Святослав Вишинський
Інститут філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України
Творчість французького мислителя Рене Генона (1886–1951), який, поряд з англо-американським орієнталістом Анандою Кумарасвамі (1877–1947), вважається «батьком-засновником» школи інтегрального традиціоналізму – в англомовних джерелах більше відомої як «переніалізм» (Quinn 1997: с. 3) – зумовила розвиток не тільки низки напрямів у філософії та релігієзнавстві другої половини XX ст., але й суміжних дисциплін – мистецтвознавства, культурології, соціології та ін. Методологічні підходи традиціоналізму, до значної міри випередивши структуралістський та постструктуралістський повороти в гуманітарних науках, незважаючи на перебування на науковому маргінесі ще в середині XX ст., у наступні десятиліття прямо чи опосередковано доповнили інструментарій багатьох дослідників – або в більш академічному викладі були відтворені пізнішими авторами. В цьому випадку ми маємо на увазі роботи таких ключових постатей, як Карл Густав Юнг (1875–1961), Мірча Еліаде (1907–1986), Жорж Дюмезіль (1898–1986), Клод Леві–Строс (1908–2009) та цілої плеяди їхніх учнів та послідовників, які значною мірою змінили характер наукового підходу до питань релігії, міфу та традиційних культур. Внесок Рене Генона в цей парадигмальний поворот, тим не менше, багато в чому недооцінений і сьогодні, а його ідеї досі не знайшли достатнього застосування в сучасних дослідженнях. Так, універсалістський генонівський підхід до культури та її різночинних проявів може виявитись цікавим і у сфері літературознавства.
Поділяючи все багатоманіття культур на два типи – «традиційні» та «сучасні» (модернові), Рене Генон співвідносить їх також із двома рівнями розуміння – «езотеричним» та «екзотеричним» (Генон 2008: с. 20). При цьому світ «Традиції» (у специфічному написанні з великої літери) у французького мислителя постає як складна семіотична система, що поєднує в єдине ціле безліч підходів та способів інтерпретації (Генон 2010: с. 19–22) – як «внутрішніх», так і «зовнішніх», «глибоких» і «поверхневих», пов’язаних, але не рівноцінних одне одному. Новий час у методології традиціоналізму навпаки сприймається як спрощення безлічі смислів до суто раціонального чи суто емпіричного рівнів сприйняття, і таким чином модерн виступає як установлення переваги позитивної науки та її принципів як абсолютних критеріїв пізнання, а також інтерпретації культури. В пізньому модерні ці ідеї в ряді сфер доповнюються психологічним, історичним та ін. підходами, що розширюють горизонти сухого раціоналізму, але, на думку Рене Генона, не відновлюють усієї повноти традиційних учень, реставрацією яких займалася філософія інтегрального традиціоналізму. В аспекті літературознавства для нас цікаво те, що французький мислитель та його учні (зокрема, Фрітьоф Шуон (1907–1998) та Тітус Буркхардт (1908–1984)) не обмежували свій критичний підхід до деконструкції модерну лише сферою філософії, але перенесли його і у спеціальні дисципліни, такі як культурологія, релігієзнавство, мистецтвознавство, етнологія, а також запропонували нові методи аналізу літературних творів.
Найповнішою мірою цей підхід присутній уже в одній з перших праць Рене Генона «Езотеризм Данте» (1925), де французький автор пропонує спеціальну метафізичну інтерпретацію головного твору Данте Аліг’єрі (1265–1321) «Божественна Комедія» (1321). Цитуючи самого Данте Аліг’єрі, Рене Генон указує на чотири рівні інтерпретації твору (які ми, у свою чергу, можемо розуміти як такі, що характеризують не тільки «Божественну Комедію», а й практично будь-яку пам’ятку літератури):
1) буквальний,
2) філософсько-теологічний,
3) політичний та соціальний, а також
4) власне езотеричний, метафізичний, який не збігається з філософським та теологічним (Генон 2003b: с. 410).
