Олена Семеняка
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Хоча термін «консервативна революція» (далі КР. – прим. автора) ввійшов в академічний обіг не вчора і навіть не десять років тому, а в далекому 1950 р., коли соратник Ернста Юнґера, одного із найвидатніших теоретиків КР, німецько-швейцарський історик Армін Молер видав в форматі монографії написану під керівництвом Карла Ясперса й Германа Шмаленбаха дисертацію «Консервативна Революція в Німеччині: 1918-1932» [2], дискусії стосовно його змісту не припиняються і досі. Як і варто очікувати, більшість із них стосуються наступних проблемних питань: хронологічні (і географічні) межі явища; співвідношення з консервативною традицією (наскільки «консервативна» КР – адже поняття «революції» в словосполученні не випадкове – чи тотожні поняття КР й революційного консерватизму); концептуальний арсенал КР (її ключові філософсько-політичні поняття та принципи); різновиди самого напряму та склад представників. І попри те, що, судячи із заголовку праці Молера, питання щодо історичних рамок руху мало би відпасти, концептуальні витоки КР простежують уже у Фіхте й Гердера [5], хоча як цілісна ідеологія вона оформилася саме в роки першої світової війни, а час створення основних консервативно-революційних творів явно не вичерпано міжвоєнною Німеччиною, не кажучи про спостереження дослідників з приводу хвилі консервативно-революційного ренесансу в ряді країн сучасного світу [1].
Власне, уже з моменту публікації класичного дослідження Арміна Молера і до кінця 1980 х рр. КР здебільшого відома як широкий ідеократичний рух без чітко окресленого складу і жорсткої політичної ідентичності. Німецький варіант, представлений у Молера, вважається прообразом пізніших версій течії, але «єдине, в чому солідарні германісти, які використовують дефініцію «консервативна революція», – це її прив’язка до тих націоналістичних й антидемократичних рухів, які не підпадають під означення націонал-соціалізму» [1]. З другого боку, складно не погодитись, що заперечення Ваймарської республіки з усіх можливих точок зору далеко не вичерпує специфіки феномену, як будь-яка суто апофатична дефініція, а обсяги понять антилібералізму й націонал-соціалізму явно не накладаються одне на одного «без залишку».
На думку О. Руткевича, на той час важче знайти тих, хто не критикував Версальський договір, лібералізм і парламентаризм; саму республіку нерідко називали «республікою без республіканців», до того ж з президентом-монархістом на чолі. Акцентування «націоналізму» революційних консерваторів, поширене у ліволіберальній історіографії, також не дозволяє провести належну демаркацію: у впливі на становлення націонал-соціалізму німецький консерватизм і соціалізм помітно поступаються німецькому націонал-лібералізму. Крім того, націоналісти зустрічалися навіть в марксистських партіях, а місце «нації» в КР належало «імперії» як наднаціональному утворенню [9, с. 13].
Водночас спроби збагатити цю характеристику такою мірою, щоб її зміст не тільки справджувався для усіх різновидів революційного консерватизму, а й надавав можливість чітко відокремити його від інших ідеологічних рухів, здебільшого просто розширили уявлення про кількість відтінків консервативно-революційної ідеології. «Подібна інфільтрація поняття за межі його початкового застосування дає можливість вважати представником «консервативної революції» кожного, хто не був відвертим нацистом, марксистом або лібералом» [1]. В тому числі й творців українського консерватизму, який насамперед асоціюють з іменами В’ячеслава Липинського й Павла Скоропадського, меншою мірою – Дмитра Донцова як автора власне інтегрального націоналізму, хоча його думки, безумовно, також могли би стати предметом порівняння з ідеологією німецької КР.
