Андрій Іллєнко
Київський національний університет ім. Т. Шевченка
Святослав Вишинський
Інститут філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України
Дискусія аспіранта кафедри політичних наук Київського національного університету ім. Т. Шевченка Андрія Іллєнка та аспіранта відділу філософської антропології Інституту філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України Святослава Вишинського про філософські аспекти нації і націоналізму 19 квітня 2010 р.
Андрій Іллєнко: Цікаво було б з тобою обговорити питання про співмірність націоналізму та інтегрального традиціоналізму, та й взагалі консерватизму. Бо мені чим далі, тим більше стає очевидним, що таке сполучення є дуже натягнутим.
Святослав Вишинський: Є. Інтегральний традиціоналізм мислить середньовічними мірками, і поняття нації для нього є головно продуктом модерну після 1789 р., хоча Юліус Евола вважав, що цей продукт можна просто інструментально використати в традиціоналістській стратегії. А консерватизм – поняття широке. Якщо говорити саме про Консервативну Революцію, то вона також має небагато спільного традиціоналізмом, але так само і не вписується однозначно в рамки націоналізму.
Андрій Іллєнко: В році 2007-2008 для мене той же Евола був авторитетом в плані ідеології, хоч я усвідомлював, що він не є націоналістом. Тоді сполучення націоналізму з філософією традиціоналізму видавалося мені доволі органічним, хоч і явно не бездоганним. Але чим далі тим більше я почав сприймати Еволу та інших традиціоналістів значно критичніше, з огляду на їхні постійні атаки в бік нації та націоналізму, які раніше чомусь я пропускав повз увагу. Зараз же мені здається, що спроби сполучити вчення Еволи і Генона з націоналізмом є спекулятивним і натягнутим. Більше того, такі спроби є просто шкідливими.
Святослав Вишинський: Звичайно. Особисто я ніколи з цього приводу не плекав ілюзій, у т.ч. коли читав деякі лекції на цю тему. Рене Генон же, на відміну від Юліуса Еволи, до націоналізму навіть інструментального відношення не мав і не бажав мати.
Андрій Іллєнко: Так. “Всякий национализм глубоко чужд традиционным воззрениям” – Рене Генон.
Святослав Вишинський: Юліус Евола ще виходив зі специфічного бачення расової доктрини, і хоча для нього вона не була первинною, він приділяв їй достатньо уваги. А для решти традиціоналістів (Ананда Кумарасвамі, Фрітьоф Шуон, Тітус Буркхардт та ін.) це, безперечно, взагалі не мало великого значення. Те саме в Консервативній Революції: ніцшеанський акцент на індивідуальності, на духовному самоподоланні, на героїчному вчинку, але аж ніяк не на суспільних чи національних благах.
Андрій Іллєнко: От в тому то і справа, що ця корінна відмінність між націоналізмом та інтегральним традиціоналізмом є величезною, і це зрозуміло усім, хто хоч трохи на цьому знається. Але сьогодні часто можна почути всяку профанацію в стилі що Генон і Евола – ледь не ідеологи націоналізму, а монархія є державно-політичним ідеалом націоналізму. Це доволі маргінальні думки, але вони сьогодні є.
Святослав Вишинський: Монархізм не вписується в націоналізм, оскільки націоналізм вимагає республіки або диктатури. Генезу диктатури з консервативної реакції після 1848 р. ясно показав Карл Шмітт у “Політичній теології”. Монархія відповідає іншій епосі, відтворюючи іншу метафізику, іншу парадигму мислення людей. Її час уже сплив. Однак так само сплив і час націоналізму, який є продуктом модерну, оскільки модерн уже також “сплив” після 1945 р., а остаточно це стало зрозуміло після 1991 р. Якщо його фасад ще височіє, це не значить, що будівля модерну вже не є руїною.
Андрій Іллєнко: Щодо оцінки монархії – повністю згоден. а от щодо націй і націоналізму – то в цьому і полягає сучасне завдання націоналістичних інтелектуалів – створити теорію нації і націоналізму, адекватну постмодерну, а той навіть тому, що прийде на зміну постмодерну. Якщо такої теорії не буде – очевидно тоді ти будеш правий, нація і націоналізм складуть компанію монархії на цвинтарі ідей. Але я думаю, що не треба бути історичними фаталістами і необіхдно творити таку нову теорію. Засновки її вже сьогодні визрівають.