Цей «таємний» сенс будь-якого езотеричного твору – незалежно від того, чи усвідомлює його сам автор або тільки інерційно ретранслює через нього традиційні знання і науки, не володіючи ключами до їхнього розкриття (прикладом чого є практично будь-яка фольклорна традиція як міфологічна форма, позбавлена міфологічного наповнення) – є одночасно корінь його розуміння, який Рене Генон співвідносить з рівнем «чистої» метафізики (Генон 2004a: с. 227) як пізнання універсальних принципів. У дослідженнях румунського історика релігій Мірчі Еліаде, відомого також як автора романів і новел, цей четвертий рівень дешифрації літературного твору співвідноситься, швидше, з міфологічним, і в цьому сенсі чимось ірраціональним – тоді як швейцарський автор Карл Юнг цю ж реальність розглядає крізь призму психології, маючи на увазі під нею, звичайно ж, речі духовного порядку. Хоча ми повинні враховувати неприйняття самим Рене Геноном, як і його учнями, подібних «вільних» метафізичних інтерпретацій (Эвола 2005: с. 427–429), у яких традиціоналісти вбачали загрозу спрощення «універсальних», себто надлюдських принципів, до сфери «душевного» або, у кращому разі, «традиційного» як фольклорно-міфологічного.
Чим же для традиціоналістів є цей рівень метафізичної інтерпретації, «метафізичного аналізу» літературного твору чи іншого феномену мистецтва? Насамперед, розбираючи художній твір, дослідник-традиціоналіст не торкається філософсько-теологічних (себто ідеологічних та догматичних) підходів, пов’язаних з більш «профанним» життям (Генон 2003a: с. 90), ідеями, доступними ширшим колам. Натомість він виявляє ті сутнісно «традиційні» форми, які у культурах премодерну служили опорою та засобом символічної передачі універсальних метафізичних принципів. У цьому аспекті ми можемо вести мову про нерефлексивний бік справи, що збігається з предметом досліджень Мірчі Еліаде, який розумів культуру (зокрема, і видимо профанну) як певний «камуфляж» міфу (Ellwood 1999: с. 102) – і в цьому сенсі також і традиційні символи, що співвідносяться з метафізичними принципами та відкриваються погляду в більшості літературних творів, що так чи інакше відтворюють міфологічний досвід письменника, його культурний background. З іншого боку, самого Рене Генона набагато більше цікавить власне езотерична складова творів, під якою він має на увазі не так сліпе або напівусвідомлене повторення традиційних міфологем, образів і символів, що «сплять» у колективному несвідомому, скільки їхнє усвідомлене вживання – яке, по суті, є шифруванням інтелектуального посилу. Прикладом можуть слугувати як «Божественна Комедія» Данте Аліг’єрі, так і ряд інших літературних творів, дискусії навколо яких не вщухають століттями – як то «Гаргантюа і Пантагрюель» (1564) Франуса Рабле (1493–1553), сонети Вільяма Шекспіра (1564–1616), «Собор Паризької Богоматері» (1831) Віктора Гюго (1802–1885), романи Густава Майрінка (1868–1932) та ін.
Форма літературного твору таким чином може ставати оболонкою приховування і збереження тих чи інших метафізичних істин, переданих символічним шляхом, і поза зовнішніми покровами відкритих погляду лише посвячених, які володіють необхідними ключами дешифрації. Основна «тема» цього четвертого рівня прочитання, подібно до вершини піраміди, що об’єднує всі інші, завжди співвідноситься, з одного боку, з метафізичним описом структури реальності, макрокосму, а з іншого – з ініціатичним досвідом посвяченого, глибинною трансформацією мікрокосму. Їхніми прикладами можуть слугувати практично всі традиційні міфологеми, присутні в культурі та мистецтві, і так чи інакше похідні від своїх езотеричних прототипів – однак лише в окремих випадках уживані свідомо, і тому не завжди безпосередньо наділені власне езотеричним підтекстом. За аналогією, що виводиться з генонівського розрізнення «містичного» та «ініціатичного», ми можемо сказати, що літератор може бути як пасивним сприймачем деяких культурних кодів, що імпліцитно містять у собі езотеричні основи, які ним повною мірою не усвідомлюються – так і їхнім активним «перекладачем», що передає алегоричною, символічною мовою відомі йому досвід та істини. Другий випадок і становить головний інтерес для традиціоналістів, так само як і традиціоналістський метод виявляється вельми продуктивним засобом у руках літературних критиків, здатних підняти завісу над «суто літературним» у творі та розпізнати в ньому глибше авторське послання, з необхідністю не обмежене художньою сферою та адресоване вузькому колу читачів, які мають достатній рівень і досвід, щоб побачити заховані ключі і метафізичні підтексти.