Утім, зважаючи на вузькі рамки формату порівняльної статті, зупинимось саме на постаті Липинського, як класика й засновника українського консерватизму, і, зокрема, на тематичному дослідженні Кирила Галушка «Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих»» [3], в якому автор порівнює його думки з теоріями Хосе Ортеги-і-Гассета, Шарля Морраса, Юліуса Еволи, Беніто Мусоліні, Адольфа Гітлера та Джованні Джентіле, хоча представником КР в строгому сенсі цього слова може вважатись тільки Юліус Евола, творчість якого водночас перебуває на межі з інтегральним традиціоналізмом і який за національністю є італійцем, а не німцем.
Однак, перш ніж порівнювати український консерватизм версії В’ячеслава Липинського з німецькою КР, варто здійснити стислий огляд її основних течій. Так, в її межах Армін Молер виокремив п’ять основних груп: Voelkisch («фьолькіше»), Buendnisch («бюндіше», «союзна» молодь), Jungkonservative (младоконсерватори), Revolutionaere Nationalisten (націонал-революціонери) та Landvolkbewegung («рух селян»), пізніше зупинившись на чотирьох перших – так само спірних, але не настільки ідіоматичних, як «КР», позначеннях. Більше того, він спробував знайти близький усім прихильникам революційного консерватизму елемент у вигляді ідеї «вічного повернення» Фрідріха Ніцше [1]. Відповідно, течія младоконсерваторів, до якої належать такі піонери консервативно-революційної думки, як Артур Мьоллер ван ден Брук, Едгар Юліус Юнг, Освальд Шпенґлер, та течія націонал-революціонерів, представлена насамперед Ернстом Юнґером, Гансом Фраєром та Ернстом Нікішем, найвиразніше розкривають консервативний та революційний полюси КР, хоча обидві з них реалізують визначальний для КР смисл, виділений О. Михайловським, а саме розв’язання опозиції легальності та легітимності за умови дискредитації легальних політичних інституцій [8, c. 129]. І зрозуміло, що це розв’язання мало відбуватися революційним шляхом. Навіть автор, такого, мабуть, найконсервативнішого в рамках німецької КР проекту розбудови станової держави, як Едгар Юліус Юнг, перу якого, зокрема, належить праця із промовистою назвою «Панування неповноцінних» (1932), в іншій своїй не менш відомій праці «Тлумачення німецької революції» (1933) зазначав, що метою національної революції повинна бути деполітизація мас та їх усунення від керівництва державою. («Консерватизм є історично необхідний революційний принцип, за допомогою якого буде відмінено ліберальне століття») [11]. А за таких умов зайве нагадувати, що синонімами «КР» були поняття «німецької революції», «революції справа», «ідеї 1914» року, «Третій рейх» і т.д. [10], що вказує на специфічний зміст консерватизму в концептуальних межах парадигми.
Природно, що КР відрізняється від решти політичних ідеологій характером своєї відповіді на Французьку Революцію з її «Свободою, Рівністю, Братерством». Підтримуючи смертний вирок, винесений лівими дореволюційному монархічному ладу, й найсміливіші форми критики в економічній, соціальній і культурній царині, консервативні революціонери, втім, повністю відмовляються від радикалізації цих трьох китів Французької Революції згідно з програмними тезами лівих. Вихід із ситуації вони вбачають у діаметрально протилежній настанові. Як і для правих, засобом подолання кризового стану справ для них є актуалізація минулого, повернення назад, й саме тому ця революція «консервативна» [5].
Однак поставити знак рівності між ультраправими й прихильниками Третьої Позиції не дозволяє відчутний розрив у масштабах консервативного бачення й методах боротьби. КР наполягає на відновленні не історичного передреволюційного минулого, а ідеального минулого, в якому ще немає місця кризовим тенденціям сучасності, які і призвели до Революції 1789 р. Природним висновком з такої оптики є безальтернативне ствердження єдиного можливого шляху – революційного, замість консервативних спроб збереження того, що є або було колись. «У цьому смислі, прибічники Третього Шляху є набагато правішими, ніж самі праві» [5].