Святослав Вишинський: Будь-який тип консерватизму намагається зберегти те, що відходить, але будь-який консерватизм постійно програє, оскільки намагається зупинити хід часу. Тому я не певен, що націоналізм може вижити як ідея чи як суспільно-політичний лад у XXI ст. Нації зникають, зникають державні суверенітети, в умовах глобалізації майбутнє за імперіями чи квазі-імперіями, швидше. Насправді, багато хто цього не розуміє, але постмодерн – це симуляція архаїки практично в усьому. Але все-таки симуляція, тобто синтез уже роз’єднаного модерном. Не ієрархічна цільність, а мережевий хаос. Тому постає питання – яка повинна бути відповідь? Тобто, очевидно, відповідь тих, хто хоче “осідлати тигра”.
Андрій Іллєнко: Ти згадав про консерватизм. Дійсно, якщо націоналізм лишиться в шатах консерватзму, збереження, то він очевидно програє. Але тут і постає необхідність революціонізувати націоналізм. Революціонінізувати настільки, щоб будь-яке незадовлення сучасним світом вело до націоналізму. Соціальна революція – це збереження ідеї нації в сучасносному світі. Це якщо дуже грубо сказати.
Святослав Вишинський: Я не певен. Тому що цю описану тобою роль радикальний націоналізм як консервативно-революційний рух уже відіграв у 1920-1940-их рр., та й раніше теж, у XIX ст. Тоді він був революційним, бо нація була чимось революційним. Але більше не є. Тому я думаю, що не варто чіплятись за націоналізм, потрібно поставитись до нього, як до інструменту, який уже випрацював свій ресурс. Просто ти ставиш ціль – націю, я ж дивлюсь, швидше, метафізично, тому і сама нація для мене є інструментальною, тобто віддзеркаленням чогось вищого.
Андрій Іллєнко: Власне. І тут ти й окреслив межу між націоналізмом і правим не-націоналізмом (я би назвав це так). Бо націоналізм ставить націю як вищу цінність і націоналіст, перефразовуючи Канта, ніколи не ставиться до нації як до інструменту, лише як до мети. Схема нової теорії нації та націоналізму може спиратися на дві тенденції: на прагнення зберегти кровний, органічний, тілесний аспект життя – етнічність, екологізм, гуманізм проти роботизації та пост- і транс-людськості; на прагненні подолання сучасного капіталізму та здійснення нового цивілізаційного стрибка – соціальної революції та створенні справедливого суспільства, заснованого на національному етичному ідеалі.
Святослав Вишинський: Тому що ідеаліст ставить матерію та імманентні цінності в інструментальне становище стосовно духу. Рай на Землі його не цікавить і він у нього не вірить, а смисл жити головно заради цінностей імманентних (раса, нація, держава) для нього є абсурдним, перевернутим.
Андрій Іллєнко: Для мене як для ідеаліста нація – це перш за все духовна сутність. Це втілення ідеї ідеальної спільноти, братство людей, засноване на органічних звязках та на прагненні творити спільний дух і таким чином йти до Абсолюту. Нація – це міст у вічність для окремого індивіда. Нація виникає на основі крові, але нацією власне стає тоді, коли виникає колективна воля, дух. Тому нація – ідеальна, а не матеріальна система. Тому для ідеаліста немає потреби ставити над нацією ще щось, щоб лишатись ідеалістом.
Святослав Вишинський: Якщо нація ставить своє виживання за головну мету, тоді це вже не є чиста духовна сутність, оскільки матеріальне ставиться поступово на перші позиції, тоді як ідеалізм є перш за все жертовністю. Для нього самозбереження є вторинним (на прикладі християнського чи ісламського фундаменталізму), тоді як для націоналізму шлях у ніщо є випадком крайнім (УПА). Так само націоналізм бачить націю як вияв Абсолютного Духу, тобто розглядає націю в язичницькому, пантеїстичному або маніфестаціоністському ключі, як прообраз Вічності, про яку ти знаково згадав. Але це тоді входить у суперечність із монотеїзмом у його радикальному розумінні, який орієнтує людину за трансцендентні горизонти, оскільки в націоналізмі нація фактично заміняє Бога. Тобто я би не ставив знак рівності між нацією та спільнотою – спільнота є чимось більш вузьким та цільовим, тоді як нація є організмом більш відчуженим. Спільноти завжди протистоять Системі, тоді як нація сама є Системою, втіленям та ідеалом Системи.
