Парламент Західної України: фантазії, обриси, перспективи (за результатами голосування на парламентських виборах 26.10.2014 в областях Західного регіону України)

Святослав Вишинський
Громадська організація «Інститут західно-українських студій»

1. Преамбула

Питання єдності української нації та соборності Української держави залишається засадничою темою будь-яких політичних дискусій усіх років незалежності, а її активізація в кожну виборчу кампанію лише підтверджує той факт, що підстави для сумнівів мають вагоме підгрунтя. Останні ж події, пов’язані з відторгненням від України частини територій шляхом незаконних референдумів, підкріплених таємною військовою інтервенцією, вказують радше на правоту тих, хто наважується заперечувати політичну єдність та культурну гомогенність українського народу. Той факт, що навіть апологети унітарності визнають неможливість таких сценаріїв в одних регіонах – і значну вірогідність в інших, уже побіжно вказує на суттєві відмінності в політичній самоідентифікації мешканців різних областей України, і це відображається не лише в лояльності чи пасивній реакції на сепаратизм та окупацію, але й – у мирний час – у впертій, майже месіанській підтримці «своїх», «місцевих» політиків на противагу «чужим», «зайдам».

Попри розхожі уявлення, подібний стан речей характеризує настрої не лише Південного Сходу, але й Заходу України – і це найперше виражається через позиціонування «західняків» у ролі носіїв «чистої», «незіпсованої» українськості (не тільки в побуті, але дедалі частіше і в публічному просторі – у широкому спектрі від націоналістки Ірини Фаріон до ліберальних Юрія Андруховича (1) та Олександра Бойченка (2)). У виборчій лихоманці протистояння «своїх» і «чужих» переростає у хворобливу демонізацію «варварів» чи то зі Сходу, чи то із Заходу, намагання мобілізувати електорат на підставі не конструктивних програм, а радше недопущення «найбільшого зла» в особах провідних політичних сил і лідерів, беззаперечно асоційованих з тією чи іншою частиною України.

Задум цього дослідження у значній мірі мотивований певним розчаруванням результатами останніх парламентських виборів, які, попри панування президентського гасла «Час єднатись», засвідчили, що навіть трагічні внутрішньополітичні події та зовнішня агресія не можуть об’єднати суспільство перед викликами життя і смерті. Очевидно, що саме лиш декларування єдності та словесні освідчення в любові до Криму чи інших вибухонебезпечних регіонів ніяким чином не вирішують ситуації, адже не пропонують ані нового суспільного договору, ані чіткої і адекватної часу національної ідеї, проекту національного будівництва XXI ст. Нарешті, заперечується сам факт відмінностей між настроями мешканців різних українських територій, а будь-який безпристрасний дослідник цих питань балансує на межі суспільного осуду, щоразу наражаючись на обвинувачення в «національній зраді» і «сепаратизмі» при спробах неканонічної постановки проблеми. Як наслідок, хвороба залишається недіагностованою, а «пігулки» та «припарки», що їх прописують патріоти-оптимісти, лише загострюють перебіг недуги в очікуванні неминучої кризи, наслідки якої можуть виявитись трагічними для пацієнта.

Наша задача відтак – перевірити пульс, керуючись не романтичними почуваннями, а емпіричними даними, та наблизитись до відповіді на запитання – чи є вагомі ментально-політичні відмінності між Західною та «материковою» Україною, Заходом і Сходом, наскільки вони глибокі і яку потенційну загрозу несуть проекту «Україна»? Адже осмислення відмінностей є першим кроком до діалогу та порозуміння, яке ми вбачаємо не лише в абстрактних закликах до взаємної любові чи форсуванні гуманітарних програм та культурних обмінів, але й у реальних змінах урядування, оптимізації економічного співробітництва та формулюванні нової, нетривіальної національної ідеї, в координатах якої своє місце віднайдуть усі території та громади «від Сяну до Дону» – як етнічні українські, так і «політичні», індоктриновані ідеєю «великої інтеграції». До значної міри ми вбачаємо її у форматі «наднаціонального» чи навіть «імперського» мислення, з висоти якого, видається, тільки й можливо вирішити наявні суперечності українського націогенезису.

Позаяк останнє десятиліття чи не вся увага мешканців Заходу, та й решти регіонів концентрувалась на «особливості» шляху Південного Сходу, «голосах» Донбасу, «автономності» Криму та ін., залишилась майже невивченою тема політичної ментальності Західної України, її «окремішності» на тлі інших областей. У значній мірі це було зумовлено негласним визнанням саме Західної і Центральної України як певного електорального «еталону», з яким уже порівнювали різні форми політичних «відхилень». Після трагічних подій Евромайдану, початку АТО і дочасних президентських виборів у багатьох склалось враження про вирівнювання та «вестернізацію» суспільних настроїв, але, на нашу думку, воно передчасне і до значної міри навіяне, адже не враховує неучасті виборців Криму та більшої частини мешканців промислового Донбасу, які суттєво впливають на фінальний результат. Водночас результати останніх парламентських виборів у східних областях і на «звільнених» територіях Донбасу (3) показали, що говорити про електоральну єдність України поки що немає підстав.

Безперечно, необхідно проводити детальні заміри і дослідження всіх українських регіонів не тільки для пустопорожнього порівняння, але й з метою виявлення конструктивної специфіки, на основі якої, з одного боку, можливо формулювати новий інтегративний дискурс, а з іншого – розширювати «зону комфорту» окремо взятих груп на основі їхніх реальних запитів, соціальних, політичних та культурних потреб. Той факт, що настрої виборців Південного Сходу еволюціонують усе ще надто повільно, свідчить також про необхідність іти назустріч одне одному, а не підганяти різні регіони під штучні або устарілі шаблони, що нині відіграють радше руйнівну роль на шляху історичного розвитку нації.

Напевно, слід найперше позбутись думки, що відмінності мають виключно негативний контекст. Досвід Східної і Західної, Північної і Південної Німеччини демонструє, що неповторність регіонів не заважає спільному політичному поступу – за умови вдалого політичного менеджменту і таланту обернути вразливості на переваги. Для чого необхідне прогресивне мислення та глибоке розуміння ситуації, досягнути якого неможливо при табуюванні альтернативних точок зору, що нівелює саму ідею діалогу, а відтак і розвитку, в чому ми вбачаємо чи не головні причини стагнації українського національного проекту.

2. Регіональна суверенність

Пошук точок співдотику з «іншими» регіонами України передбачає щонайменше попереднє осмислення власних особливостей – діалог зі Сходом, дослухання до його політичного «голосу» наводить на питання про те, яким ж є «голос» Заходу, які його політичні контури та електоральні вподобання. Тезу про чинну політичну єдність української нації, вочевидь, можна легко перевірити, дослідивши і зіставивши її територіальні складові, що історично претендують на першість чи окрему роль у націотворенні, що найчастіше виражається у нав’язуванні власного проекту (радянського, націоналістичного та їхніх похідних) усім іншим регіонам у якості універсального. Нині ми можемо вести мову про Верховну Раду України як про головний майданчик, на якому, як на полі битви, сходяться інтереси різних регіональних груп впливу – «донецьких», «дніпропетровських» та ін. Зміни пропорцій їхнього представництва демонструють коливання електоральних настроїв у загальнонаціональному масштабі, але при тому залишають за межами поля зору ті константи, що їх живлять.