Підхід, запропонований Рене Геноном в «Езотеризмі Данте», позбавлений вузьких рамок історицизму (Генон 2003b, с. 429), що пов’язано зі зверненням філософа до позачасового символічного рівня культури – що також свідчить про його універсальність, адже цей метод не зачіпає хронологічні особливості та індивідуальні привнесення, оскільки все індивідуальне і партикулярне тут підпорядковане вищому, «надлюдському» порядку. Цим також пояснюється відмічена традиціоналістами універсальність будь-якого метафізичного символізму, який відображає універсальний характер буттєвих істин (макрокосму) та ініціатичного досвіду (мікрокосму), пов’язаних як зворотні сторони медалі. Численні дослідження Рене Генона (Генон 2004b) та його учнів у галузі герменевтики, у свою чергу, наочно демонструють горизонтальні зв’язки, що існують між традиціями різних рас та епох, що однаково зберігають загальне метафізичне коріння, основа якого криється не тільки і не стільки в історичних впливах і запозиченнях, як у прямому досвіді взаємодії з вищими онтологічними реальностями, що слугують єдиним справжнім «натхненням» сакрального мистецтва та літературної творчості. Це означає, що традиціоналістська методологія ефективна не тільки щодо феноменів певної культури або епохи, але стосовно будь-якої езотеричної творчості, тому що власне езотерична складова, що сягає «колективного несвідомого» Традиції, завжди принципово «універсальна», в які би зовнішні шати вона не вдягалася.
Тут варто згадати і критику, якій окремі автори піддають традиціоналістський спосіб інтерпретації художньої творчості, вбачаючи в ньому «редукцію з протилежним знаком» (Элиаде 2008: с. 378). Зокрема, Мірча Еліаде в одному зі своїх інтерв’ю, віддаючи належне рядові праць Рене Генона, не погоджується з ним щодо розстановки пріоритетів та надмірного акцентування езотеричної підкладки літератури на шкоду власне поетичній, яка, на переконання румунського дослідника, повинна мислитися не як допоміжна, але самодостатня, якщо йдеться про сферу мистецтва, а чи не чистої метафізики. Саме тому Мірча Еліаде був достатньо відкритий до сучасної західної культури, вбачаючи в ній цікаві приклади як художнього, так і езотеричного порядку, і таким чином зміщуючи акценти на символізм, що вживається спонтанно і неусвідомлено – тоді як консервативний Рене Генон жорстко розмежовує ці рівні. На цій підставі ми вже можемо помітити і певні обмеження, які накладає на дослідника генонівський метод: з одного боку, дозволяючи частково ігнорувати соціокультурні та історичні реалії, біографічні фактори тощо, і в цьому звужуючи предмет розгляду, зводячи його до універсальної моделі – він виявляється непридатним до всіх художніх творів. Адже такий метод можна застосовувати вибірково, лише до тих праць, які, на думку дослідника, можуть претендувати на особливий «езотеричний статус», що розрізняється лише спеціальним «озброєним» оком – і в цьому дослідник отримує якесь виключне право на єдино правильну інтерпретацію текстів.