Андрій Іллєнко: Нація житиме доти, доки живим буде її дух. Нація – це спільнота “мертвих, живих і ненароджених”, тобто смерть окремого індивіда не означає припинення його існування як частини нації. За це ми, націоналісти, і любимо націю і вважаємо її абсолютною, бо вона одночасно існує і в минулому, і в сучасному і в майбутньому. Тому-то вона і є тим горизонтом, який відкривається перед індивідом і показує йому шлях до вічності. Смерть має владу над тілесним виміром нації, але аж ніяк не над її духом.
Націоналізм тісно пов’язаний з жертовністю. Український націоналізм має багато прикладів масової жертовності – це не тільки УПА. Це і всі Перші визвольні змагання, від Крут починаючи і Холодним Яром закінчуючи. До речі, гасло холодноярців «Воля або Смерть!» має не тільки вражаючу політичну силу, але і глибокий філософський зміст. «Воля», тобто воля нації, створення національного «Царства небесного» на землі тут і зараз, або смерть – перехід у інший вимір, але не відмова, а продовження існування в нації, як частина нації. Саме через те, що смерть для націоналіста не є кінцем, націоналізм має так багато прикладів жертовності.
Нація і Бог. Нація не є Богом. Але нація є шляхом до Бога. Як казав Вассиян – осягнення Бога можливе лише через націю. Це означає те, що за земного життя ми можемо вірити в Бога і боротися за націю як за втілення Божественного в суспільному житті. Для мене тут немає суперечності, коли я кажу що нація – це найвища цінність.
Нація є типом організації спільноти. Вищим її типом. Не всі спільноти доростають до того, щоб стати нацією. Нація дійсно є системою, як і будь-яка суспільна організація. Але сенс полягає не у боротьбі з системою як такою, а у боротьбі проти хибної, антинаціональної системи.
Святослав Вишинський: Згоден, що нація – це певний міф, при чому зосереджений на культі предків. Однак тут знову постає питання про вплив язичницької парадигми – це важко коректно вписати в християнський універсалізм, хоча на практиці це робилось постійно, однак ціною ігнорування деяких духовних постулатів. Адже, зрештою, націоналізм є колективним егоїзмом групи, яка веде боротьбу за виживання посеред інших подібних груп, у т.ч. тих, що так само належать до єдиної релігійної парадигми чи навіть конфесії – значить, національні інтереси ставляться вище за заповіді (в юдаїзмі та ісламі цього протиріччя немає, оскільки в першому випадку юдаїзм сам ототожнився з етносом, а іслам націй не визнає). Тобто “шлях до Бога” одного етносу торується ціною усунення зі шляху сусідніх етносів (як конкуренція), тому постає питання, яким чином національні міфи можуть коректно відображати ідею Єдиного Бога.
Ідея “воля або смерть”, звичайно, відображає ідеалістичне бачення, проте в деяких подібних тезах відображається щось більш універсальне – тобто радикальний момент боротьби проти Системи, що проглядається і в козаччині, і русі гайдамаків, як в соціалістів-революціонерів у Російській імперії, котрі екзистенціально були в більшій мірі ідеалістами, аніж націоналістами (якщо навіть вважати націоналізм градацією ідеального).
