за власним категоричним імперативом і протистояти як ліберальним псевдоелітам на чолі із США, так і найрадикальнішим з мусульманських терористів, що уявляють себе "знаряддям Бога", бо нас цікавить збереження Європи, а благородні принци, на жаль, зараз можуть бути тільки трагічними героями. Щоб подолати сили Калі-юги, треба бути гірше звіра. Саме тому Юнгер і б'є ворога його ж власною зброєю, створюючи такі нелюдські, на перший погляд механічні, а насправді волюнтаристичні естетичні моделі, як модель "Робітника" - воїнсько-аристократичного і водночас соціального типу (ще одна структурна аналогія Гайєра) як втілення імперсональної активності, властивої як техніці, так і королям-воїнам з древньої історії Європи. Саме в цьому метафізичному та філософсько-історичному контексті варто розуміти мої симпатії до Флоріана Гайєра та скоригованої схеми Г. Джемаля.
Олена Семеняка
10 червня 2013 18:19
Додати коментар
Увійти через профіль