На думку О. Михайловського, сама парадоксальна синтагма «КР» могла з’явитися саме тоді, коли класичні поняття, розроблені у політичній філософії Гоббса, втрачають політичний смисл і, відповідно, набувають ідеологічних конотацій, що і породжує різні герменевтичні зсуви. Як наслідок, демаркаційна лінія проходить не між революціонерами та контрреволюціонерами, як у ХІХ ст., а між революціонерами та революціонерами. «Ж. Сорель протиставляється К. Марксу, нове покоління фронтовиків – старому поколінню соціал-демократів, істинна «німецька соціалістична революція» (Шпенґлер) або «революція справа» (Фраєр) – «Листопадовій революції» або «революції зліва». [...] Тому така двозначність «революції під виглядом реакції», характерна для початкового періоду світових та громадянський війн, здебільшого знімає протиставлення революції та контрреволюції, традиції та прогресу. Консервативна революція постає як тотальна революція» [8, c. 133], хоч ідеологи Французької Контрреволюції, звичайно, належать до складу її основних предтеч, поряд з російськими слов’янофілами [5].
За цих умов може здаватися, що підстав для порівняння німецької КР з досить «старим» в означеному сенсі українським консерватизмом Липинського не так вже й багато. Однак спершу озвучимо ті принципи і настанови творчості Липинського, які він, безумовно, поділяє з ідеологами німецької КР. По-перше, це, звичайно, антидемолібералізм, антикапіталізм, антиінтернаціоналізм та антипарламетаризм. По-друге, орієнтація на створення якщо не «нового людського типу» як суб’єкту революції, то, принаймні, явно протоорденських структур, заснованих на принципах авторитаризму, ієрархії та дисципліни й очолюваних аристократією («провідною верствою» [3, c. 106], елітою), якій належить активна історична роль і яка, звісно, протиставляється групі так званих «здекласованих інтелігентів на напівінтелігентів, одірваних війною та революцією од своєї звичайної праці» [Цит за: 3, с. 64]. По-третє, заявлена у Статуті УСХД (Українського союзу хліборобів-державників) вимога асоціації представників різних станів (дворянства, козацтва, селянства) в єдину спільноту (хліборобський псевдоклас) з метою реалізації спільної історичної місії (розбудови суверенної української держави).
Фактично у цих трьох китах споріднення заявлено фундаментальний акцент наскрізь ідеократичного руху КР на носії вказаних принципів, тобто суб’єкті її здійснення, який по праву може бути ототожнений з феноменом «нової аристократії». Якою, безумовно, і постає аристократія Липинського як «не спадкова, родова знать (або тим паче осередок «занепадаючих і зледащілих аристократій, які свою нікчемність стараються прикрити «високим походженням»» [Цит за: 7, с. 63]), а провідна верства, активна меншість у кожнім суспільстві, якій належить, хоч часами неформально, політичний і громадський провід» [Цит за: 7, с. 63]. Нарешті, вільне поводження з термінологією, зокрема марксистською, розмитість і взаємоперехід понять держави й нації, які, на думку основного теоретика українського консерватизму, є поняттями динамічними і, як такі, тільки перебувають у становленні в руках агентів розбудови української державності [7, с. 62] (хоча Липинський за своїми поглядами наближається до етатиста або, принаймні, є представником «української консервативно-державницької школи» [4, с. 135]), вимога ресакралізації (роз’яснення важливості «містицизму») при радикальному неприйнятті всіх форм клерикалізму [3, с. 176] й пошук нових філософсько-політичних доктрин і рішень може вважатися четвертим спільним фактором, що уможливлює зіставлення досліджуваних явищ.