Проте яким чином осягнення Бога можливе через націю? Це єресь для християнства і більше нагадує язичницьку точку зору, зокрема ідею кастовості та визначальної нерівності людей і, відповідно, різних шляхів осягнення духовного для різних варн. Проте нація є тим, що зруйнувало цю станову нерівність Середньовіччя в ім’я внутриетнічної рівності та братерства, а тому це означає закладений в ідею нації егалітаризм, який функціонально не знімається героїчними культами – герої залишаються героями, але нація залишається егалітарною системою (яку, тим не менше, пізніше намагались розглянути корпоративно – той же Юліус Евола, вбачаючи в цьому потенціал для відродження суспільного дзеркала фактичної духовної нерівності). Але це вже спроба пристосувати ідею нації до чогось, що передує суто національному. Це знову-таки входить у суперечність із християнством (яке, втім, у Середні віки засновувалось на такій же суперечності, відмовившись у IV ст. від власного есхатологічного радикалізму – але питання це не знімає, особливо в ключі сучасної лібералізації церкви). Окремо стоїть питання, де в християнстві знаходиться конкретний припис чи обгрунтування націоналізму – відомо, що автентичне раннє християнство було космополітичним. Християнство є вірою есхатологічною, а тому віра у відновлення Раю на землі до Страшного суду є єретичною, оскільки сам монотеїзм заснований на очікуванні Кінця, котрий покладе край світу несправедливості. Людина не може самостійно і без божественного втручання відновити пропорції Золотого віку, оскільки людина нетотожна Богу. Тобто тут націоналізм уже починає інтерпретувати метафізику на свій лад, виходячи із себе, а не навпаки, і тому духовні істини змінюються на користь імманентного, тобто духовне підлаштовується під матеріальне, якщо говорити грубо. Те, що націоналіст не може пожертвувати нацією заради осмислення навіть Біблії як вона є, а починає прилаштовувати релігію під націоналізм (який значно молодший за релігію), вже говорить про те, що точка ціннісної орієнтації, хай і невидимо, але фактично зміщена в бік імманентного.
Нарешті, теза про те, що нація є вищим типом організації спільноти, є вкрай спірною. Вона була вірною в модерні, але є абсурдною для премодерну (Традиції) – і так само неадекватною для постмодерну. Сама історія це доводить: національні організми розпадаються, віртуалізуються, національні суверенітети органічно та загалом безконфліктно усуваються глобалізацією. На кону наднаціональні утворення, тобто фактично імперії (союзи, блоки), в яких може зберігатись етнічність, але суто національному (як державному і суб’єктному) немає місця. Характер суспільних та економічних відносин сам зняв націоналізм з порядку денного. Сучасні ж праві в Европі, якщо і отримують підтримку, то, швидше, не за національні тези, а за антиімміграційну риторику (яке є питанням макрорівня – расовим та економічним, а не вузьконаціональним).
Андрій Іллєнко: На сучасному етапі йдеться скоріше не так про «конкуренцію» між націями (хоча вона, безумовно, буде існувати завжди), а про спільний фронт боротьби націй проти глобалізації та денаціоналізації. Якщо прийняти, що антинаціональний глоблізований світ є противний Богу, то національний шлях стає єдиним шляхом до Бога в суспільному житті. Очевидно, що на політичному рівні необхідно ідеологію та релігію розмежовувати, але на філософському рівні цього зробити не вдається. Нація – витвір монотеїстичної культури, і є локальним відображенням універсального. Нація – це частина, яка прагне досягнути духовної універсальності. Як на мене, це одна з основних ознак нації – справжня велика нація формує свою картину світу, осягнуту під кутом зору саме цієї нації.
Національний шлях до Бога – це фактична реальність значної частини релігійних практик. Ідея національної церкви супроти єдиної космополітичної церкви (а це і є де-факто національний шлях до Бога) була закладена Реформацією, а потім набула поширення і в інших гілках Християнства. Та що там казати, можна згадати ідею Богообраності народу руського Митрополита Іларіона і стає ясно – нація та релігійний універсалізм органічно поєднуються, так само як нація та загальні уявлення про справедливість і добро, які так само йдуть від універсальних релігій. Єресь – це річ дуже відносна. З точки зору конкретної конфесії всі інші конфесії навіть в рамках єдиної релігійної системи – єресь. Націоналізм прагне створити справедливе суспільство, засноване на справжній братській любові та самопожертві, на всіх Божественних чеснотах – тому я і кажу про національних шлях до Бога. «Полюби ближнього свого як самого себе» – ось що таке національна солідарність.
Ти правильно кажеш, що нація це спільнота, яка зруйнувала кастовість і засадничу нерівність. Нація – це спільнота вільних і рівних братів і сестер, які поєднані справжньою любов’ю і разом творять справедливе суспільство, йдуть до Абсолюту. Звичайно, ієрархія має існувати, але на основі чеснот, а не на основі випадковості народження. Кожен громадянин від народження має мати рівні права і можливість реалізувати себе на благо нації.
