Олена Семеняка
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Декілька слів про недавно опубліковану статтю Ольги Брюховецької "Що буде зі свободою?" з огляду на її популярність в мережі і загалом для сприяння культурі діалогу між представниками правих та лівих сил. Деякі рефлексії з приводу неї вже запропоновано. Чесно кажучи, мені також важко дискутувати зі статтями, написаними культурологами, політологами, істориками й соціологами, тобто (здебільшого) людьми без фундаментальної філософської освіти, оскільки, перш ніж перейти до обговорення їх змісту, у мене виникає маса методологічних та формально-логічних зауважень, не кажучи про плутанину в термінах, а потім виявляється, що обговорення самого змісту вже й не має сенсу (втім, до професійних філософів у мене також нерідко ті самі претензії; Ольга Брюховецька, варто віддати належне, має фахову філософську освіту). Однак деякі зауваги виникли і у мене.
По-перше і починаючи здалеку, навіть якби колись і вдалось втілити ідеал прямої демократії на зразок ранньої американської моделі, коли це слово іще мало сенс, "аристократичної демократії" або хоча би чогось на зразок польського сейму з його liberum veto і забезпечити дотримання розроблених вихідцями із Франкфуртської школи умов ідеальної дискусії, це ще би не гарантувало потрібний результат, оскільки, всупереч просвітницькій ілюзії рівності всіх індивідів та їхніх розумових здатностей, той же засновник негативної антропології Іммануїл Кант цілком справедливо вважав, що людина або наділена здатністю (до) судження або ні, а якщо ні, то їй нічого не допоможе... Що накладає суттєві обмеження на реалізацію його просвітницького гасла "Sapere aude!" (май мужність користуватись своїм розумом). Бо, як то кажуть, було б чим... Саме тому філософи, скільки б вони не симпатизували авторитарним режимам ХХ століття, завжди виступатимуть за деполітизацію широких верств населення (або ж за створення умов реального місцевого самоуправління, однак, знову-таки, під егідою вищого керівництва). І це, зокрема, один з критеріїв, за яким термін консервативна революція, побіжно згадана у тексті Ольги Брюховецької під назвою суміші модернізму та традиціоналізму, украй неевфемічно відрізняється від історичної практики націонал-соціалізму і фашизму з їхніми популізмом та заграванням з масами, що далеко не завжди відповідали образу омріяного Volk. Відмінності у расовій теорії, геополітиці, культурполітиці тощо я зараз не озвучуватиму, бо я і так весь час роблю це у своїх популяризаторських текстах. Однак одразу ж зауважу, що консервативні революціонери, якщо й критикували фашизм і націонал-соціалізм (а вони критикували, і подекуди доволі жорстко), то тільки справа і "згори", тому, якою би їдкою не була їхня критика, вони підкреслювали, що антифашизм для них у принципі нічого не значить. У цьому сенсі, вони були фашистами. Це щодо "філософських витоків" деяких форм атидемократично орієнтованого мислення.
