Ігор Загребельний
Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова
Однією із найтрагічніших дат в історії Європи є 14 липня 1789 року. Саме того дня біснувата юрба французьких революціонерів захопила Бастилію – в’язницю, в котрій утримувалося декілька особливо небезпечних злочинців, зокрема – схиблений гвалтівник і збоченець Донасьєн де Сад. Тисячі підручників написано, мільйони уроків та лекцій проведено, щоб зобразити цю подію «прогресивним» явищем у житті Європи. Однак правда є правдою: взяття Бастилії як символ Французької революції кін. XVIII ст. є безперечно жахливою подією – подією, що ознаменувала собою остаточний занепад традиційної, християнської Європи.
У Французькій революції, немов дуб, що вже міститься у жолуді, містилася подальша історія європейської деградації. Однак дуб, напевно, це не зовсім доречне порівняння. Дуб – це благородне дерево, а Французька революція стала поворотним моментом у процесі нищення будь-якого аристократизму, в процесі падіння колись величної цивілізації у прірву бездуховності та морального виродження. У Французькій революції кін. XVIII ст. містилися і смердючі нетрі люмпен-пролетаріїв, і жахи більшовицького терору, і мерзота т.зв. «гей-парадів» сучасності. Коріння сучасної деградації, котра вміло маскується під неоном реклам та гламуром забезпеченого життя, росте саме звідти – із сатанинських оргій Французької революції.
Говорити про це зараз не модно. Однак український націоналізм, що виходить із правд Христової Віри, не може жити брехнею. Український націоналізм має тверезо дивитися на сучасний світ і бачити глибину його занепаду. Бачачи цей занепад, український націоналізм має сміливо говорити про його причини. На жаль, деякі «теж-націоналісти» воліють не бачити елементарних істин і натомість займаються контрпродуктивним ідеологічним фантазерством.
Приводом для написання даної статті стала не зовсім адекватна публікація одного із провідних ідеологів ВО «Свобода» Юрія Михальчишина, а саме його маразматичний опус «Осінь антибуржуазної революції» [1]. В цьому опусі Михальчишин висловив своє захоплення антихристиянською і антинаціональною Французькою революцією і особливо наголосив на «позитиві» сатанинського режиму якобінців.
На думку Михальчишина, якобінці були «соціал-націоналістами» і авангардом антибуржуазної боротьби. Добре, що означення «соціал-націоналіст» не має нічого спільного із поняттям українського націоналізму. Однак ВО «Свобода», ідеологом якої є Михальчишин, через раз називає себе то соціал-націоналістичною, то просто націоналістичною силою. Отож, сентенції Михальчишина можуть кинути тінь на всю націоналістичну ідеологію. Тому, щоб показати, що продемонстрована Михальчишиним ідіотська апологія якобінства не має нічого спільного з ідеологією українського націоналізму, приведемо наступні зауваження.
Насамперед, якобінський режим був квінтесенцією антихристиянської сутності Французької революції, і то не лише на теоретичному рівні, але й на рівні практичному. Саме за правління якобінських виродків християни Франції зазнали якнайбільших переслідувань. Якобінство базувалося на ґрунті безбожницької філософії французького просвітництва – того самого, що є одним із первнів сучасної ідеології тоталітарного лібералізму. Таке філософське підґрунтя давало практичний результат. З одного боку, спроба створити «кишенькову» державну «церкву», розпуста на вулицях і оргії в храмах (т.зв. «Свято Розуму», на якому п’яні якобінці «поклонялися» роздягнутій повії, котра задля глуму над християнством сиділа на престолі). З іншого – гільйотина для тих, хто залишився вірним Христові та Його Церкві.
А яким же на цьому тлі виглядає український націоналізм? Ідеологія українського націоналізму випливає із християнства, із християнської любові до Бога та ближнього. Більше того, український націоналізм є формою дієвого соціально-політичного захисту християнства. Тут, безперечно, мав рацію Степан Бандера, котрий у статті «З невичерпного джерела» чітко зазначав: «Справа релігії... це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ». Отож, та позиція, котру займає ідеолог ВО «Свобода» Ю. Михальчишин, не має нічого спільного з ідеологією українського націоналізму.