Коріння суперечності між нашими позиціями полягає в тому, що ти будуєш соціально-політичну теорію на з точки зору метафізики, а я, не відкидаючи позаземне життя, будую соціально-політичну теорію на основі реальних умов земного життя. Якщо ідеальним є Царство Небесне, яке існує поза земним життям, то ми не тільки не маємо від нього відходити в земному житті, але й повинні намагатися збудувати суспільство, якнайближче до Божественного Абсолюту. Це і є нація. Невже ми повинні тільки й те робити, що чекати смерті і всі сподівання лишати на позаземне життя? Ні, ми маємо жити праведно сьогодні, і будувати праведний лад. Бог створив нас вільними і маємо на основі власної волі створити той світ, який буде якнайкращим. Тому я і кажу «Нація понад усе!», бо я впевнений, що нація – це шлях до Бога.
До певної міри ми можемо порівнювати різні великі епохи. Нація є безумовно вищим типом спільноти, порівняно з родом, племенем, племінним союзом, народністю чи етносом. Після нації розвиватися вже немає куди. Далі може бути лише всесвітня спільнота, але вона не виникне ніколи, якщо тільки людство не зустріне розумні позаземні види життя. Нація є вершиною суспільної еволюції і до цієї вершини дійшла меншість етносів. Більшість так і не доросли до цього. Нація повинна розвиватися кількісно, а якісно тепер повинна розвиватися внутрішньо – тобто ставати все більше справедливою в своєму внутрішньому устрою. Націю рятує перш за все її прагнення до універсалізму і те, що від нації можна перекинути місток у вічність.
Щодо занепаду націй – то про це говорять з моменту утворення націй. Зараз не виключення. Але є 2 суттєвих моменти. По-перше, поки що і в ближчому майбутньому національний принцип продовжуватиме бути провідним принципом політичної організації спільнот. Про це свідчить хоча б навіть кризи глобалізаційних проектів типу ЄС. А по-друге, якщо під нацією розуміти не тільки принцип державно-політичного самовизначення, але і принцип справедливості і прагнення до ідеального ладу – то нація буде актуальною вічно. Ідею нації треба наповнити революційністю і універсальністю – тоді вона стане прапором нової доби – доби соціальних і національних революцій, які на місце збанкрутілої ідеї капіталізму та глобалізації виставить ідею вічного духу, органічної солідарності, справедливості, природовідповідності, хороброго нового світу.
Святослав Вишинський: Спільний фронт боротьби націй проти денаціоналізації та глобалізації – це вже своєрідна (до речі, дуже цікава) спроба осмислити націоналізм як парадигму. Схожою спробою був інтегральний традиціоналізм, який осмислив премодерн не як сукупність традицій, а як парадигму (Традицію з великої літери). Але в дійсності така постановка стає можливою тільки за межами парадигми, як вірно підмітив Александр Дугин, а тому традиціоналізм та властиво світ Традиції – не одне і те саме, і традиціоналізм у Традиції не був можливий як парадигмальне мислення. На прикладі становлення парадигмального бачення націоналізму видно те, що доба націй – уже також зовні, за межами сучасності. Тому відбувається осмислення не тільки націоналізму конкретного, але націоналізму як системи націоналізмів, як устроєвого порядку. Проте на досвіді традиціоналізму ми бачимо, що така спроба програла, як систематично програє будь-який консерватизм. Я думаю, що в цьому ключі теорії парадигмального націоналізму (якщо ми його так назвемо), також не підуть далі інтелектуальної побудови. Певні підстави для їх втілення є (принаймні, в межах Европи націй), але вони недостатні – на решті ж континентів такі підстави, на мою думку, взагалі примарні (США, Росія, Індія, Китай – це de facto імперії або напів-імперії).
Звичайно, нація є одним із проявів універсального, однак саме тому вона не може сама бути чимось універсальним. Нація не може стати абсолютом, а коли вона заступає місце абсолютного – тоді це означає секуляризацію. Щодо картини світу – безперечно, кожен етнос формує свою картину світу, однак швидше все-таки етнос (і раса), а не нація – хоча це питання спірне, звичайно. Однак якщо, скажімо, в сучасних умовах постає мова про певний спільний европейський або евразійський вектор, певні такі анклави наднаціональні, тоді постає питання про місце націоналізму. Адже пан-европеїзм чи пан-евразійство є нічим іншим як проектами імперськими, а імперія як інститут є поєднанням багатоманітних факторів у цілісній ієрархічній структурі (провал Европейського Союзу засновується саме на тому, що є рівноправне представництво без конкретної збірної вісі, без основного суб’єкта, який міг би стати двигуном усіх процесів – саме тому Евросоюз змушений реалізовувати свій проект між американською та російською моделями, і саме тому проекту Евросоюзу не вистачає монолітності). В будь-якому разі під кутом зору сучасних европейських правих ми приходимо до чогось іншого, аніж просто націоналізм минулого – швидше, до ідеї імперії, яка, втім, не може бути втіленою в разі сильного націоцентризму її потенційного творця. Свого часу розвалу Російської імперії посприяв саме критикований Николаем Трубецким відхід від імперської до національної парадигми після 1848 р., що стало реакцією на націогенези її складових народів.