Порівняльні соціологічні дослідження до різних виборчих кампаній, що переважно спираються на формальний адміністративний поділ України, не дозволяють чітко виявити ментальних «ядер», на які спираються політичні технологи, формуючи образи регіональних особливостей, інтересів та сил, що їх захищають. У якості способу їх оприявнення ми пропонуємо відмовитись від аналізу повного складу Верховної Ради України та зосередитись на ідеальних, гіпотетичних структурах, які могли б відображати настрої великих регіональних кластерів – Західної України, Центру, Півдня та Сходу. Вважатимемо це інтелектуальною грою з моделювання на основі реальних даних певних вірогідних ситуацій, і на базі цього – спробуємо окреслити реальну політико-ментальну карту одного з таких регіонів – Західної України.

Досвід «якбитології» у цьому випадку, однак, не повинен керуватись вільною фантазією, але виходити з певних реалій минулого, сучасного та вірогідного майбутнього. До їх переліку найперше входить дражлива та провокаційна тема федералізації, а також менш провокаційна, але куди нагальніша тема адміністративної реформи та реформи місцевого самоврядування. Йдучи назустріч найпесимістичнішим очікуванням унітаристів, ми пропонуємо гіпотезу, за якою Українська держава є асиметричною федерацією принаймні з одним автономним суб’єктом – Західною Україною – і, виходячи з такої установки, спробуємо окреслити картину вірогідного західно-українського крайового парламенту, якби вибори до нього відбулись у 8 областях (Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Хмельницькій, Чернівецькій та Закарпатській) 26 жовтня 2014 р., і в них за змішаною системою взяли участь чинні українські політики і партії.

Острах перед федералізацією зазвичай живиться моделюванням негативних сценаріїв на Південному Сході, але в той же час майже цілковито випускає з уваги спробу змоделювати аналогічний сценарій для Заходу. Нижче ми спробуємо уявити – яким міг би бути західно-український крайовий парламент, наскільки б він виражав настрої цієї території, і на основі виявлених тенденцій чіткіше оприявнити подібності та відмінності між виборцями Західної і «материкової» України, а також відповісти на запитання: чи можливий узагалі єдиний західно-український політичний простір – і чи існує він уже сьогодні?

Наша пропозиція зосередитись на єдиному виборному органі – умовному парламенті – зумовлена наміром максимально диверсифіковано охопити відкрите волевиявлення мешканців Західної України. Так чи інакше, подібні форми самоуправління частині західно-українських земель відомі в історії останніх двох століть – у першу чергу, як крайові сейми (ландтаги) герцогства Буковинського та королівства Галичини і Лодомерії у складі Австро-Угорської монархії, а в недавні роки – у вигляді міжрегіональної Галицької Асамблеї рад Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обл. у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки. У той же час, ніколи не йшлося про інтеграцію органів самоврядування всієї Західної України, що, однак, з точки зору ментальної, інфраструктурної та економічної доцільності виглядає логічніше за суто галицькі чи ще дрібніші регіоналістські проекти.

Нещодавні спроби подивитись на парламент крізь прізму західно-українського регіону, як то стаття Тетяни Нагорної «Парламент по-галицьки» (4) або поява до виборів до Верховної Ради загальногалицьких вибірок у соціологічних дослідженнях окремих агенцій демонструють спробу порушити табу, але в той же час обмежуються рамками Галичини і не розглядають її в контексті всієї Західної України. Як наслідок, реальний простір цієї західної «окремішності» штучно завужується, тоді як ширші розвідки дозволили б спростувати або підтвердити установку галичан на відособлення не лише від «материка», але й від найближчих сусідів.

Конструюючи модель західно-українського крайового парламенту-ради (як виборного органу федерального суб’єкта чи великого регіонального західно-українського утворення у складі унітарної держави), ми будемо керуватись реальними емпіричними даними останніх виборів, виділивши із загального контексту інформацію, що стосується 8 західно-українських областей. Це будуть як відкриті вхідні, так і вже опрацьовані Центральною виборчою комісією дані по багато- та одномандатних округах – без урахування даних закордонних округів.

Таким чином модель західно-українського представницького органу влади передбачатиме 102 мандати: 51 за партійним списками та 51 за мажоритарною системою, з яких 12 відносяться до Львівської, 7 до Івано-Франківської, 5 до Тернопільської обл., по 5 до Волинської і Рівненської обл., 7 до Хмельницької, 4 до Чернівецької і 6 до Закарпатської обл. Число мандатів у гіпотетичних фракціях обраховуватиметься за затвердженою законом України формулою з вихідних даних по явці (за кількістю виборців, які отримали виборчі бюлетені на момент закінчення голосування, тобто без урахування бюлетенів, пізніше визнаних недійсними), тому цифри в межах десятих частин відсотка розходитимуться з даними, які можна отримати при простому обрахунку вже опрацьованих і заокруглених результатів партійних організацій (5), оприлюднених Центральною виборчою комісією.

3. Кандидати і голосування

Конкуренція на одномандатних виборчих округах становитиме в середньому 13 кандидатів на місце (при загальній цифрі 649 кандидатів, висунутих партіями, і самовисуванців – без урахування скасованих до дня виборів реєстрацій). До порівняння: конкуренція у східних областях (Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій та Луганській) складає 14 кандидатів-мажоритарників на місце. Кількість партій, що є суб’єктами виборчого процесу – 52, але цю цифру не слід сприймати як показову для Заходу, адже в ситуації виборів до крайового парламенту реальне число політичних сил, що долучились би до західно-українських виборів, була б суттєво меншою. З іншого боку, за умови відповідних законодавчих коректив можна очікувати появу та активність суто регіональних партій, чий місцевий статус міг би бути закріплений офіційно (Українська галицька партія тощо), а також етно-національних політичних сил (угорської, русинської, румунської, молдавської).

Дві подібні структури – КМКС – Партія угорців України та Демократична партія угорців України – вже мають представництво в обласній та районних радах Закарпатської обл. Не слід виключати також реєстрацію румунської партії в Чернівецькій обл. – особливо на тлі політичного краху Партії регіонів, яка довгий час відігравала роль «парасольки» для етнічних меншин Буковини та Закарпаття. Також слід допустити можливість формалізації під партійними брендами фінансово-промислової групи «Приват» (Олександр Шевченко) і депутатської групи «Воля народу» (Ігор Єремеєв, Віктор Бондар, Степан Івахів, Сергій Лабазюк, Михайло Ланьо, Сергій Мартиняк), висування за партійними списками «Єдиного центру».

Якщо би вибори до крайового західно-українського парламенту відбулись 26 жовтня 2014 р., то явка виборців у регіоні склала б 59.98% (кількість виборців, що отримали виборчі бюлетені станом на 20:00 – 5 млн. 035 тис. 234), що помітно вище за явку в цілому по Україні – 52.42%. При цьому найактивнішими виборцями як Західної, так і Великої України є мешканці Львівської, Тернопільської і частини Івано-Франківської та Волинської обл. (явка в діапазоні 65-75%), тоді як найпасивнішими – мешканці змішаних районів Чернівецької та Закарпатської обл., у яких вища частка румунського та угорського населення (див. Діаграму 1). Рекордні українські показники саме на Галичині: в окрузі № 120 у Городку – 75.53%, в окрузі № 119 у Бродах – 72.64% та в окрузі № 166 у Теребовлі – 72.57% (6).

У цілому, можна вести мову про «совість», чи то «ношу Галичини» і Західної України в цілому (54-65% явки у більшості округів), котрі традиційно найуважніше ставляться до виборчого процесу і фактично беруть на себе левову долю відповідальності за обрання українського політичного класу. В рамках західно-українського регіону це свідчитиме також про електоральний диктат Галичини суміжним областям – як за рахунок переважаючого населення, так і завдяки його вищій активності в порівнянні з мешканцями сусідніх країв. Відтак окрім того, що майже половина одномандатних округів у чинних адміністративних межах областей (24 з 51) – галицькі, галичини і мешканці Західної Волині за рахунок високої явки мають шанси формувати політичну повістку Західної України і в голосуванні за партійні списки.