Йдемо далі. Якобінський режим був лише однією із ланок Французької революції, був втіленням найрадикальніших аспірацій цього сатанинського явища. Французька революція й справді була буржуазною революцією – революцією третього стану проти тодішньої духовної та військово-політичної еліти. Ця революція мала на меті привести до влади торгашів, найвищою цінністю яких була особиста нажива, що ставилася понад духовність, гідність і честь. Якобінський режим в цьому відношенні не вирізнявся. Він лишень загострював сутність тієї жахливої революції. Замість третього стану він підносив бидлізовану юрбу і її примітивні інтереси, що були абсолютно чужими духовному аристократизму. Якобінство не було антибуржуазним, воно лишень концентрувало в собі найнижчі риси «духу буржуазності» (Ален де Бенуа). Таким чином, глорифікуючи якобінців, Михальчишин стає у когорту різного роду соціалістів, комуністів та ліберастів, котрі висувають гасла егалітаризму і пропагують культ «малої людини» – бездумного обивателя, споживача, котрий є поневоленим найнижчими інстинктами, дочасними благами й небажанням духовного росту.
Натомість український націоналізм базується на засадах духовного аристократизму. Провідний ідеолог-націоналіст Дмитро Донцов чітко наголошував, що на чолі нації має стояти верства «луччих людей», котрі є обдаровані такими прикметами, як мужність, благородство, мудрість. Саме ця верства має вести народ шляхом ідеократії, служіння вищим, духовним цінностям, а в роки бездержавності та іноземного поневолення – очолювати національно-визвольну боротьбу.
Однак український націоналізм для Михальчишина є чужим. Тому він й пропагує безглуздий егалітаризм і захищає якобінське бидло. Французька революція – це передумова сучасного здеградованого світу, де віра і честь нічого не значать, де все продається і все купується, де Бога заступила «релігія шлунку і сексу» (Д. Донцов). Глорифікувати Французьку революцію загалом чи якобінський режим зокрема може лише прихильник деструктивних ідеологій – комунізму, соціалізму, лібералізму. Героїзувати таких виродків, як Робесп’єр або Марат може лише прихильник ідей т.зв. «Прогресу», емансипації, «прав людини» (коштом Божого Закону та прав нації), толерантності, мультикультуралізму, «гендерної рівності», одностатевих шлюбів, влади грошових мішків і т.д. Український націоналіст не може героїзувати цю наволоч. Це черговий раз доводить, що Михальчишин націоналістом не є.
Загалом, стаття «Осінь антибуржуазної революції» – це лише своєрідна «перлина» у морі маразматичного словоблуддя Ю. Михальчишина – на жаль, «перлина» така сама гнила і смердюча, як і саме море... Вся ця писанина є чужою духу та літері ідеології українського націоналізму, являє собою ідеологічний колаж, де під вивіскою соціал-націоналізму намішана апеляція до націоналістичної спадщини з одного боку та широкий спектр чужорідних ідеологем – з іншого. В цьому колажі мирно співіснують ідеї егалітаризму і консервативної революції, націоналістична риторика і примітивне лівацтво, намагання бути сучасним і категорична нездатність до справді потрібного, актуального синтезу.
На перший погляд дивно, що ВО «Свобода» офіційно не відмежувалася від словоблуддя Михальчишина. Та якщо поглянути більш детально, нічого дивного тут немає. «Свобода» офіційно дотримується ідеології соціал-націоналізму – теж еклектичної системи ідей. Очевидно, саме блукання в лабіринтах соціал-націоналізму привело Михальчишина до того ідеологічного маразму, котрий він пропагує.
Безперечно, ідеологія українського націоналізму потребує адаптації до вимог сучасності. Націоналізм має давати відповіді на широкий спектр питань: від соціально-економічних проблем до проблем екології, від проблеми глобалізації до гендерної проблематики. Націоналізм має бути сучасним. Не можна механічно переносити ідеологічний дискурс 20-50 рр. минулого ст. на реалії сьогодення. Однак при цьому варто дотримуватися певних аксіом.
По-перше, націоналізм – це ніщо без християнства. Саме християнство є тим духовним і світоглядним підґрунтям, з якого виростає теорія та практика українського націоналізму. Те, що суперечить чи, тим більше, шкодить християнству, не може бути націоналістичним і, відповідно, не може приносити користь українській нації. Крім того, як зазначав Ярослав Стецько, «немає націоналізму без традиціоналізму» – український націоналізм негативно розглядає ті історичні процеси і явища, котрі посприяли занепаду традиційної християнської цивілізації у Європі.