Не дивно, що Липинський визначав свою концепцію як неомонархізм, який «не є монархізмом якогось консервативного, застарілого, реакційного ґатунку» [Цит за: 3, с. 68], адже монарху (гетьману) він відводив якщо не декоративну, то принаймні досить умовну роль персоніфікатора чистоти ідеї та єдності організації [3, с. 66]. Вплив ідей Шарля Морраса тут незаперечний. У цьому контексті досить показово, що, «подібно до аристократії, осучаснює Липинський також поняття лицарства, підкреслюючи в ньому моральний аспект. «Лицарство полягає перш за все в точнім виконуванні власне в найтяжчих умовах взятих на себе добровільно і під присягою обов’язків, а не в пустомельстві про «українських самураїв» і ношеню оселедців на віденських рінґах. Нещастя з цими нашими ґасконцями», – пише він про Л. Сідлецького до А. Монтрезора (1.V.1926)»» [Цит за: 7, с. 63]. Паралель з ліберальним націоналізмом та його спробами замаскувати зовнішньою атрибутикою романтичної доби формальне і порожнє «французьке» розуміння нації більше ніж очевидна.
З іншого боку, неприйняття індустріальної цивілізації і «принципу вождізму» [3, с. 189] (як основи «охлократії») суттєво знижує революційний потенціал «консервативного принципу» Липинського, тим самим віддаляючи його теорію від ідеології німецького революційного консерватизму, що, як ми вже мали змогу переконатися, може зватися так тільки з високим ступенем умовності (тоді як інтегральний націоналізм Донцова, за цим критерієм, навпаки, наближається до нього). Водночас поняття революційного консерватизму відіграє евристичну роль специфікатора КР на тлі таких різновидів консервативної ідеології, зі з’ясуванням сутності яких здебільшого не виникає стільки складнощів. Для цього наведемо стислу версію іншої праці Олександра Дугіна – статті «Логіка вічності» з підзаголовком «Чи можлива загальна теорія консерватизму» [6] – і спробуємо визначити, до якого з цих різновидів належить український консерватизм В’ячеслава Липинського.
Так, незважаючи на те, що не існує одного-єдиного консерватизму як ідеології, можливість зведення його різноманітних історичних форм до спільного знаменника як настанови, протилежної до сподівань на розбудову «світлого майбутнього», на думку автора статті, дає підстави не лише для рубрикації консерватизму на такі чотири типи, як фундаментальний консерватизм, ліберальний консерватизм, соціальний консерватизм і революційний консерватизм, а й для застосування цих моделей до аналізу реалій традиційного суспільства.
Розгляньмо почергово в дечому карикатурні, але не менш точні від цього нариси основних типів консерватизму російського дослідника і спробуємо встановити, до якого з них можна віднести український консерватизм Липинського. Отже, відмітною ознакою фундаментального консерватизму є безпрецедентне ототожнення минулого з «хорошим». Минуле має позитивне аксіологічне навантаження саме собою, як таке. Минуле є «хорошим» не тому, що «в ньому було винайдено колесо», а навпаки, факт винайдення колеса є цінним саме через те, що це відбулося в минулому, а не сьогодні. Тому чим більш всі релігійні, політичні, соціальні і т.д. інститути давні, тим вони кращі. Однак тотальний антипрогресизм фундаментального консерватизму є причиною його свідомого примирення зі статус-кво, оскільки «завтра все одно буде ще гірше, ніж сьогодні». До класиків цього типу консервативної ідеології О. Дугін відносить Жозефа де Местра, Доносо Кортеса, Моріса Барреса, Леона де Блуа та ін. Найпоказовішим виразником фундаментального консерватизму у ХХ ст. стала лінія прихильників Рене Генона, або «традиціоналістів», з чим і пов’язана альтернативна назва фундаментального консерватизму – «традиціоналізм».