Прикладом подібного аналізу може, зокрема, слугувати відомий роман Віктора Гюго, який в інтерпретації перекладача і традиціоналіста Євгенія Головіна (1938–2010) (Головин 2007) перетворюється з романтичної історії в алхімічну алегорію, в який персонажі твору, в силу своїх промовистих імен, якостей та сюжетної ролі, асоціюються з тими чи іншими етапами Opus Magnum та його інгредієнтами. Такого роду гра з текстом і авторським задумом, звісно ж, часом є досить дискусійною – критиків, які використовують традиціоналістський підхід, у разі відсутності достатніх біографічних підстав щодо його використання (а саме щодо письменників, чиє відношення до «езотеричних кіл» не доведене) можна звинуватити в надто вільному розумінні образів і навіть у наданні тексту семантичних рівнів, які йому насправді не властиві. У цьому випадку ми можемо вести мову про неусвідомлене запозичення письменниками та художниками традиційних міфологем, тоді як у випадку авторів без сумніву «містичних» такий підхід виявляється найбільш плідним. У XX ст. до таких слід насамперед зарахувати австрійського романіста та практикуючого окультиста Густава Майрінка, про якого говорили як про «містика, що цікавиться літературою» – і в аналіз якого застосування виключно філологічного інструментарію виявляється недостатнім. Почасти це стосується і творчості Германа Гессе (1877–1962), чиї зв’язки з езотеричними колами повною мірою досі не досліджені – хоча тут варто відзначити більш грунтовний «літературний» інгредієнт, що розширює сферу роботи вченого філолога, у зв’язку з чим ми також можемо вказати на особливості рецепції езотеричних та навколоезотеричних текстів у середовищі окультистів та літературних критиків, детальніше розібрані у роботах українського культуролога Катерини Зорі (Зоря 2009: с. 78). В будь-якому разі, незважаючи на видимі відмінності в підходах, обидва погляди на художній твір та його джерело взаємодоповнюють одне одного, повертаючи мистецтву його справжню універсальність та невичерпну повноту.
Посилання:
Генон, Р. (2004). Восточная метафизика. В: Генон, Р. Человек и его осуществление согласно Веданте. Восточная метафизика. Москва : Беловодье, с. 225–249.
Генон, Р. (2008). Кризис современного мира. Москва : Эксмо, 784 с.
Генон, Р. (2010). Очерки о традиции и метафизике. Санкт-Петербург : Азбука–классика, 320 с.
Генон, Р. (2004). Символы священной науки. Москва : Беловодье, 480 с.
Генон, Р. (2003). Царство количества и знамения времени. В: Генон, Р. Царство количества и знамения времени. Очерки об индуизме. Эзотеризм Данте. Москва : Беловодье, с. 7–302.
Генон, Р. (2003). Эзотеризм Данте. В: Генон, Р. Царство количества и знамения времени. Очерки об индуизме. Эзотеризм Данте. Москва : Беловодье, с. 407–468.
Головин, Е. (2007). Это убьет то. В: Буркхарт, Т., Гюго, В. Алхимия и Нотр-Дам де Пари. Москва : Эннеагон Пресс, с. 335–363.
Зоря, Е. (2009). Роль художественной литературы в исследовании современной магии. В: Мистико-эзотерические движения в теории и практике. История. Психология. Философия. Вторая международная научная конференция. Санкт-Петербург, 23–24 октября 2008 г. Санкт-Петербург : Русская христианская гуманитарная академия, с. 75–84.
Эвола, Ю. (2005). Оседлать тигра. Санкт-Петербург : Владимир Даль, 512 с.
Элиаде, М. (2008). Жатва солнцеворота (1937–1960). В: Элиаде, М. Посулы равноденствия. Мемуары (1907–1937). Жатва солнцеворота. Мемуары (1937–1960). Москва : Критерион, с. 281–432.
Ellwood, R. (1999). The politics of myth: a study of C.G. Jung, Mircea Eliade, and Joseph Campbell. Albany : State University of New York Press, 211 p.
Quinn, W. (1997). The only Tradition. Albany : State University of New York Press, 390 p.
References:
Guénon, R. (2004). Vostochnaia metafizika [Oriental Metaphysics]. In: Guénon, R. Chelovek i ego osushchestvlenie soglasno Vedante. Vostochnaia metafizika. Moscow : Belovodye, p. 225–249.
Guénon, R. (2008). Krizis sovremennogo mira [The Crisis of the Modern World]. Moscow : Eksmo, 784 p.
Guénon, R. (2010). Ocherki o traditsii i metafizike [Studies in Tradition and Metaphysics]. Saint-Petersburg : Azbuka–klassika, 320 p.
Guénon, R. (2004). Simvoly sviashchennoi nauki [Symbols of Sacred Science]. Moscow : Belovodye, 480 p.