По-друге, націоналізму є чужою лівацька риторика. Неприпустимою є імплантація націоналістичного дискурсу ідеями класової боротьби, безкласового суспільства, егалітаризму та іншими нісенітницями. Саме ці ідеї намагається поширювати Ю. Михальчишин (зазначимо, що попри своє членство у «Свободі», Михальчишин є ідеологом «автономних націоналістів», котрі сьогодні, переважним чином, перетворюються на виразно лівацький рух). Можливою є лиш така критика капіталізму, котра виходить із засад християнства, націоналізму та традиціоналізму. Націоналізмові є чужим бездуховний, антиаристократичний «дух буржуазності», котрий втоптує народ у болото дочасних благ і формує псевдоеліту, мірилом «елітарності» якої є матеріальне багатство, але аж ніяк не жертовність і вірність вищим цінностям. Націоналізму є чужим крайнє соціальне розмежування, котрому має протиставлятися національний солідаризм. Однак тези про необхідність класової боротьби і побудови безкласового суспільства ворожі націоналізму, тим паче, абсурдними є спроби реабілітувати поняття «соціалізм».
ВО «Свобода» сьогодні висловлює претензії на лідерство в націоналістичному таборі. Поза сумнівом, такі претензії не є виправданими, адже «Свобода» є партією парламентського типу, а націоналістичний рух має керуватися не партією, а орденом. Та попри це, на «Свободі» лежить величезна відповідальність, позаяк значна кількість українських громадян ототожнює націоналізм саме з цією політичною силою. Не можна не відзначити, що «Свобода» вже зробила не один крок, щоб піднятися на висоту ідеології українського націоналізму. Проте повністю очиститися від соціал-націоналістичної спадщини їй не вдалося. Такий стан є вельми небезпечним, оскільки сприяє підміні націоналізму його сурогатами, а то й безперечно деструктивними ідеологічними моделями на кшталт писанини Михальчишина.
Залишається сподіватись, що «Свободі», а також тим, хто мислить себе «новим поколінням націоналістів», все ж вистачить розуму відмежуватися від деструктивних ідей, котрі лише маргіналізують націоналістичний рух і породжують чергове політичне сектантство.
Література:
1. http://www.vatra.cc/yevropa/osin-antyburzhuaznoyi-revolyutsiyi.html.
© 2012
КОМЕНТАРІ (3)
Якщо бути послідовними, то слід визнати, що сама ідеологія націоналізму є явищем модерновим і генетично похідним від Французької революції. Синкретизм можна вбачати вже в синтезі традиційного та сучасного, який у різних пропорціях пропонує націоналізм. Незрозуміло, чому останній аксіоматично поєднується з християнством - така сума далеко не є обов'язковою, а в ряді випадків суперечливою, так як націоналістична ідеологія так чи інакше розділяє християнську спільноту за етнічною ознакою, котра в ряді випадків абсолютизується (аж до готовності переступати через заповіді заради реалізації національних завдань - див. Декалог у першій редакції Степана Ленкавського). Незрозуміла також критика соціального аспекту, адже революційні прагнення безкласового суспільства de facto відтворюють ранньохристиянські ідеали, тоді як автор статті, вочевидь, виступає апологетом кастового розшарування, котре у своїх витоках як ніщо інше "традиційне", а відтак "язичницьке". Попри те, що глорифікація якобінства і справді вкрай неоднозначна, Ігор Загребельний не враховує, що за його логікою "бидлізованою юрбою" можуть бути кваліфіковані і перші християни - як і юдейські низи, що до них у першу чергу було адресоване слово Христове, спрямоване проти римського ідеалу Imperium. Нарешті, незрозуміло, що автор розуміє під "літерою" українського націоналізму - і чи не вказує цим (несвідомо) на догматизацію ідей, озвучених у першій пол. XX ст.
Святослав Вишинський
22 липня 2012 14:45
По-перше... націоналізм можно вважати реакцією нації на модерн схожу з реакцією організма на хворобу... так само традиціоналізм можна вважати реакцією на занепад традиційного суспільства... принаймні першим націоналістичним рухом в сучасному розумінні цього слова можна вважати "Аксьон франсез", яка склалась саме як сила, що протистояла спадщині 1789 року... а сам термін "націоналізм" створив Гердер... який був прихильником органічного розуміння нації та традиціоналізму (в широкому розумінні цього слова)... "національна" ж демагогія різного роду лівих рухів 19 ст. по суті підмінювала поняття...