По-друге, дискутувати важко через те, що кожна з політичних субкультур виступає нібито для самої себе, для свого вузького кола соратників та однодумців, з очікуваним і впізнаваним набором аксіом, аргументів та висновків, що робить будь-які дискусії безглуздими. І зміна історичного контексту дається взнаки дуже відчутно. Якщо і в тому ж італійському фашизмі, і в націонал-соціалізмі нерідко траплялися вчорашні комуністи і марксисти, а ідейні опоненти весь час зустрічалися на спільних заходах і оберталися в одних компаніях, то зараз кожен тягне ковдру на себе і знаходить свій сенс існування у запереченні іншого, що абсолютно безглуздо та інфантильно. І це колективне самолюбування на разі навіть вкрай властиве лівій субкультурі (особливо "антифа"), а ірраціональний страх перед фашистами й расистами, з якими жодні дискусії неможливі, взагалі симптоматичний. Причому їхня ретроградність просто вражає, особливо на фоні звинувачення "фашистів" і "націоналістів" у відсталості та провінційності. Як ніби не існує феномену "нових правих" (Ален де Бенуа, Гійом Фай (сама назва теорії якого – археофутуризм – уже би мала викликати потенційну зацікавленість), Жан Тіріар і т.д.), націонал-анархістів (найбільш відомим з яких є Трой Саутгейт), прихильників Четвертої Політичної Теорії (що розробляється Аленом де Бенуа та Александром Дугіним), прихильників політичного ісламу (зокрема, версії Гейдара Джемаля), інтертрадиціоналістів, американського Національного Фронту і т.д. і т.п. Усі вони дотримуються моделі мультиполярного світу, і, виступаючи проти мультикультуралізму, расового змішання та необмеженої імміграції, підкреслюють, що аж ніяк не є расистами (у тому значенні, яке надають цьому терміну ліволіберали; зазначу, що так само, як ліваки зближають капіталізм і фашизм, представники Третьої Позиції загалом схильні розглядати чистий комунізм як логічне завершення новочасного лібералізму та здобутків Французької Революції, що, втім, не заважає їм критикувати гітлерівську залежність від крупного капіталу і тому подібні ситуативні історичні явища). Хоча на фоні таких ультраемоційних висловів, як "непристойна брутальність фашистського культу сили, сморід нечистот расової теорії, кровожерлива ненависть до іншого" спокуса, так би мовити, зростає.
По-третє, я знайома особисто не тільки з багатьма активістами цих сил, але і з ліваками, в тому числі Ольгою Брюховецькою, і маю змогу скласти більш-менш об’єктивне враження про ідейні тенденції в цих середовищах, однак жодного разу не зіткнулася з проханням поділитися своїми спостереженнями чи налагодити діалог між представниками різних сил. Окрім висміювання "селянських" українських націоналістів і бабок Парасок на персональних профілях, я взагалі нічого вартого уваги чи полеміки не зустрічала. Таке ультрасучасне явище, як CasaPound в Італії, своєю соціальною активністю могло б приємно здивувати авторів пасторальних пасквілів, однак ясно, що об’єктивної оцінки діяльності його учасників не дочекаєшся, бо вони нерідко відкрито позиціонують себе в якості фашистів. Цікаво, що ситуація в правому середовищі подібна - іноді представники різних течій ненавидять один одного не менше, а то й більше, аніж ліваків. Вистачає і концептуальних розбіжностей. Скажімо, не так давно, у рамках спільного заходу з представниками партії "Свобода", я та мої однодумці з Українського Традиціоналістичного Клубу (УТК) мали дискусію з Андрієм Іллєнком, у ході якої з’ясувалося, що ("жахлива донцовська"!) "Свобода", підтримуючи ідею рівності у розумінні Французької Революції, являє собою ліву фалангу українського правого спектру, тоді як традиціоналісти є його крайнім правим та реакційним крилом. Однак це жодним чином не вплинуло на наші плани з приводу подальшої дискусії й співпраці, і я би сильно здивувалася, якби було інакше.
Таким чином, підсумовуючи сказане, підкреслюю свою відкритість до персонального спілкування з зацікавленими у налагодженні діалогу в тих питаннях, де це має сенс, а також для того, аби поставити крапку і закрити ті питання, де діалог і неможливий, і непотрібний. Сподіваюся, що це сприятиме розрядці атмосфери страху в стінах Академії, бо після прочитання статті Ольги Брюховецької мені самій страшно туди приходити.
© 2012
КОМЕНТАРІ (4)
Знаково виглядає крититка пані Брюховецькою Бодрійяра. Так часто вживане нею поняття "рефлексії" постає власне як симулякр справжньої рефлексії. Симулякр "рефлексії" цей тотожній до її віри в непогрішність теорії критичного аналізу.
Артур Середін
09 січня 2012 12:28
Олено, дещо зі сказаного тобою про лівих - правда; це стосується, зокрема, нерозбірливості у навішуванні ярликів та самолюбування. Є таке.