Далі: питання церковного життя вимагає орієнтування на українську специфіку – православне християнство як домінуючий фактор. Формальною точкою збору його є Константинополь, але це de facto фіктивний центр. Реальними є тільки Київ і Москва. Симфонія влад та полікультурність, автономність церковних утворень православної традиції є реліктами імперської матриці Візантії, однак Візантії з 1453 р. не існує, і навіть Константинополь більше не є синонімом духовного центру (наразі це перш за все Стамбул, розділений між ісламом і турецьким секуляризмом). Якщо такого канонічного центру не буде знайдено поза Москвою (чи може він бути знайдений деінде, окрім Єрусалиму?), тоді виникає загроза відміченої мною підміни християнського універсалізму націоналістичним партикуляризмом. Реформація, до якої ти апелюєш, означала початок Нового часу, тобто закладала фундамент під націогенез, однак Новий час і взагалі модерн уже вичерпали себе по факту: світ змінився, тому апелювати до минулих форм, які вже вичерпані, немає сенсу. Адже так само можна апелювати до Реформації як фундаменту капіталізму та буржуазних революцій (як іншого фактору націогенезу). Окремо слід вказати тезу про “богообраність” руського народу – чи розумів під цим Іларіон націю чи навіть етнос, яких тоді не існувало навіть концептуально? “Руський народ” у контексті Середньовіччя є нічим іншим, як збірним поняттям, котре сьогодні ми могли би по аналогії підмінити такими ж збірними поняттями, як “американський”, “европейський”, “російський” народи. Нарешті, націоналізм не стоїть на універсальних засадах моралі та етики – достатньо звернутись до Декалогу. Для націоналізму все те добре, що добре для нації, і це анулює будь-який декларований універсалізм, в т.ч. християнської етики (яку можна тлумачити і радикально, однак у межах усього християнства чи, принаймні, його частини, але аж ніяк не нації).
Кастовий устрій в Середні віки та в архаїчну добу засновувався далеко не на випадковості походження, але на глибинних уявленнях про нерівність, і ця нерівність була не тільки показною, але й de facto успадковувалась. З іншого боку, расові теоретики вбачають у кастових устроях релікти расової сегрегації після великого індоевропейського розселення, тобто знову ж таки об’єктивують касти, виступаючи тому з наднаціональних позицій (як Ганс Гюнтер, до прикладу, чи навіть більш банальні пангерманісти в дусі Г’юстона Чемберлена). Нарешті, якщо “ієрархія має існувати, але на основі чеснот, а не на основі випадковості народження”, і “кожен громадянин від народження має мати рівні права і можливість реалізувати себе на благо нації” – тоді стає питання про межі, які відділяє такий підхід від лібералізму (ця межа тільки в градації, а оскільки будь-який запущений колись механізм рано чи пізно випрацьовує себе до кінця, тоді постання на тлі націоналізму ліберальних теорій є справою закономірною – як і відповідний програш націоналізму). Я не даю зараз оцінки цим явищам, я просто констатую перебіг процесів, які ніколи не повертають назад: хіба тільки симулюють повернення – для іще більшого кроку вперед – як у випадку націоналістичних рухів 1920-1930-их рр., котрі, повертаючи до своєрідної модернізованої архаїки, на ділі тільки прискорили настання постмодерну на руїнах і модерну, і архаїки.