По-друге... ранні християни ніколи не висували демагогічних гасел на кшталт "свободи, рівності, братерства"... Євангеліє повністю виправдовує та підтримує соціальну ієрархію (при чому в такій жорсткій формі як рабовласництво) та традиційну державу... а ідея першохристиянської спільноти як демократичного збіговиська абсолютно не підтверджується... важливу і навіть провідну роль вже в апостольські часи християнства відігравали римські громадяни, які в ті часи були привілейованою меншістю... до того ж для традиційних християн (католиків і православних) Святе письмо не може бути протиставлене Священному преданню... а предання підтримує монархію, ієрархію та інші атрибути традиційного суспільства, ще більш радикально ніж Євангеліє.
Едуард Юрченко
23 липня 2012 12:47
«Як на мене, проблемні питання, котрі підняв Святослав, мають два виміри – «теоретичний» та «прагматичний». Почну з «теоретичного».
А) Націоналізм і християнство. По-перше, національний партикуляризм, на який спирається націоналізм, не суперечить християнському універсалізму. Формула «ні юдея, ні грека» не означає неґації національного. Ап. Павло пише: «Нема ні юдея, ні грека, нема невільника чи вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі. А коли ви Христові, то ви потомство Авраама, спадкоємці за обітницею» (Гл. 3, 28-29). Очевидно, тут йдеться про універсальність Христової жертви – про те, що Він дарує шанс на спасіння кожній людині, незалежно від будь-якої її ідентичності. Коли б ішлося про неґацію національності, така сама доля спіткала б, приміром, статеву ідентичність, що з точки зору християнства є немислимим.
По-друге, питання первісної редакції Декалогу. Звісно, був період протистояння Церкви (ГКЦ) та націоналістичного руху в 20-30 рр. ХХ ст. Можна називати декілька причин такого протистояння. Однак обидві сторони йшли на примирення і таке примирення відбулося. Націоналістичний рух позбувся більшості антиклерикальних рис та власних квазі-релігійних аспірацій. Натомість націоналістичні ідеологи наголошували на християнському характері націоналізму і це дійсно стало певною аксіомою. Щоправда, не християнство випливає із націоналізму, а націоналізм випливає із християнства. Націоналізм не є абсолютно самодостатньою світоглядною системою і тому потребує певної бази. Такою базою у випадку українського націоналізму є християнство.
Б) Звинувачення християн у егалітаризмі є надуманими. Тут я значною мірою погоджуюся з Е. Юрченком. Неґація соціального розшарування не випливає із християнства так само, як і неґація національного партикуляризму. Крім того варто пам’ятати, що християнство у І-ІІ ст. поширювалося насамперед серед вищих суспільних верств – достатньо почитати Діяння.
В) Найбільше проблем із поглядом на націю та націоналізм як породження Модерну. Відкидати національний фактор в домодерний період неможна – це по-перше. По-друге, на мою думку, провівши певну селекцію націоналістичних рухів, можна побачити в них здорову реакцію на деструктивні процеси Модерну. Гадаю, це тема принаймні коротенького есею.
Тепер щодо «прагматичного» виміру – реалій сьогодення та інтересів української нації. Націоналізм дійсно потребує певного «осучаснення» – він має давати зрозумілі відповіді на актуальні проблеми. Але при цьому все ж варто мати орієнтир, мати певний догматизм у думанні. Проти цього дуже грішать теоретики соціал-націоналізму, особливо – соціал-націоналізму в редакції нинішньої УНТП та «автономів». Вони, фактично, вже скотилися до рівня лівацької риторики. А це – злочин проти нації. Українська нація перебуває в умовах режиму внутрішньої окупації й метою націоналістичного руху має бути національна революція, що звільнить українську націю від цього «полівекторного» антинародного і антиукраїнського кримінально-олігархічного режиму і дасть змогу побудувати українську національну державу (хоч концепт національної держави потребує уточнення в контексті проблематики «Премодерн-Модерн»). Націоналісти мають брати участь у вирішенні різних соціальних проблем, але при цьому наголошувати, що більшість проблем буде остаточно вирішена лише в умовах національної держави. Підвищувати соціальне коштом нівеляції ідеї національної революції за таких умов дійсно є злочином».
(комент належить Ігорю Загребельному, що на жаль не мав технічної можливості особисто його залишити)
Едуард Юрченко
24 липня 2012 00:18
Додати коментар
Увійти через профіль