Суть ліберального консерватизму, за О. Дугіним, зводиться до поміркованого прогресизму. В принципі не наполягаючи на консервації віджилих історичних форм, його прибічники водночас визнають тільки один прийнятний шлях цілеспрямованої трансформації суспільства, а саме «поступове» і «спокійне» запровадження реформ. На думку ліберальних консерваторів, мета ніколи не виправдовує засоби. І навіть більше, вже саме прагнення до справедливості здається їм не тільки утопічним, а й аморальним, оскільки загрожує революційним терором, тобто ще гіршою несправедливістю, аніж тепер. Теоретиками ліберального консерватизму є Едмунд Берк, Алексіс де Токвіль, Фрідріх фон Гайєк, Джордж Фрідман і Лео Штрос, а його кредо – формула Едмунда Берка «Схильність до того, щоб зберігати, й до того, щоб покращувати, разом взяті» («The disposition to preserve and the ability to improve, taken together»).
Першочерговою метою соціального консерватизму, на думку автора, є розбудова «справедливого суспільства» для «простих людей» на засновках поєднання найкращого з минулого і утопічного проекту на майбутнє. Вбачаючи своє покликання у боротьбі за кращу долю для народу, лідери соціал-консерватизму під справедливістю щоразу мають на увазі суспільний ідеал цілком конкретної народності, спільноти, нації. Пафос революційної діяльності в ім’я широких мас не заважає їм підтримувати авторитаризм і виявляти шану до царя, релігії і традиційних цінностей, адже в усьому зазвичай винна «аристократія», «бояри». Охоче поділяючи із догматичними соціалістами виразні антибуржуазні настрої, класики соціал-консерватизму, втім, свідомо відмовляються від інтернаціоналізму. До складу соціальних консерваторів дослідник відносить Лоренца фон Штайна, Густава Шмоллера, прибічників Staatsozialismus (Адольф Вагнер, Рудольф Тодт, Рудольф Майєр), а також Вернера Зомбарта, пізнього Жоржа Сореля та ін. Маніфестом соціал-консерватизму є робота Освальда Шпенґлера «Пруссацтво та соціалізм». В цій самій рубриці О. Дугін згадує феномен італійського фашизму, лівого націонал-соціалізму, який представлений братами Штрассерами й раннім Геббельсом в його романі «Міхаель», націонал-більшовизм Ернста Нікіша або Миколи Устрялова, ідеологію Слободана Мілошевича.
Нарешті, останнім різновидом консервативної ідеології є цікаве нам явище революційного консерватизму. На думку О. Дугіна, революційних консерваторів, так само як «фундаментальних» критиків програми «світлого майбутнього», більше приваблює ідея «світлого минулого» разом з історією деградації «віків» – від «золотого» до «залізного», коли сучасність остаточно заявляє про свої права. Однак, на противагу до захисників фундаментал-консерватизму, революційні консерватори категорично не збираються підтримувати статус-кво, одним з найбільш промовистих втілень якого є капіталізм. Поряд із цим, вони не зараховують себе й до табору марксистів. За логікою Третьої Позиції (й словами О. Дугіна), «старі боги пішли, нові ще не прийшли», але їх треба повернути – або створити заново. Якщо традиціоналісти вірять в те, що деякі з богів ще залишилися, то для революційних консерваторів це перебільшення. Проте вони не поділяють з атеїстами та нігілістами радості з приводу того, що «все дозволено». Їхній ідеал – це ніцшеанська Надлюдина, яка здатна перемогти і Бога, і ніщо; для них третє без сумніву дано. Революційні консерватори беруть курс на «Нове Середньовіччя» і, на відміну від протагоністів соціал-консерватизму, не апелюють до народних мас («черні»). Витоком Третьої Позиції, за О. Дугіним, завжди були «закриті ордени», «змова сеньйорів», «таємні товариства». Наскрізний для революційного консерватизму аристократизм став не останньою причиною його подальшого розриву з націонал-соціалізмом – значною мірою плебейського режиму, становлення якого, втім, відбулось не без участі фундаторів Третього Шляху. Серед останніх Олексадр Дугін називає імена Карла Шмітта, Артура Мьоллера ван ден Брука, Юліуса Еволи, Ернста Юнґера, Мартіна Гайдеґґера, зводячи генеалогію самого руху аж до німецьких романтиків (Новаліса, братів Шлегелів, Вільгельма Тіка та Адама Мюллера) [6].