Довірившись висновкам офіційних міжнародних спостерігачів, доведеться констатувати відсутність значних порушень у ході голосування, які могли би вплинути на його результати чи давати підстави визнати вибори недійсними. В той же час традиції непрямого підкупу, часті ротації партійних брендів, безвідповідальні обіцянки політичних сил і політиків є нормою Західної України в не меншій мірі, аніж решти регіонів. Проте висока явка і відносно вища вимогливість виборця зменшує шанси маніпуляцій голосами і суспільною думкою, примушуючи кандидатів вкладатись у «глибші» та більш технологічні кампанії – про що свідчить хоча би відсутність «проблемних» округів на Західній Україні, де би мали місце серйозні інциденти чи грубі фальсифікації на стадії підрахунку голосів (7).

4. Партійні результати

Результати волевиявлення громадян наочно демонструють, що Західна Україна – це Україна в мініатюрі, внутрішньо неоднорідна, дещо суперечлива, діалектична і така, що має свій власний електоральний «Схід» і «Захід» (назвемо їх: Лівим і Правим берегами Збруча). Прихильники суто галицького, закарпатського або ін. регіоналізмів таким чином отримують козирі в руки, адже мають підстави грати на цій неоднорідності як на факторі, що видимо унеможливлює співжиття різних за ментальністю західних областей – чи більше: як на факторі, що передбачає можливе нехтування інтересами малих регіонів більшими – найперше Волинню і Галичиною. Такі побоювання мають слушність і можуть бути розвіяні лише діючими механізмами та легальними гарантіями загального місцевого самоврядування (на рівні не лише областей, але й районів, міст і селищ).

У той же час Західна Україна в цілому, попри відмінності у пропорціях голосів, відданих за ті чи ін. політичні сили в окремих областях, демонструє тенденцію підтримки виключно «прозахідних», ліберально-демократичних та націонал-патріотичних сил, спрямованих на ліберальні цінності та европейську інтеграцію (див. Діаграму 2). Розподіл голосів західно-українських виборців 26 жовтня 2014 р. виглядав би наступним чином (без урахування партій, що не досягли на Заході 1% підтримки) (8):

Суттєво вища (1 млн. 602 тис. 728 голосів, 31.71% – у середньому на 10%) підтримка «Народного фронту» свідчить про значно вищий градус ліберального патріотизму, який панує на Західній Україні. Очевидно, що «Народний фронт» більш сприйнятний на Заході через рішучішу риторику в частині зовнішньої політики і водночас – через акцент на економічних реформах. Лідер партії втілює образ европейського політика-технократа на противагу американському образу політика-оратора і політика-дипломата, який розігрує Петро Порошенко. При цьому «базовим» регіоном партії виявилась Галичина – переважна частина Івано-Франківської та Тернопільської обл., а також частина Львівської обл., де «Народний фронт» на виборах до крайового парламенту отримав би від 37 до 44% голосів, що можна вважати абсолютною перемогою. Парадоксальним чином значно меншу підтримку партія Арсенія Яценюка отримала б на Буковині – 32.39%, проте і тут її вплив є вирішальним.

На відміну від «Народного фронту», президентський Блок Петра Порошенка отримає приблизно рівномірний відсоток підтримки по всій Україні, і вагомих відмінностей у його результатах у західному регіоні немає. 1 млн. 063 тис. 268 голосів, 21.72% – впевнене друге місце при доволі рівномірному розподілі голосів в цілому по всіх областях Західної України. В той же час варто відзначити відносно вищу підтримку «партії влади» саме в румунських та угорських округах Закарпаття, а також у більшості районів Рівненської та Хмельницької обл. Географічно чіткіше окреслюється протиставлення опозиції і влади, центру і периферії – де роль умовної опозиції відіграє «Народний фронт» з осердям у Галичині, а роль влади – Блок Петра Порошенка зі зростаючою підтримкою в периферійних регіонах Західної України, де традиційно вища орієнтація населення як на будь-яку центральну (столичну) владу, так і на її традиційно виваженішу, розмитішу політичну риторику.

Західний результат Об’єднання «Самопоміч» (666 тис. 354 голоси, 11.99%) демонструє зростаючий запит на нові реформаторські сили, і ці настрої однакові для всієї України – як бачимо, успіх партії відносно рівномірний по областях, проте і тут помітна тенденція до регіоналізації. Як колись і партія «Свобода», «Самопоміч» нині інерційно розглядається як галицька політична сила, і майже закономірно, що найбільшу підтримку вона отримує саме на Галичині – головно у Львові та Львівській обл. У той же час можна говорити про «Самопоміч» як про «партію городян» – найбільше голосів вона одержала б саме у великих містах Західної України, і цим концептуально протиставляється Всеукраїнському аграрному об’єднанню «Заступ». Найменше – на Буковині, в окремих районах Рівненської, Хмельницької та Закарпатської обл. На самій Галичині найменша підтримка – в Тернопільській обл.

На цьому тлі вимальовується перша тенденція, яка матиме підтвердження і надалі: Галичина, і далі в порядку спадання – Волинь, Поділля, Буковина та Закарпаття, з деякими нюансами, демонструють різний градус політичного радикалізму, під яким ми розуміємо не стільки щось суто екстремістське, скільки, серед іншого, готовність до змін та симпатію до реформістської риторики. Центр Західної України – Галичина – підтримкою радикальніших політичних сил демонструє себе в ролі двигуна реформ та европейської інтеграції, тоді як периферійні області є більш поміркованими, консервативними та схильними підтримувати політичні сили, що гарантують збереження status quo. Це виражається в тому числі в більшій орієнтації на точку зору діючої влади, адміністративний ресурс (головно на Буковині та Закарпатті, у специфічних етнічних округах, де естафету підтримки Партії регіонів нині впевнено перейняв Блок Петра Порошенка).

Більш вестернізований образ Галичини, як побачимо з багатьох прикладів, також неоднорідний – «двигуном» її самої є Львів та Львівська обл., а найконсервативнішою частиною за рядом показників – аграрна Тернопільська обл. Демонструючи прихильність ліберально-патріотичному вектору, Галичина водночас тяжіє до конкретики – відтак, серед решти, дає найвищі відсотки «Народному фронту», «Самопомочі», «Громадянській позиції». Проте в порівнянні з іншими областями галицький край виглядає одностайнішим, у зв’язку з чим ми можемо говорити про ситуацію, яка віддалено нагадує розбіжності в настроях мешканців колишньої Західної та Східної Німеччини – радянський спадок сказується і в Европі – що, однак, не порушує стабільності федеративної республіки і не дає підстав сумніватись у її інтегралістському потенціалі. Іншим – негативним – прикладом для порівняння може слугувати Латвія, з тією поправкою, що носіями «незахідної» ідентичності на Західній Україні є не тільки «совєтізовані» етнічні меншості, але й самі українці.