Але навіть якщо придивитись поближче до представлених тобою доктрин, то, хоч які вони нові, але можливості діалогу і тим більше співпраці з ними видаються все одно дуже сумнівними. Достатньо лише різкого антидемократизму (підтвердженого незаперечним авторитетом Канта - ось вона, ґрунтовна філософська освіта!), а також поняття "расового змішання" у творах нових правих, які, з таким концептуальним апаратом, виявляються не дуже-то й новими...
Я щиро переконаний, що серед нових правих є багато витончених мислителів, і що переважна їх більшість аж ніяк не хоче спалювати євреїв чи вішати негрів. Але цього замало для діалогу. Потрібен якийсь спільний ґрунт. Самої антикапіталістичної риторики тут замало. Чудово, що ніщо не завадить вам далі співпрацювати зі "Свободою" - у вас із ними таки багато спільного. А у нас із вами мало, практично нічого. Тому давайте, справді, розвіювати міфи - про ту ж таки кровожерливість усіх без винятку правих, наприклад - але і не будувати жодних ілюзій щодо діалогу.
Ігор Самохін
09 січня 2012 23:56
Ігоре, дякую за коментар, твоє зауваження уже можна вважати вдалим прецедентом обговорення зазначених питань. Що й треба було досягнути. У мене багатий досвід спостереження за людьми, які, навіть сидячи за одним столом, виступають тільки для себе, незалежно від того, до якого середовища вони себе відносять, а особливо якщо до демократично орієнтованого… що, як ти зрозумів натяк, далеко не завжди передбачає чутливість до змісту думки іншого або до самого факту її наявності. Мені ж, навпаки, завжди цікаво, що відбувається у тих чи інших середовищах, в тому числі ворожих, і навіть не з метою шпигування, а із загальних інформаційно-естетичних міркувань. Така відкритість, втім, нерідко марно «підкупає» представників «ворожих кланів», бо на глобальну постанову цілей вона практично не впливає, зате й у «філософській арогантності» мене ніяк не звинуватиш. Тобто, певною мірою, знімання масок і коректна подача концептуальних засновків тих або інших філософсько-політичних доктрин замість навішування ярликів й експлуатації демінутивної фразеології – великий крок у налагодженні культури діалогу, про яку я писала, яка, однак, зовсім не передбачає співпраці в напрямку досягнення певної спільної мети. Бо, тут ти цілком правий, ворог у нас, можливо, й спільний, зате цілі різняться, й різняться суттєво. Те саме можна сказати й про інші течії в правому середовищі (тут люди взагалі готові повбивати один одного за ставлення до Французької революції), але традиціоналісти та революційні консерватори (мені, де речі, також довелося попрацювати над тим, щоб артикулювати обсяг значення, в якому ці парадигми більш-менш тотожні) все-таки мають більше шансів на співпрацю з ними, ніж з неомарксистами, серед яких багато вартісних мислителів, думки яких в ряді питань практично збігалися з висловленими їхніми правими колегами, але які в наших очах так само практично зливаються із ліберальною моделлю самим фактом свого реформаторського підходу та визнання аксіоматичних засад «сучасного світу», точкою відліку для оформлення якого в історичній площині можна вважати революцію 1789 року. Для консервативних революціонерів більшість цих потенційних «діалогів» в принципі не виходить за межі лібералізму в широкому сенсі цього слова, а реформи розглядаються як припарки на смертному ложі. З іншого боку, такий консервативно-революційний автор, як Карл Шмітт, не мав заперечень проти демократії, на відміну від лібералізму, однак саме тому, що ця політична теорія передбачає політичну нерівність, тобто протиставлення одних гомогенних спільнот іншим…
Олена Семеняка
10 січня 2012 12:12