Зважаючи на те, що український консерватизм В’ячеслава Липинського порівнюється саме із четвертим виділеним типом, залишається три різновиди консервативної ідеології, до одного з яких його й треба зарахувати. Й навряд вдасться серйозно заперечити, що неомонархізм Липинського (насамперед в амплуа «трудмонархії») з чистим сумлінням можна віднести хіба що до рубрики соціального консерватизму, серед основних теоретиків якого знаходимо й класика консервативно-революційної думки Освальда Шпенґлера з його роботою «Пруссацтво та соціалізм», котра відображає як подібність цих проектів (соціал-консервативного та консервативно-революційного), так і явні відмінності між ними, які й були озвучені в ході дослідження і які також варто брати до уваги. Таким чином, український консерватизм наближається до свого революційного гомолога тією мірою, якою він підвищує ступінь радикалізму, «нігілізму» та безкомпромісності у боротьбі зі статус-кво й готовності до створення нових богів (якщо старі «не повертаються»), а також в абсолютній деполітизації широких верств суспільства, за що і виступали основні ідеологи німецької КР.
Література:
1. Алленов С.Г. Артур Мёллер ван ден Брук : «русский след» в родословной немецкого «революционного консерватизма» [Електронний ресурс] / С.Г. Алленов. – Режим доступу : http://www.main.vsu.ru/~cdh/Articles/01-04a.htm.
2. Алленов С.Г. Русские истоки немецкой «консервативной революции». Артур Меллер ван ден Брук [Електронний ресурс] / С.Г. Алленов. – Режим доступу : http://www.politstudies.ru/N2004fulltext/2003/4/9.htm.
3. Галушко К.Ю. Консерватор на тлі доби : В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих» / К.Ю. Галушко. – К. : Темпора, 2002. – 288 с.
4. Геращенко С.В. Козацько-шляхетська еліта після ліквідації гетьманства в Україні : проблеми суспільно-політичного вибору (кінець XVIII-XIX ст.) / Геращенко С.В. // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». – Випуск 7–8. – К. : Вид. центр КНЛУ, 2003. – С. 135–136.
5. Дугин А.Г. Консервативная Революция. Краткая история идеологии третьего пути [Електронний ресурс] / А.Г. Дугин. – Режим доступу : http://elements.lenin.ru/1konsrev.htm.
6. Дугин А.Г. Логика вечности. Возможна ли общая теория консерватизма [Електронний ресурс] / А.Г. Дугин. – Режим доступу : http://www.politjournal.ru/index.php?action=StoreFront&issue=223.
7. Залуцький Р. Листування Вячеслава Липинського у західних архівах (Біографічний нарис) / Р. Залуцький // Листування В. Липинського. – Т. 1. – К. : Смолоскип, 2003. – 960 с.
8. Михайловский А.В. К политической философии консервативной революции / А.В. Михайловский // Теоретический альманах Res cogitans. – М. : Изд. дом «Юность», 2007. – C. 125–149.
9. Руткевич А.М. Времена идеологов : Философия истории «консервативной революции» / А.М. Руткевич. – М. : ГУ ВШЭ, 2007. – 36 с.
10. Руткевич А.М. Прусский социализм и консервативная революция [Електронний ресурс] / А.М. Руткевич – Режим доступу : http://www.politstudies.ru/universum/newbook/12_2002Rut.htm.
11. Jacob A. The Neo-Conservative Reich of Edgar Julius Jung [Електронний ресурс] / A. Jacob. – Режим доступу : http://thescorp.multics.org/19jung.html.
© 2011
Додати коментар
Увійти через профіль