Чи не найпоказовішою є динаміка підтримки мешканцями Західної України популістських проектів, зорієнтованих не на програми реформ, а на особисту харизму вождів, патріотичну риторику, епатажні вчинки і «месіанський» підхід до політики. В цілому на Заході, як і на Великій Україні, панує розчарування цим жанром, однак показовий розподіл голосів між різними областями регіону. З приблизно однаковим з Україною результатом – 347 тис. 379 голосів, 7.42% – четверте місце на виборах до крайового парламенту посіла б Радикальна партія Олега Ляшка. При чому вищу підтримку – в межах 10-13% – партія Олега Ляшка набула б саме на Поділлі, окремих округах Волинської обл. та гірських районах Чернівецької обл. Найнижчу – в усіх обласних центрах, змішаних районах Закарпаття та серці Галичини.

Схожа ситуація у Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина», частина електорату якого відійшла до «радикалів». Маючи більш дисципліноване виборче ядро, «Батьківщина», попри загальне падіння популярності партії (306 тис. 996 голосів, 6.45%), отримала б мінімальну підтримку до місцевого парламенту, що дозволило б їй подолати 5-% бар’єр. Показово, що рівень розподілу голосів нагадує – зі ще більшими перепадами – досвід Радикальної партії: найбільшого успіху (від 8 до 10%) «Батьківщина» набуватиме на гірській Буковині та прилеглій до неї Косівщині Івано-Франківської обл., а також у прикордонних округах Волинської та Рівненської обл. Відносно висока підтримка на Поділлі та в цілому по Волині, менша – на Галичині, з «провалами» у Львові та змішаних округах Закарпаття.

Нарешті, коло популістських сил і в цілому партій, що здолали б 5-% бар’єр для проходження у крайовий парламент, замикає Всеукраїнське об’єднання «Свобода» з 6.23% (320 тис. 091 голос) проти загальноукраїнських 4.71%. Падіння і розпорошення радикальних настроїв виборців зумовлене розчаруванням у діяльності партії у Верховній Раді та на місцях, що фіксується також численними поразками «Свободи» на мажоритарних округах. У той же час партія «Свобода», бувши визначально «регіональною» політичною силою, все ще має доволі високу підтримку на Галичині – але несподівано високе розчарування на Львівщині – до 6.19% (в порівнянні з 8.81% та 8.18% в Івано-Франківській та Тернопільській обл. відповідно), що нижче за показники Волині. В цілому констатуємо, що в Західній Україні падає інтерес до радикально-націоналістичної риторики, на фоні чого у регіональному парламенті не зміг би закріпитись і «Правий сектор» (1.92% проти 1.80% в цілому по Україні).

Аналізуючи виборчі вподобання мешканців Західної України, можемо розділити її на три субрегіони, котрі доволі чітко накладаються на етнографічне районування:

1) греко-католицька Галичина (умовно: «помаранчеве ядро») – базовий край, що є електоральним осердям проевропейських реформістських сил;
2) православна Волинь (умовно: «рожевий пояс») – край, у цілому близький до Галичини, але зі зростаючою підтримкою «інших» сил (при чому в ряді позицій відчутне тяжіння Волинської обл. до галицьких, а Рівненської обл. – до подільських настроїв);
3) православні Поділля, Буковина і Закарпаття (умовно: «червоний півмісяць» у порядку загострення) – області з найвищим відсотком західно-українських «політичних аномалій» і найбільшою віддаленістю від Галичини, що, серед іншого, пояснюється і певною етнічною строкатістю територій.

У свою чергу, з деякої внутрішньої неоднорідності регіонів можемо виснувати недоцільність обліку суспільних настроїв за чинними адміністративними межами областей – але принаймні розподіляти округи за приблизними етнографічними межами. Відтак північ Тернопільської обл. відійде до Волині, два північно-бесарабські округи до Поділля, а Буковина зблизиться з Галичиною, і це дасть різкішу та контрастнішу картину відмінностей між краями – і таким чином окреслить межі, на які слід орієнтуватись у разі адміністративно-територіальної реформи. В цілому, вони би співпали з історичними межами західно-українських країв.

Західна Україна неоднакова, поєднує різні вектори і відтворює ті ж проблеми, що й Велика Україна, при чому Закарпаття можна вважати своєрідним західно-українським «Донбасом» по частині реальної та символічної відокремленості. Це наводить на думки про можливість вузькорегіональних сепаратизмів, але в той же час діалектична напруга Західної України, західно-східні вектори її розвитку виступають запорукою внутрішнього діалогу, обміну та рушієм реального розвитку на противагу стагнації, яка очікує будь-яке середовище, зациклене у вузьких рамках власної політичної та культурної ідентичності.

В той же час мешканцям Західної України властива відносна одностайність у ставленні до «чужих» політичних партій, що традиційно сприймаються за лобістів «неукраїнської» ідентичності: 1.57% «Опозиційного блоку» (при 9.43% по Україні), 1.47% «Сильної України» (при 3.11% по Україні), 1.03% Комуністичної партії України (при 3.88% по Україні), котрі, як і радикали з «Правого сектора», не долають ані 5-%, ані можливий 3-% бар’єр до західного сейму. В той же час на межі проходження, як і на Великій Україні, залишились би Всеукраїнське аграрне об’єднання «Заступ» (138 тис. 200 голосів, 3.17% проти 2.65% по Україні, з найвищою підтримкою на Закарпатті – 6.02%) та партія «Громадянська позиція» (160 тис. 212 голосів, 2.94% проти 3.10% по Україні, з найвищою підтримкою у Львівській обл. – 4.43%). Відсотки «Заступу» показують запит на велику нішу інтересів сільського населення, і в перспективі це говоритиме на користь консервативно-селянської сили, що також пояснюється дражливішим для малопомісної Західної України питанням землі.

5. Депутати і фракції

Попри те, що, голосуючи за партії, виборець обирає програму та ідеологію, в українських реаліях куди більше важить як особиста харизма, так почасти й принцип «земляцтва». Окремо слід відмітити, що лідерами трьох партій, що долатимуть 5-% межу на Західній Україні (див. Діаграму 4), є буковинець та галичани – Арсеній Яценюк («Народний фронт»), Андрій Садовий («Самопоміч») та Олег Тягнибок («Свобода»). В умовах виборів до місцевого парламенту це би значило менше, але очевидно, що відповідно по-іншому формувались би й партійні списки, наповнюючись представниками та вихідцями з регіональних еліт. Однак, приймаючи за вихідну ситуацію виборів 26 жовтня 2014 р., ми виокремимо зі списків кожної партії саме тих «західних українців», які за перерахованою західно-українською квотою гарантовано отримали б мандати депутатів крайового парламенту. Паралельно назвемо переможців в одномандатних округах, які висувались відповідними силами або, бувши самовисуванцями, зберігали яку-небудь партійність (див. Діаграму 3). В дужках подаватимемо номери кандидатів у списках, а для мажоритарників – номери виборчих округів. Підставою для утворення фракції вважатимемо наявність 3 депутатів, що приблизно відповідає чинній пропорції у Верховній Раді (мінімум 15 депутатів при повному складі 450 нардепів, тобто 3.33%, що при перерахунку на склад 102 депутати західно-української ради становитиме 3.40 особи).

Найбільшу фракцію західно-українського парламенту сформував би Блок Петра Порошенка – за рахунок перемоги великої кількості мажоритарників. Фракція формувалась би з 36 депутатів (у т.ч. при межі проходження 5%), з яких більшість – 24 чоловіки – складали б переможці в одномандатних округах, і 12 за списком. Обличчями блоку за партійним списком, очевидно, стали б: рівнянин Юрій Луценко (№ 2), буковинка Марія Матіос (№ 7), вихідець з Ужгорода Сергій Квіт (№ 11), івано-франківець Руслан Князевич (№ 12), чернівчанин галицького походження Юрій Стець (№ 13), львів’янин Ігор Гринів (№ 14), чернівчанка Оксана Продан (№ 15), закарпатець Віктор Пинзеник (№ 17), вихідець з Чернівців Роман Романюк (№ 25), подолянка Ніна Южаніна (№ 28), вихідець з Івано-Франківської обл., чернівчанин Богдан Онуфрик (№ 31) та волинянин Ігор Палиця (№ 34).