Щодо метафізики – звичайно, я послідовно осмислюю процеси та явища перш за все з позицій філософії та метафізики, однак я не вважаю за вірну мету побудову Раю “тут і тепер”, оскільки це суперечить логіці релігій, про які ми ведемо мову. Звичайно, люди повинні будувати найбільш справедливе суспільство на основі етичних імперативів, однак недоречно вірити в те, що ідеальне суспільство може бути збудоване в рамках історії. Не йде мова про фаталізм, але питання в тому, що суб’єктом дії тепер уже навряд чи може бути нація. Якщо сьогодні ряд експертів говорять про демонтаж капіталізму, смерть філософії, ануляцію класичного суб’єкта, зняття з порядку денного навіть лібералізму, який перероджується разом із модерном у щось інше – то тим більш дивно вести мову про націю як концепт. Те, що все менше людей сприймає ідею нації як звичну чи органічну (в даному сенсі я не плутаю з етносом) – показник того, що метафізика націоналізму не відповідає метафізичній картині постмодерну, і надалі націоналізм розумітимуть усе менше.
Так само спірним є те, що найбільш ідеальне суспільство – це нація. З т.з. інтегрального традиціоналізму, до прикладу, як і метафізики язичницьких (а також монотеїстичних) релігій, початок означає повноту, абсолютність, і всі подальші еманації ідуть в напрямі донизу, тому все наступне є гіршим за попереднє, що відображається в дещо іншій перспективі також у монотеїстичній апокаліптиці. Таким чином еволюційна віра в те, що з нижчого (роду, племені) постає вище (етнос, нація) – виглядає як типово модерністський переворот (як і сама ідея прогресу та еволюції, яка суперечить метафізиці, оскільки говорить про нижчий початок, із якого може розвинутись вище – за такою логікою слід далі визнавати вірними передумови теорій Чарлза Дарвіна та Карла Маркса, оскільки це все теорії одного парадигмального порядку). Це по духу гегелівська ідея, зрештою. Однак її логічним завершенням повинна стати ідея однієї раси та однієї імперії (оцінена кимось як вершина прогресу, іншими ж – як інволюційне дно). Націоналізм, бувши запущеним у XVII-XVIII ст. як інструмент руйнації традиційного світу, тепер намагається цей процес призупинити, не давши йому зруйнувати і себе – однак хто з мечем приходить, від меча і гине. Такі глобальні процеси не зупиняються напівдорозі, оскільки, зрештою, і запускались вони з іншою метою.
Нарешті, нація не може претендувати на локальний універсалізм у рамках пост-історичного світу. З одного боку, дійсно ідуть процеси акцентування етнічних ідентичностей та регіоналізмів, особливо в Европі, однак усе це є продовженням єдиного процесу: спершу було зруйновано імперії як системи племен та етносів (премодерн), з яких атомізовано укрупнені на базі синтезу племен нації (модерн), а нині нації як крупні гравці знову дробляться на регіональні групи (нові квазіплемінні організми) – для більш ефективного синтезу в нові імперії (що дуже характерно для Евросоюзу, який за свою природою не може повноцінно глобалізуватись саме через відсутність вісі – але водночас ефективно американізується, позаяк США цією віссю є). Я можу погодитись, що принцип ідеального ладу та справедливості буде актуальний, з певною поправкою: до кінця часів. Однак нація у цьому контексті є тільки однією з історичних віх – не першою, і, вочевидь, не останньою, тож чи коректно зводити універсальне до партикулярного? Адже всі перечислені тобою ознаки ідеального світу (”ідея вічного духу, органічної солідарності, справедливості, природовідповідності, хороброго нового світу”) можна легко приписати архаїчній племінній добі Золотого віку чи корпоративно-кастовому ладу романтичного Середньовіччя.
Андрій Іллєнко: Мій акцент якраз на тому, що націоналізм в жодному разі не можна одягати в консервативні шати, бо дійсно “консерватизм завжди програє”. Я не згоден з тим, що націоналізм повинен бути суто оборонним – сьогодні він повинен стати революційно наступальним і ключ до цього – синтез соціального і національного, не боротьба за національну державу як таку, а боротьба за справедливу національну державу, за новий виток історії. Я згоден в тому, що нові епохи вимагають нових форм і я допускаю що в майбутньому модель централізованої нації-держави може розвинутися у радикально інші форми, але при цьому безумовно національні.
