Святослав Вишинський
Міждисциплінарна дослідницька група «Politosophia»
Ліві і праві як у Києво-Могилянській академії, так і за її межами при бажанні можуть вести продуктивний діалог, і позицій, які зближують обидва табори, в дійсності не так і мало. Звичайно, є позиції, по яких згоди не буде досягнуто ніколи, але це не причина відмовлятись від дискусії і замикатись у кланово-герметичні середовища. Проте слід визнати, що, як би це дивно не звучало, праві значно ближчі до «старих» лівих, аніж до «нових», що, у свою чергу, є одним із індикаторів підміни самого протестного дискурсу. Згаданий Оленою Семенякою момент стосовно виставки «Українське тіло» в Центрі візуальної культури особливо показовий: частина експонатів демонструвалась фактично на захист права виставляти особисті еротичні/порнографічні фотографії у блогах чи соціальних мережах, тобто сутнісно в публічному просторі. Найоригінальніше те, що апологетами подібного «мистецтва» в Україні виступають саме ліві, хоча за всією логікою вони першими мусили б виступити проти виставки з ряду позицій.
По-перше, чи не є це пропагандою новітніх форм відчуження сексуальності через віртуальний ексгібіціонізм, а відтак і перетворення сексуальності на символічний товар та інструмент медійної маніпуляції? Чи не повинні були саме ліві піддати такий підхід теоретичній обструкції як зразок найтонших форм соціального відчуження у XXI ст.? Чи не зробили це, натомість, праві, чий традиціоналізм у даному випадку виявився значно ближчим до ідеалу невідчуженої особистості, аніж надміру книжні надбудови нових лівих, котрі такими темпами скоро виступатимуть за «невід’ємні права» експлуататорів експлуатувати експлуатованих? Адже по суті йде мова про відзначену Мирославом Чайковським відмову від класичного антикапіталістичного класового дискурсу (який, натомість, органічно підхоплюють праві) – і перехід у площину символічної боротьби із символічними проблемами (1).
По-друге, сама назва «Українське тіло» могла звучати (і для націоналістів прозвучала) як дискримінуюча за національною ознакою. Це виглядає дещо перебільшено, але уявімо аналогічну мистецьку акцію з гіпотетичним заголовком «Чорне тіло» – й реакцію на неї з лівого табору, підставою чого, серед іншого, є особливо гостра критика, якій ліве могилянське середовище раніше піддало виставку «Жлоб-арт», обвинувативши організаторів у всіх можливих класових «фашизмах». В одних (ідеологічно «правильних») випадках, мистецтво, отже, має бути вільним від цензури – тоді як в інших самі ліві порушують власні тези і переходять у критичний наступ на виставки, презентації, засідання опонентів, не приховуючи ідеологічної мотивованості у своїх діях. Які тоді «плюралізм» і «демократію» мала на увазі Ольга Брюховецька, даючи коментар одному з телеканалів з приводу закриття ЦВК? Адже пригадується критика могилянськими лівими виставки «Народна війна» в НаУКМА, й оцінка Ольгою Брюховецькою виступу Андрія Іллєнка на її відкритті («...пропагує в Могилянці свою ідеологію, і таким чином легітимізує її»).
Чи не слід тому прямо визнати відмову як лівих, так і більшості правих від діалогу – а також безпосередню ідеологічну мотивованість їхніх акцій та реакцій, якими би «плюралістичними» вони не намагались видатись для публіку? (2) В такому разі це означає, що всім учасникам дискусії слід або раз і назавжди чесно полишити розмови про «науковість» і «свободу слова» та прямо кваліфікувати власні дії як ідеологічно-мотивовані (відтак неуникно односторонні, «необ’єктивні», «тоталітарні»), розглядаючи університет як арену політичного протиборства – або відкинути власні претензії на монополізацію університетського дискурсу і вміти слухати опонентів та пам’ятати про академічні свободи завжди і всюди, а не лише у зручних для себе ситуаціях, принагідно розігруючи образ «жертви».
Примітки:
1. Питання належить до розряду дискусійних. Констатація зміни акцентів у тому чи ін. дискурсі не заперечує формально-теоретичну одностайність по ряду його пунктів. Що, однак, означає відкладення тих чи ін. тем «у шухляду», на друго- і третьорядні позиції, визнавані на словах, але нівельовані в актуальному мисленні тут-і-тепер. Аналогічна ситуація може демонструватись на прикладі правого руху, в цілому одностайного щодо базових міфів землі-крові-культури – що при цьому не заважає говорити про фактичну відмову від деяких тем чи їхню релятивізацію в одних або інших партіях/організаціях/групах у різні історичні періоди – аж до взаємних обвинувачень у «зраді» або «відході» від якихось ідей у разі відмови перетворювати їх на наріжний камінь політичного дискурсу. У свою чергу, саме це дозволяє класифікувати рухи і періодизувати їхню діяльність відповідно до реальних пріоритетів, а не декларованих у цілому принципів – аж до того, що будь-яка «новизна» є переосмисленням «старого», котра виражається не тільки в зміні ракурсів, але й наголосів на начебто очевидних для дискурсу речах.
2. Підхід деяких лівих інтелектуалів до дискусії на прикладі однієї публічної бесіди в соціальній мережі «Facebook» демонструє та підтверджує описану вище тенденцію навішування ярликів («праві демагоги», etc.) і неможливості вести розмову, не понизивши опонента рівень («палеоконсервативні дурниці», etc.). Невміння/небажання визнати повну або часткову правоту співрозмовника, як і відповідати на його коментарі повністю, а не вибираючи лишень зручні пункти і пропускаючи інші, не обходячись без контрпродуктивного вияву емоцій – у котрий раз виказує справжню, а не декларовану на словах, готовність лівого середовища до дискусії.
© 2012
Додати коментар
Увійти через профіль