До фракції Блоку Петра Порошенка також увійшли б 24 переможці по мажоритарних округах: Оксана Юринець (№ 117), Богдан Дубневич (№ 118), Ярослав Дубневич (№ 120), Тарас Батенко (№ 123) та Андрій Кіт (№ 126) від Львівської обл., Олександр Шевченко (№ 83), Михайло Довбенко (№ 84), Ігор Насалик (№ 85) та Юрій Соловей (№ 89) від Івано-Франківської обл., Тарас Юрик (№ 165), Микола Люшняк (№ 166) та Олег Барна (№ 167) від Тернопільської обл., Олександр Дехтярчук (№ 154) та Василь Яніцький (№ 155) від Рівненської обл., Роман Мацола (№ 190) від Хмельницької обл., Іван Рибак (№ 202) та Григорій Тіміш (№ 203) від Чернівецької обл., Роберт Горват (№ 68) від Закарпатської обл. – а також самовисуванці, член Конгресу українських націоналістів Андрій Лопушанський (№ 125) і безпартійні Дмитро Добродомов (№ 115), Богдан Матківський (№ 121) та Олег Мусій (№ 124) від Львівської обл., Андрій Шинькович (№ 189) та Володимир Мельниченко (№ 193) від Хмельницької обл.

Другу за величиною фракцію сформував би «Народний фронт»: 27 депутатів (26 при межі 3%), з них 19 (18) за списком і 8 по одномандатних округах. Обличчями «Народного фронту» за партійним списком у західно-українському сеймі стали б чернівчанин Арсеній Яценюк (№ 1), галичанин Андрій Парубій (№ 4), львів’янка Лілія Гриневич (№ 9), чернівчанин Павло Петренко (№ 11), вихідець із Рівненської обл. Сергій Пашинський (№ 12), івано-франківець Андрій Іванчук (№ 16), галичанин Ігор Васюник (№ 17), закарпатець Валерій Лунченко (№ 19), волинянин Юрій Савчук (№ 22), галичани Андрій Левус (№ 23) та Володимир Шкварилюк (№ 25), волинянин, вихідець з Хмельницької обл. Вадим Сидорчук (№ 30), галичанин Роман Заставний (№ 31), львів’яни Остап Семерак (№ 33) та Микола Княжицький (№ 34), подолянин Олександр Ксенжук (№ 36), львів’янин Микола Величкович (№ 40), галичанин Михайло Хміль (№ 42), а в разі 5-% бар’єру – також закарпатець Олександр Сочка (№ 50) або, допустимо, уродженець Перемишлянського повіту (нині Польща) Петро Ванат (№ 45).

До фракції «Народного фронту» також увійшли б 8 переможців по мажоритарних округах: Михайло Бондар (№ 119) від Львівської обл., Анатолій Дирів (№ 86) та Юрій Тимошенко (№ 88) від Івано-Франківської обл., Ігор Гузь (№ 19) та Ігор Лапін (№ 22) від Волинської обл., Юрій Вознюк (№ 153) від Рівненської обл., Микола Федорук (№ 201) та Максим Бурбак (№ 204) від Чернівецької обл.

Третю фракцію західно-української ради сформувало б Об’єднання «Самопоміч», котре претендувало б на 10 (9 при межі 3%) мандатів, з яких 2 – мажоритарники: Ірина Подоляк (№ 116) від Львівської обл. та самовисуванець, член Української народної партії Тарас Пастух (№ 163) від Тернопільської обл. За партійним списком «Самопоміч» представляли б: галичанка Ганна Гопко (№ 1), львів’янин Олексій Скрипник (№ 3), галичанка Оксана Сироїд (№ 4), львів’янин Олег Лаврик (№ 12), галичанин Остап Єднак (№ 17), рівнянка Тетяна Острікова (№ 19), львів’янин Руслан Сидорович (№ 21) – а при бар’єрі проходження 5% також львів’янин Лев Підлісецький (№ 26).

Всеукраїнське об’єднання «Свобода» за будь-яких бар’єрів провело б до західно-українського парламенту 6 депутатів, з яких 2 – мажоритарники: Михайло Головко (№ 164) від Тернопільської обл. та Олег Осуховський (№ 152) від Рівненської обл. У списку ми би побачили ще 4 обранців: львів’ян Олега Тягнибока (№ 1) та Руслана Кошулинського (№ 2), вихідця з Рівненської обл. Олександра Сича (№ 3) та галичанина Богдана Бенюка (№ 4).

Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» було би представлене 6 (або 5 при 3% межі) депутатами, з яких 2 – обрані на одномандатних округах: Сергій Євтушок (№ 156) від Рівненської обл. та Сергій Мельник (№ 187) від Хмельницької обл. (хоча самовисуванець, але член партії). У списку політичну силу представляли б: закарпатець Іван Крулько (№ 8), галичанин Дмитро Шлемко (№ 11), львів’янин Сергій Власенко (№ 15) та, при межі 5%, львів’янка Олена Кондратюк (№ 18).

Радикальна партія Олега Ляшка не провела б до західно-українського парламенту жодного депутата по одномандатному округу, але змогла би сформувати фракцію за списком – 4 депутати при будь-якому бар’єрі. До них би належали: рівнянин Андрій Лозовий (№ 2), галичанин Юрій Шухевич (№ 5), закарпатець Юрій Чижмарь (№ 25) та львів’янин Андрій Мисик (№ 27). Характерно, що у всеукраїнському списку Радикальної партії відносно небагато вихідців із Західної України, що в цілому підтверджує тенденцію успіху чи неуспіху тих чи ін. партій у різних регіонах у відповідності до рівня представлення «місцевими» обличчями. Схожа ситуація в партії «Заступ».

Окремо зупинимось на варіанті, коли прохідний бар’єр до західно-українського виборного органу складав би 3% (див. Діаграму 5) – це означало би проходження до його складу 1 представника Всеукраїнського аграрного об’єднання «Заступ» – ним би став хмельничанин Владислав Харчук (№ 12), а також 2 представників «Громадянської позиції», якими були б: рівнянин Віталій Шабунін (№ 5) та галичанин Петро Ландяк (№ 6). Обидві партії не змогли б утворити фракції.

Разом з тим до західно-українського сейму через одномандатні округи пройшло б також по 1 представнику Української народної партії (Тарас Пастух – у фракції «Самопомочі»), Конгресу українських націоналістів (Андрій Лопушанський – у фракції Блоку Петра Порошенка) та партії «Воля» (Юрій Дерев’янко (№ 87) від Івано-Франківської обл.). Найцікавішою, однак, виглядала б маніфестація партії «Єдиний центр», котра за рахунок мажоритарників провела б до західно-українського парламенту 4 депутатів і змогла створити власну фракцію. При цьому партія фактично представляла би інтереси виключно Закарпаття через наступних обранців: Віктор Балога (№ 69), Павло Балога (№ 71), Іван Балога (№ 73) та Василь Петьовка (№ 72) – до того ж вихідців з одного села Завидово. Окремо слід відзначити відносно низьку представленість подільських еліт у західноукраїнському політикумі, та непропорційно високу – буковинських. Варто допустити, що включення до західноукраїнського округу Вінницької обл. вирівняло б цю ситуацію.