Guénon, R. (2003). Tsarstvo kolichestva i znamenia vremeni [The Reign of Quantity and the Signs of the Times]. In: Guénon, R. Tsarstvo kolichestva i znamenia vremeni. Ocherki ob induizme. Ezoterizm Dante. Moscow : Belovodye, p. 7–302.
Guénon, R. (2003). Ezoterizm Dante [The Esoterism of Dante]. In: Guénon, R. Tsarstvo kolichestva i znamenia vremeni. Ocherki ob induizme. Ezoterizm Dante. Moscow : Belovodye, p. 407–468.
Golovin, E. (2007). Eto ubyet to [This kills that]. In: Burckhardt, T., Hugo, V. Alkhimia i Notre-Dame de Paris. Moscow : Enneagon Press, p. 335–363.
Zoria, E. (2009). Rol khudozhestvennoi literatury v issledovanii sovremennoi magii [The Role of Literature in the Study of Contemporary Magic]. In: Mistiko-ezotericheskie dvizhenia v teorii i praktike. Istoria. Psikhologia. Filosofia. Vtoraia mezhdunarodnaia nauchnaia konferentsia. Sankt-Peterburg, 23–24 oktiabria 2008 g. Saint-Petersburg : Russkaia khristianskaia gumanitarnaia akademia, p. 75–84.
Evola, J. (2005). Osedlat tigra [Ride the Tiger]. Saint-Petersburg : Vladimir Dal, 512 p.
Eliade, M. (2008). Zhatva solntsevorota (1937–1960) [The Solstice Harvest (1937–1960)]. In: Eliade, M. Posuly ravnodenstvia. Memuary (1907–1937). Zhatva solntsevorota. Memuary (1937–1960). Moscow : Kriterion, p. 281–432.
Ellwood, R. (1999). The politics of myth: a study of C.G. Jung, Mircea Eliade, and Joseph Campbell. Albany : State University of New York Press, 211 p.
Quinn, W. (1997). The only Tradition. Albany : State University of New York Press, 390 p.
Анотація:
У статті розглядається методологія інтегрального традиціоналізму як інструмент аналізу міфу, мистецтва, літератури та виявлення універсальних метафізичних основ культури. Вчення Рене Генона пропонується як один з методів літературної критики, що виходить за межі власне філології. Розглядаються його переваги і недоліки, підхід традиціоналістів порівнюється з більш зваженим методом Мірчі Еліаде і його поглядом на «містичну» та «езотеричну» творчість у літературі.
Ключові слова:
інтегральний традиціоналізм, міфологія, метафізика, Рене Генон, Мірча Еліаде.
Abstract:
Sviatoslav Vyshynskyi. Universal notions in culture and methodology of traditionalism. The article examines the methodology of integral traditionalism as a tool for the analysis of myth, art, literature and the identification of universal metaphysical foundations of culture. René Guénon’s teaching is considered as one of methods of literary criticism that goes beyond philology itself. The methodological approaches of traditionalism, whiche were ahead of the structuralist turn in the humanities, allow to enrich the field of literary studies as well. The article points out its advantages and disadvantages, and compares the traditionalists’ approach with the more measured method of Mircea Eliade and his view of «mystical» and «esoteric» creativity in literature. According to traditionalism, some literary texts should be read primarily as works of a metaphysical and occult nature. This means that a purely philological approach to their analysis may be counterproductive. Traditionalists propose to go beyond literary studies and connect it not only with philosophy and religious studies, but also with theology and metaphysics. In this study, we show how René Guenon and his students interpreted the texts of Dante Alighieri, Victor Hugo, Gustav Meyrink, Hermann Hesse and others from the perspective of esotericism. At the same time, we show the limitations of this approach in the analysis of poetry and works of mass literature, where authors are guided by fashion or pure sensual inspiration.
Key words:
integral traditionalism, mythology, metaphysics, René Guénon, Mircea Eliade.
Публікація:
Вишинський С. Універсальні поняття в культурі і методології традиціоналізму / Святослав Вишинський // Питання літературознавства. Науковий журнал. — 2022. — Вип. 105. — С. 137—146.
© 2022
Додати коментар
Увійти через профіль