Тому, звичайно, не секрет, що лівизна революційного консерватизму стосується лише технічного аспекту досягнення не завжди протилежних, але відмінних цілей. Так, якщо класичний марксизм, сповідуючи свою матеріалістичну версію релігійної телеології, прагнув до світлого майбутнього тут і тепер і розбудови раю на землі у вигляді загальної доступності матеріальних благ, ліквідації держави як репресивного апарату й відчуження людини від продуктів праці, а також права розпоряджатись своїм часом як кому заманеться, то праві завжди надихалися, у першу чергу, «надлюдськими» та ідеалістичними проектами, які, звичайно, передбачали ті чи інші форми духовного та фізичного самоподолання заради досягнення бажаного. Історичний досвід показав, що марксистський ідеал, не будучи таким вже й утопічним, навіть за умов часткової реалізації на практиці (зокрема, фактору доступності матеріальних благ) призвів до втрати революційного суб’єкта й масового оміщанення населення, що користується цим вільним часом хіба що для подальшої автоматизації та деградації. Звичним «контраргументом» є зауваження про те, що «надлюдські проекти» правих тоталітарних режимів призвели до значно гірших наслідків. Так само, втім, як і лівих, - поки вони зберігали в полі зору революційну мету елімінації базового антагонізму в суспільстві, тобто експлуатації людини людиною. З точки зору правих, це абстрактна постановка питання, яка в тому числі відповідальна і за здебільшого карикатурні досягнення культурного марксизму і особливо фемінізму, хоча у них є власний список претензій до капіталізму і свій спосіб формулювати це питання. З цих міркувань, значно ціннішими є грандіозні «побічні ефекти», залишені і правими, і лівими тоталітарними режимами, які виходять за рамки офіційної політичної телеології, більшою або меншою мірою. Однак, знову користаючись «привілеєм» ґрунтовної філософської освіти, нагадаю, що навіть якби ці грандіозні історичні експерименти залишили по собі тільки негативні наслідки, це ще не означає дискредитації самих теорій, оскільки умовивід від порядку фактів до порядку смислів, всупереч сподіванням прагматистів, недопустимий… Тобто повторення цих самих теорій або їх модифікацій у зміненому історичному контексті цілком легітимне й можливе, не кажучи про практично нереалізований проект революційного консерватизму. Зокрема, це стосується й расових теорій (а вони бувають різними), коректне застосування яких у перспективі побудови мультиполярного світу можливе й потрібне, особливо на фоні фактичного злиття мультикультуралізму й глобалізму. Як би це архаїчно не звучало (для мене це настільки природно, що я навіть не уявляю, як цього можна не розуміти), ми виступаємо за максимально повноцінне збереження оригінальних культур й етнічного різноманіття в світі, а домінування кольорового населення на автохтонно білих землях та їх подальше змішання, навіть якщо не зачіпати політико-історичної та культурної теми падіння великих держав (Франція, Великобританія), вважаємо неприпустимим як з соціальної, так і з банально біологічної точки зору. У мене вистачає знайомих, які просто відмовляються жити в цих країнах через зростання кількості чорного населення з украй низькою культурою існування, яке в буквальному сенсі цього слова витісняє білих. Що ніяк не відміняє факту наявності благородних і розвинених представників усіх можливих етносів; йдеться про розроблення гнучкішої міграційної політики і запровадження змін у глобальному масштабі. В цьому питанні нам, напевно, справді неможливо дійти згоди. Хоча далеко не усі філософи користуються здобутками грунтовної освіти і на разі найогиднішим троллінгом «націоналістів» та «фашистів» займаються саме ті люди, які би мали бути взірцями об’єктивного й несуперечливого мислення й з якими у мене, повір, ще менше спільного, ніж з вами. Ось тут точно ніякий діалог продовжувати я не хочу, бо моральні якості цих «аналітиків» не дозволяють їм відкрито вступити у полеміку й отримати відповідь на свої питання, після якої, ясна річ, їм доведеться припинити свій ментальний онанізм. Однак я справді по можливості не лінуватимусь й займатимусь лікбезом (деміфологізацією) в тих питаннях, що викликають найбільшу кількість непорозумінь та викривлень, й вітатиму таку саму активність із вашого боку. Це й буде нашим спільним внеском якщо не в налагодження діалогу, то принаймні у підвищення загальної культури мислення та спілкування у «нейтральних зонах».
Олена Семеняка
10 січня 2012 12:13
Додати коментар
Увійти через профіль