Число позафракційних депутатів західно-українського сейму складало би всього 8 осіб, тобто 7.84% від кількості всіх обранців – з них тільки 2 поза групами: Володимир Парасюк (№ 122) від Львівської обл. та Олександр Герега (№ 192) від Хмельницької обл. В той же час до депутатської групи «Воля народу» увійшло би 6 самовисуванців: Сергій Мартиняк (№ 20), Степан Івахів (№ 21) та Ігор Єремеєв (№ 23) від Волинської обл., Сергій Лабазюк (№ 188), Віктор Бондар (№ 191) від Хмельницької обл., а також Михайло Ланьо (№ 70) від Закарпатської обл. Тобто «група Ігоря Єремеєва» поділила би в західному парламенті четверте місце зі «Свободою» та «Батьківщиною». При 3-% бар’єрі в сеймі опиняються також 2 депутатів від «Громадянської позиції» та 1 – від «Заступу», обраних за партійними списками.

В підсумку можемо окреслити наступну фракційну структуру (при бар’єрах 5 і 3% відповідно):

Регіональний характер уявного парламенту дозволяє припустити, що число безпартійних депутатів могло би бути навіть більше, адже в такій ситуації зростає персонально-представницький характер виборів, особиста відповідальність політика, є тіснішою прив’язка депутата до регіону, локальний характер діяльності західно-українського парламенту в цілому. Відтак у ньому зростав би запит не на законотворчу діяльність (хоча, яка показує досвід австро-угорських ландтагів, крайовий сейм міг би приймати регіональні закони та ініціювати загальноукраїнські), але на конкретні компетенції та захист інтересів громад і професійних груп на місцях. Це означало би і зростання ролі політика як ефективного менеджера-лобіста і промовця, лідера думок та представника локальної общини – що, у свою чергу, збільшувало би значення професійного лобіювання, відтак знову повертало до досвіду станово-професійних курій австрійських ландтагів.

Якою могла би уявлятись більшість західно-українського парламенту? Ми гадаємо, що вірогідність повторення сценарію «великого єднання» перед викликом війни на регіональному рівні невисока – тим більше, у вірогідній ситуації загального миру. Котра, однак, стимулюватиме внутрішньополітичну боротьбу за владу і розподіл ресурсів. Очевидно, що головна лінія протистояння пролягла би між лідерами виборів – «Народним фронтом» та Блоком Петра Порошенка, кожен з яких спробував би ініціювати власну депутатську більшість (51+) – але жодна комбінація не виглядає певною. Тим не менше, в парламенті з межею проходження 3% ми можемо спрогнозувати наступні угрупування:

a) консерватори: Блок Петра Порошенка (36 депутатів), «Єдиний центр» (4 депутати), «Заступ» (1 депутат), група «Воля народу» (6 депутатів) і, можливо, ще 1 позафракційний, що в сумі становитиме 47-48 мандатів;
b) реформатори: «Народний фронт» (26 депутатів), «Самопоміч» (9 депутатів), «Воля» (1 депутат), «Батьківщина» (5 депутатів), «Громадянська позиція» (2 депутати), а також, реалістично, 1-2 позафракційні, що в сумі становитиме 44-45 голосів;
c) радикали: «Свобода» (6 депутатів), Радикальна партія (4 депутати) та принаймні 1 позафракційний давало би число 10-11 мандатів, які, найвірогідніше, в умовах політичної стабільності воліли б не долучатись в які-небудь коаліції, але домовлятись ситуативно.

Даний розклад сил свідчить також про те, що президентська партія не була б зацікавлена у зниженні бар’єру для проходження до західно-українського парламенту за партійними списками. В той же час традиційно саме пропрезидентська сила, маючи вплив на призначення голів місцевих обласних та районних державних адміністрацій і на розподіл бюджетних коштів, могла би маніпулювати голосами позафракційних депутатів, залежних від думки громади, що їх обрала. Відтак автономія позафракційних обранців гарантуватиметься також і загальною реформою місцевого самоврядування, що враховуватиме ліквідацію системи вертикальних призначень в обласних адміністраціях або ж їх погодження з думкою мешканців регіонів.

6. Post scriptum

Поверховий огляд результатів нашого «якбитологічного» дослідження наводить на декілька висновків. По-перше, Західна Україна електорально неоднорідна – більше того, ця неоднорідність має свої закономірності, що дозволяє говорити про три умовних субрегіони (Галичина, Волинь, Периферія), які в ряді моментів суттєво різняться між собою. Відтак популярний на Заході вузькогалицький дискурс має реальне підгрунтя, адже виходить з чималої строкатості західно-українських областей. У той же час інфраструктурно, економічно, географічно галицький автономізм невиправданий, адже врешті маргіналізує і зводить Галичину до провінційності, яка в контексті Західної України має шанси бути регіоном-лідером. Попри її ментальну відособленість це однаково, що вести мову про окремішність Донбасу від Південного Сходу чи навіть від самого Сходу – ігноруючи мовні та економічні зв’язки областей. (Хоча Галичина та Західна Україна однорідніші етнічно, але різнорідніші мовно та конфесійно. При тому Донбас автономніший інфраструктурно – на відміну від Галичини, яка без Буковини і Закарпаття виглядає «пунктирним» утворенням).

Відтак другий висновок: Львів і Галичина можуть існувати і набувати простір для розвитку, культурної, політичної, економічної реалізації тільки в межах більшого утворення. Розширення регіоналістського мислення до масштабів Західної України вирівнює картину, адже вносить необхідну для будь-якого розвитку динаміку, яка випливає з різноманіття великого західно-українського регіону, і наділяє Галичину функцією «збирача земель», ключового інтегратора на Заході, якому Київ делегуватиме роль горизонтального поєднання нині відносно відособлених областей, кожна з яких жорстко зав’язана на столицю і тим робить вертикальну структуру української державності вразливою до зовнішніх впливів та відцентрових процесів, що наочно продемонстрували приклади Криму, Донецької та Луганської обл., яких, окрім адміністративних призначень з Києва, на практиці майже нічого не пов’язувало навіть із безпосередніми сусідами, перетворивши ці регіони на своєрідні «острови».

Інтегрованість малих територій у більші кластери (чи то федеральні землі, чи хоча би укрупнені області за етнографічним районуванням), котрі, у свою чергу, органічно творили би великий український простір, зробила би систему управління гнучкішою та демократичнішою, адже дозволила би делегувати більше прав і відповідальності на місця. Призначення окремих великих центрів (таких як Львів) посередниками у взаєминах місцевої та центральної влади – при відмові Києва від цілого ряду надмірних контролюючих функцій у питаннях локального урядування – дозволило б одночасно інтегрувати менші простори між собою, зробивши адміністративну модель України стійкішою, та вирівняти їхній розвиток, справедливіше розподіляючи ресурси і владу. І, що важливо – відповідальність за реалізацію великих міжрегіональних проектів, котра лягала би на плечі «посередників», роль яких нині на папері відіграють обласні центри, що за своїми обмеженими можливостями не здатні вирішувати багатьох питань без перманентного погоджування та «випрошування» засобів у столиці.