Продовжуючи попередню тезу – скоріше можна казати не про занепад нації як такої, а про занепад національної держави. Тут часто може бути підміна, коли держава ототожнюється з нацією. Але держава – вторинна, це в ідеалі технічна система обслуговування національної волі. Якщо майбутнє породить нові, більш ефективні системи реалізації національної волі, то це не означає занепад нації, а тільки навпаки, її розвиток. В часи Богдана Хмельницького все ще треба було мати свого монарха, щоб з тобою розмовляли, як з рівним, в часи Степана Бандери і все ще в наш час треба мати свою національну державу, щоб бути суб’єктом історії. В майбутньому може бути нова форма, ще більш розвинута, необхідна для історичної суб’єктності.
Проект імперії в сучасному світі активно реалізується якраз проти націй. Капіталістична антинаціональна імперія має отримати спротив не з-боку «національної» імперії (що само по собі є абсурдом), а від коаліції повноцінних націй, об’єднаних на антикапіталістичній основі. Саме такий зміст ми маємо закладати в сучасність. Деякі європейські праві, які пропонують «імперію від Дубліна до Владивостока» і з надією дивляться на «традиційну» путінську Москву, лише зайвий раз доводять, що «правий» це далеко не завжди націоналіст, хоча в останні десятиліття націоналістів прийнято записувати в «праві». Можна бути правим і при цьому ярим антинаціоналістом і космополітом. Тому «не-національні» праві в жодному разі не є авторитетом для націоналістів. Та і взагалі, я останнім часом уникаю термінів «правий» і «лівий» через неподоланну плутанину, пов’язану з цими означеннями.
Очевидно, що в часи Іларіона не існувало націй в сучасному розумінні. Але руський етнос тоді вже існував, і теза Іларіона про його богообраність є яскравим тому свідченням. Тут важливий той момент, що спільнота, хай ще не національна, а етнічна, протонаціональна, визнається суб’єктом колективної волі, колективного спасіння. Це і є національний шлях до Бога.
Націоналістичний етичний ідеал може бути універсальним з двох позицій. Якщо припустити, що кожна нація має свою етичну «правду», то цей постулат також є універсальним. А якщо ж під нацією розуміти духовну сутність, що прямує у вічність і до абсолюту, то тоді «благо нації» може бути трактоване як відповідне Богу благо. І суперечність знімається.
На певному етапі розвитку етнічних спільнот кастовий устрій мав свої причини. Але сьогодні він безповоротно пішов в небуття і нація є спільнотою вільних братів по крові і духу. Нація має бути безкласовою спільнотою – в цьому одна з цілей нового витку націоналістичної боротьби. Визнання національної спільноти як спільноти братерства і відхід від кастовості і спадковості ні в якому разі не означає запуск ліберальних механізмів, адже лібералізм антинаціональний, антиетнічний, капіталістиний, матеріалістичний, егоїстичний. А це корінним чином суперечить націоналізму. Натомість ідея рівності можливостей (але не прагнення до абсолютної рівності!) та відхід від спадкового принципу є здоровою вимогою побудови справедливого суспільства. Я не кажу про побудову ідеального суспільства, Раю. Я кажу про побудову суспільства, максимально близького до ідеального.
Постмодерн ще не отримав адекватної часу теорію нації та націоналізму, і в цьому головна проблема. Зародки цієї теорії вже формуються, і я думаю створення такої теорії – питання часу. Цим мають зайнятися сучасні націоналістичні інтелектуали. Нація має стати синонімом боротьби з капіталізмом і глобалізацією – тоді вона отримає нове дихання. Я вважаю, що історія йде шляхом ускладнення і розвитку. Кожна велика епоха є певним циклом, де є своє зародження, свій розквіт і свій занепад. А розгляд історії як невпинної деградації – це підхід контрпродуктивний і явно антинаціональний. Бо тоді первісно-общинний лад, коли націй не існувало (так само як не існувало і Християнства, і взагалі монотеїстичних релігій, до речі) є найдосконалішим. А нації, виходить – не більше ніж сходинка до ще більшої деградації. Це мені здається абсурдним. І наостанок – Гегель. Історія триває – а нація знаходиться в розвитку, бо в неї є величезний простір для цього, вона має безліч потужних ворогів, які стимулюють її до розвитку і постійної боротьби. Нація, яка поєднується з ідеєю справедливості, виходить на новий етап діалектичного розвитку, говорячи мовою Гегеля.
Переклад:
Ильенко А., Вышинский С. О философских аспектах нации и национализма.
© 2010
Додати коментар
Увійти через профіль