Перспективи ліберального універсалізму у пост-модернову добу

Святослав Вишинський
Група політичних досліджень «Політономія»

Ліберальний стиль мислення у своїх різнояких проявах характеризується фундаментальною претензією на універсалізм, апелюючи до специфічного розуміння загальнолюдського як до певної самоочевидної аксіоми. Подібний підхід, корені якого слід убачати в европоцентристському упередженні західної культури Нового часу, одним із перших був розкритикований німецьким культурологом і представником течії Консервативної Революції Освальдом Шпенглером, який у книзі «Сутінки Европи» поставив під сумнів кантівські тези про універсальну, мета-культурну природу людини. Випереджаючи структуралістський поворот у філософії XX ст., консервативно-революційна установка, як і традиціоналістська спрямованість на демонтаж просвітницької парадигми, першочергово підважує европейську антропоцентричну модель Нового часу, згідно якої мірою всіх речей є homo occidentalis, екстрапольована на інші культури і форми свідомості. Відмова від нівелюючого монізму, виведеного з глибинного уявлення про принципову єдність людської природи, знаменувала собою і відмову від вузьких рамок раціоналізму, що довгий час слугував у якості вичерпної оптики не лише у сфері номотетичних (за Гайнріхом Ріккертом), але й ідиографічних наук.

Попри те, що установка на розгляд різних культур у якості вияву універсального людського духу на перший погляд означала їхнє зведення до спільного знаменника – а, отже, і подолання передумов для нерівності – її теоретична вкоріненість в европейській парадигмі в дійсності приховувала іншу форму культурної дискримінації, діагностованої бельгійським структуралістом Клодом Леві-Стросом. Сама ідея раціонального та етичного універсалізму, сформульована за методами, які не являються універсальними і тим більше абсолютними для більшості цивілізацій, тим не менше і нині обумовлює ліберальний дискурс, який з усією точністю слід характеризувати як специфічно західний. Утверджуючись на суто европейських, пост-християнських уявленнях про людську особистість, свободу, пріоритети в області пізнання, сучасна ліберальна ідеологія, попри декларативну відмову від европоцентризму в якості домінанти і на поч. XXI ст. стверджується на презумпціях, неприйнятних для більшості незахідних культур, узятих в їхньому автентичному стані. Курс, узятий на стирання ключових відмінностей між різними етнічними групами під знаменником секулярних (i.e. західних) цінностей як у межах Европи, так і на планеті в цілому, на практиці означає не що інше, як продовження прихованої інтервенції західної цивілізації. Позиціонування її парадигмальних основ у якості «загальнолюдських» de facto розв’язує руки не лише для придушення інших форм духовної культури людства, але й слугує приводом та моральним виправданням для інтервенцій політичних, мотивованих на публіку під «овечою шкурою» гуманітарних (i.e. гуманістичних) місій.

Ефективним інструментом інтелектуальної нейтралізації такої політики подвійних стандартів може слугувати робота з деконструкції самого ліберального дискурсу, виявлення його суто европейського походження – та спростування універсалістських претензій на основі демонтажу ідей про універсальність самих ліберальних цінностей. Теоретичною базою для подібного проекту можуть слугувати не тільки консервативна чи традиціоналістська лінії соціально-філософської думки, але й комплексна постмодерністська стратегія розхитування західного логоцентризму, інтерпретована та імплементована справа. В даному аспекті перспективними напрямними повинні слугувати задачі з 1) окреслення специфічно західної природи як модернового, так і пост-модернового дискурсів про індивідуальну свободу; відповідної 2) відмови їм у якості «природніх» та «універсальних» відносно неевропейських культур – з подальшим 3) позбавленням «загальнолюдського» гуманістичного ореолу. Практичним наслідком такої роботи необов’язково повинна слугувати цілковита відмова від ліберально-демократичного дискурсу – але його відкрита ренатуралізація на европейському грунті з відповідним розглядом як у ролі одного з можливих.

Така постановка питання не лише викриває глобалізацію як форму західного імперіалізму і дискредитує її як експансіоністський проект, але й слугує апологією, інтелектуальною carte blanche для протекціоністських рухів – головно для правоконсерваторів, розглядаючи европейську культурну модель як ексклюзивно европейську. Її виключна адресованість до західної людини, у свою чергу, раціонально обгрунтовує право на неадмісію і невирівнювання в правах культур з відмінною логікою в межах панівної структури в кордонах її природнього домінування, що збігаються з кордонами західного світу – при цьому не посягаючи на «виправлення» іншого чи на які-небудь форми просвітницького прозелітизму, за якими ліберальні ідеології приховують тенденцію до насильницького самонав’язування. У кінцевому результаті це вказує на необхідність формулювання нової, структурної версії лібералізму, суть якої зводиться до міжцивілізаційної дистинкції культурних ігор, коректного розведення їхніх правил та збереження природньої самобутності (шахових) дошок – як невід’ємного права народів бути такими, якими вони є за внутрішньою природою – і власною волею.

Апробація:

Тези доповіді на засіданні Групи політичних досліджень «Політономія» «Лібералізм як апофеоз Сучасності» (Київ, 17 листопада 2011 р.).

Публікація:

Вишинський С. Перспективи ліберального універсалізму у пост-модернову добу / Святослав Вишинський // Суспільство. Щомісячний журнал. Ворог свободи. Критика лібералізму. — 2014. — № 5. — С. 37—38.