Третій висновок дослідження полягає в тому, що Західна Україна втягнута у процеси та проблеми, властиві українському суспільству в цілому. Відтак пошук негативної «інакшості» не треба шукати далеко на Сході – вона доступна оку зовсім поруч, усередині західно-українського простору, і, перш ніж питатись з інших і далеких, варто підіймати суспільну думку до належного (бажаного) стандарту на самій Західній Україні. При цьому «стандарт» ми розуміємо як прихильність европейській інтеграції та ліберально-демократичним цінностям як суспільно-політичного, так і економічного життя – імператив, який рухає Україною останні два десятиліття. Ця тема тісно пов’язана з випередженням можливих сепаратизмів у неоднорідних районах Північної Бесарабії, Буковини та Закарпаття, які і тепер залишаються слабо інтегрованими в український інформаційний, економічний, політичний та культурний простір. Їхня периферійність у масштабах Великої України підкреслюється ще більше, адже ці території практично виключені зі спільного українського життя і позбавлені змоги впливати на прийняття навіть елементарних рішень на місцях, не кажучи про включеність у яку-небудь міжобласну, міжрайонну взаємодію (парадоксальним чином вони значно інтегрованіші у транскордонне співробітництво, аніж у внутрішньоукраїнський дискурс).

На нашу думку, київський «імперіалізм» на місцях повинен заступити «галицький експансіонізм», себто делегування частини політичної волі і ресурсів на місця з одночасним стимулюванням міжрегіональної конкуренції (та конкурентної співпраці), сприяння ситуації, в якій активніші області чи регіони могли би проявляти свої лідерські здібності та переваги і виступати «двигунами» більшого простору навколо себе, цим знімаючи левову частку владних функцій та відповідальності з плечей столиці. Так, як це нині de facto реалізує Подніпров’я з центром у Дніпропетровську, виступаючи точкою притяжіння всього південно-східного регіону, де вплив Києва виявився заслабким, а його повноваження – неефективними. По суті, йдеться про політичний аналог «вільного ринку», під яким ми, однак, розуміємо не лише ринок товарів та послуг, але й ринок ідей, культурний форум, простір ширшого, і водночас локалізованішого політичного діалогу. Роль інтегруючого регіону Західної України, за всіма окресленими вище показниками, може виступати її ядро – Галичина, значення не треба применшувати, але не слід і перебільшувати, надмірно акцентуючи її «окремішність». При цьому лідерська позиція Галичини вимагатиме від неї чималої роботи як із подолання власного комплексу зверхньості, так і з конструювання свого привабливого (а значить: відкритого) іміджу серед сусідів.

Четверте, що ми можемо виснувати з практичного огляду – це органічна необхідність адміністративно-територіальної реформи. Адже зрозуміло, що не лише економічно, але й ментально ряд областей поєднані в певні конгломерати, поділ яких за обласними межами виглядає вже дещо устарівшим. Ми могли би запропонувати переділ внутрішніх меж Західної України за принципом етнографічного районування – і назвати нові утворення «краями», змінивши одночасно і їхні адміністративні столиці – бажано на менші і старіші («замкові») міста, як з метою зламу старих бюрократичних зв’язків, стимулювання розвитку нових центрів, так і задля відновлення певної історичної традиції. Консервативна установка в цьому випадку слугуватиме одночасно – засобом модернізації.

Більша частина Львівської, Тернопільської та Івано-Франківська обл. відійшли би до Галицького краю (з центром у Галичі – Магдебурзьке право з 1367 р.), Волинська, Рівненська та північ Хмельницької обл. – до Волинського краю (з центром, наприклад, в Острозі – Магдебурзьке право з 1585 р.), Чернівецька обл. – до Буковинського (з центром, наприклад, у Хотині), а Закарпатська – до однойменного Закарпатського краю (з центром у Хусті – Магдебурзьке право з 1329 р.). Територія Хмельницької обл. могла би сформувати окремий Подільський край (з центром, наприклад, у Летичеві – Магдебурзьке право з 1429 р.), що виглядало би особливо органічно в разі долучення до західно-українського кластеру також і Вінницької обл. – Східного Поділля. Особливе значення матиме територія теперішньої Чернівецької обл., можливий розподіл якої між Галичиною і Поділлям загрожував би маргіналізацією окремих її районів, відтак роль Чернівців як культурного центру і ретранслятора західно-українського дискурсу мала б тут зберегтись. У той же час не слід виключати перспективи прилучення Північної Бесарабії до ментально ближчого йому Подільського, а Буковини – до Галицького краю. Самоврядного крайового статусу набуло би місто Львів – як політичний, діловий, культурний та адміністративний центр усього західноукраїнського регіону.

Подібна реформа ставить під питання доцільність збереження районних рад – адже їхні функції могли б ефективно виконувати селищні, міські та крайові ради, тоді як ширшу міжрегіональну, у т.ч. законодавчу ініціативу – мав би західно-український парламент (сейм). Досвід Австро-Угорської монархії після 1860-их рр. показує, що вирішення фінансових та організаційних питань на місцях не виключає перспективи регіонального законодавства, яке не повинно суперечити букві і духу основного закону – нової Конституції України. Місцевий парламент також міг би легально ініціювати законотворчі ініціативи у всеукраїнському масштабі, таким чином популярні нині звернення депутатських корпусів місцевих рад до Верховної Ради, Уряду та Президента набудуть процедурності і матимуть не лише символічне, але й конкретне наповнення.

На цьому питанні варто зупинитись окремо, адже йдеться, ширше, про реформу всієї системи виборної влади, яка відтак повинна спроститись і зазнати кількісного скорочення. Сеймова система передбачала би 3 ступені:

1) регіональний (селищні, міські та крайові ради) – обирався би виключно за мажоритарною системою, не передбачав би існування жодних районних рад (у т.ч. в містах), чисельність депутатського корпусу крайового сейму (враховуючи укрупнення областей) не повинна перевищувати 100 осіб;
2) федеральний (парламенти міжрегіональних округів) – обирався би за змішаною системою, партійсні списки формувались би як національними, так і регіональними партіями (останні не мають права висуватись до загальнодержавної ради, що є важелем стримування відцентрових процесів), чисельність депутатського корпусу федерального парламенту не повинна перевищувати 100 осіб, при цьому не слід відкидати ідеї поєднання федерального та крайового мандатів;
3) національний (загальнодержавний парламент) – обирався би виключно за партійними списками національних партій, чисельність депутатського корпусу не повинна перевищувати 200 осіб.

Був би ліквідований цілий владний пласт – районні ради всіх рівнів, число яких тільки у 8 областях Західної України сягає 130 (в т.ч. 3 районні в місті Чернівці). Укрупнення областей у краї дозволило би скоротити 3 обласні ради (в разі приєднання до західноукраїнського федерального округу Вінницької обл. – 4 ради, в разі розподілу території Чернівецької обл. між Галицьким та Подільським краями – 5 рад). Більша частина повноважень районних рад повернулась би на низовий рівень, безпосередньо в міста та селища, решта – передалась би крайовим сеймам, періодичність засідань яких, враховуючи також фактор об’єднання областей, стала би частішою.

В той же час мусимо поставити питання: чи можливі відцентрові рухи всередині самої Західної України? Очевидно, що так. Тож реформа локального самоврядування потрібна, але скріпити цей простір може не віддалений Київ, а близький регіональний центр – Львів, якому мають бути делеговані функції місцевої столиці. Без зав’язки на Львів інтеграція західно-українського простору неможлива, і це має двоякі наслідки: в разі балансування на темі унітарності широке самоврядування областей не несе загрози єдності країни, але в разі дестабілізації малих просторів умовна федералізація (політичний «вассалітет») дозволяє утримати весь регіон «на плаву». Теперішня гіперцентралізована Україна є «державою однієї фортеці», і варто зовнішньому або внутрішньому агресору взяти владу в Києві – як уся країна опиняється під його контролем або розпадається. Модель децентралізованої, мережевої України як «держави тисячі фортець» пропонує якісно вищий рівень адміністративної організації. Зрозуміло, що про яку-небудь федералізацію недоцільно говорити всерйоз в умовах військової інтервенції, але в перспективі слід виходити з того, що владна вертикаль шкідлива, бо породжує ілюзію єдності без реальної єдності, і в ній завжди незадоволеними та обділеними («непочутими») залишатимуться регіони, які змушені реалізовуватись не самостійно і не на місцях, але через далеку столицю.

Як наслідок, маємо надмірну і нездорову конкуренцію та конфронтацію інтересів регіонів, їх протиставлення за принципом «хто кого кормить» і «кому скільки перепадає», і за такого розкладу Київ став полем лобіювання як єдиний арбітр-розпорядник ресурсів, котрі йому не належать і ним неправомірно присвоєні (місцеві збори і податки та ін.). Укрупнення областей створить органічніші групи інтересів, а їхнє ступінчате поєднання у своєрідні федеральні округи дозволить передати значну частину питань крайового урядування на місця – а головне: вирішувати їх демократичніше, в регіональному парламенті. Загрозою для державності з такого стану може виступати те, що взаємне зближення країв у рамках федерального суб’єкта (округу), у свою чергу, може віддаляти їх від «материка». Подібна ситуація реалістична, але повинна врівноважуватись жорсткою централізацією армії та спеціальних служб, у тому числі територіального ополчення (аналог австрійського ландверу) в умовах загальної озброєності населення – при максимальній децентралізації поліції, судів та місцевих органів влади.

Досвід балансування Австро-Угорщини на межі централізації та федералізму свідчить, однак, що за відсутності належного ідейного обгрунтування та ідейної мотивації ніякі формальні реформи не здатні втримати державні механізми від деградації і розпаду. Саме ідеологічна слабкість і ретроградність стали головними причинами розпаду ряду европейських імперій XIX ст., і в наш час процес дезінтеграції триває на рівні окремих моно- та полінаціональних держав Европейського континенту (Велика Британія, Бельгія, Еспанія, в меншій мірі Італія, Сербія, Молдова, Україна). Тож головна загроза для України – не самі сепаратизми, які є радше наслідками, але відсутність сучасної ідеї, адекватної викликам часу, державного метанаративу XXI ст., який дозволив би, з одного боку, дати максимальну свободу малим просторам, а з іншого – зміг би інтегрувати їх за новим і мотивуючим суспільним договором (9).

Пошуки української ідентичності, місця України в майбутній історії – це також пошук універсального метанаративу XXI ст. (10), без якого суверенна держава не відбудеться не тільки по частині формальної територіальної цілісності, але, що значно важливіше: над-ідеї, культурної ідентичності, економічної та реальної політичної незалежності. На тлі наростаючої залежності України від зовнішніх гравців, наднаціональних фінансових інституцій і навіть призначення іноземців на міністерські посади – проблема суверенності постає дедалі нагальніше. Де можна набути суверенітет? Наша відповідь: у народу. Але не абстрактного «народу» з книг та історичних монографій, але в територіальних общин та спільнот, поєднаних не тільки і не стільки звичаями, мовою та релігією – але конкретним місцем проживання та схожим баченням майбутнього. Що означає пошук спільного аж до рівня міст і селищ, і на віднайденому грунті – конструювання нового поля інтересів, відкритого міжрегіонального дискурсу.

Примітки:

1. Андрухович Ю. Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися / Юрій Андрухович [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.unian.ua/politics/382762-andruhovich-yakscho-peremojut-pomaranchevi-to-krimu-y-donbasu-treba-dati-mojlivist-vidokremitisya.html (22.07.2010).
2. Бойченко О. Донбас і проблеми жанрології / Олександр Бойченко [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zbruc.eu/node/29808 (27.11.2014).
3. 38.69%, 36.59%, 32.16% «за» Опозиційний блок у Донецькій, Луганській та Харківській обл. відповідно, 24.27% і 22.18% навіть у Дніпропетровській та Запорізькій обл., контрольованих головним «олігархом Майдану» Ігорем Коломойським. 11.88% та 10.25% підтримки Комуністичної партії на «звільненій» частині Донбасу, що змушує серйозно задуматись над питанням національної ідентичності і «національної зради» цілих суспільних верств і регіонів.
4. Нагорна Т. Парламент по-галицьки / Тетяна Нагорна [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zbruc.eu/node/28655 (31.10.2014).
5. Це матиме символічне значення у випадку порівняння результатів Всеукраїнського об’єднання «Свобода» та Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» – за умовами нашого перерахунку «Свобода» на Західній Україні отримує дещо більше голосів, аніж «Батьківщина»: 6.36% проти 6.10%, тоді як при обрахунку середнього арифметичного вже опрацьованих даних Центральної виборчої комісії без недійсних голосів ситуація зворотня – «Батьківщина» випереджатиме «Свободу»: 6.45% проти 6.23%. Аналогічно десяті частини відсотка вирішуватимуть питання подолання 3-% бар’єру партією «Громадянська позиція» (2.94% проти 3.18%) та Всеукраїнським аграрним об’єднанням «Заступ» (3.17% проти 2.74% відповідно).
6. Шегда І. Захід найактивніший, Одещина і Донбас – позаду всіх: активність виборців протягом дня голосування 26 жовтня / Іван Шегда. — Режим доступу: http://oporaua.org/vybory/article/7423-zahid-najaktyvnishyj-odeshchyna-i-donbas-pozadu-vsih-aktyvnist-vyborciv-protjagom-dnja-golosuvannja-26-zhovtnja (26.11.2014).
7. Конфлікти та проблеми в одномандатних округах [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://oporaua.org/vybory/article/7326-konflikty-ta-problemy-v-odnomandatnyh-okrugah (30.10.2014).
8. Цифри наводяться за двома принципами підрахунку: спершу вказані відсотки умовного західно-українського голосування, отримані як середнє арифметичне опрацьованих та заокруглених до сотих відсотка офіційних даних Центральної виборчої комісії. Далі вказані цифри по перерахунку, який ми здійснили для отримання західно-української квоти для коректного розподілу мандатів у крайовому парламенті згідно Постанови Центральної виборчої комісії № 483 від 23 жовтня 2010 р. «Про Роз’яснення щодо встановлення результатів виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, міської, районної в місті ради у багатомандатному виборчому окрузі». — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0483359-10.
9. Вышинский С. Сетевая империя Новая Русь / Святослав Вышинский [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://politosophia.org/page/setevaya-imperia-novaya-rus.html (11.10.2014).
10. Вышинский С. Автономия пространства. Украинская революция / Святослав Вышинский [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://politosophia.org/page/avtonomia-prostranstva.html (13.05.2014).

Додатки:

Діаграма 1. «Явка на виборах до парламенту Західної України».

Діаграма 2. «Результати голосування за партійними списками».

Діаграма 3. «Результати голосування в одномандатних округах».

Діаграма 4. «Фракційна структура парламенту Західної України (при прохідному бар’єрі 5%)».

Діаграма 5. «Фракційна структура парламенту Західної України (при прохідному бар’єрі 3%)».

Апробація:

Проект за результатами Позачергових виборів народних депутатів України 26 жовтня 2014 р.

Публікація:

Вишинський С. Парламент Західної України: фантазії, обриси, перспективи (за результатами голосування на парламентських виборах 26.10.2014 в областях Західного регіону України) / Святослав Вишинський. — Чернівці: Інститут Західно-Українських студій, 2014. — 16 с.