Олег Гуцуляк
Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника
Вважається, що основною ознакою нації є її ментальність (сукупність настанов та нахилів діяти, мислити та сприймати певним чином; своєрідна соціокультурна програма, що напівусвідомлена, а тому значною мірою є автентичною поведінкою індивідів, груп, етносів). Для української ментальності характерне, на думку Дм. Чижевського, «...«крейсування» між різними берегами духу» [26, с. 104], між окцидентальним ordo (порядок життя і думки) та орієнтальним «орда» (сваволя життя і думки).
Але якщо апологет російської ментальності П. Чаадаєв проголошує: “...ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу, і у нас нема традицій ні того, ні другого (підкреслення наше, – О.Г.) (Цит. за: [32, с. 69]), то значна частина українських дослідників, починаючи з О. Кульчицького, стверджує, що в України є традиції “і того, і другого”, тобто вона така собі “північна Атропатена” – носій принципу терпимості, духовної широти.
Щоправда, російські “євразійці” спробували проголосити “і те, і друге”, але, по суті, їхня позиція звелася до декларування Росії як Європи Азіатської (“...В наступних долях наших, можливо Азія – це і є наш головний вихід”, – писав Ф. Достоєвський після солдатської муштри у Семипалатинську [19, с. 32-40]). Те ж саме визначав М. Горький у статті “Дві душі”: “...У нас, росіян, дві душі: одна від кочовика – монгола, мрійника, містика, лінтюха. А поряд з цією безсилою душею живе душа слов’янина, вона ... мало здібна до захисту від отрут, привитих їй, отруюючих її сили... У ньому (російському народі, – О.Г.) повинні були укріпитися начала Сходу, обезличуючі душу. Ці начала викликали розвиток жорстокості, бузувірства, містико–анархічних сект – скопецтва, хлистовства, бігунства, страннічества, і взагалі прагнення до “втечі від життя”, а також розвиток п’янства у жахаючих розмірах” [10, с. 123-135]. Також творець російського Срібного віку В. Соловйов без заперечень визнавав домінуючим “східний” чинник у російській ментальності, проте відверто пропонував їй вибрати – чи вона зі “Сходом Ксеркса”, чи зі “Сходом Христа”.
Серед українських мислителів переважає настоювання на тому, що Україна – виключно представник Окциденту: “...безперечно, Україна була окраїною Європи, межею проти іншого, неєвропейського світу. Як Іспанія на Заході, так Україна на Сході Європи боронила останні бастіони європейського духу... Але, борючись, вона жила європейським життям, ... завжди європейським розвитком. В українців було європейське наставлення, а це рішає... Україна – частина духовна Європи, ... і тут нема чого європеїзувати: треба тільки підтримувати її вічний європейський дух. Органічний шлях українського розвитку європейський” [27, с.167]. Те ж саме твердження присутнє у працях Ю. Липи [29], В. Янева [50; 51]. Дослідник М. Сосновський генетичні витоки позиції “окцидентофілії” в українських мислитилів вбачає саме у Михайла Драгоманова [40, с. 386-446].
Тому з'являються навіть наступні заклики: “...Справжнім прокляттям України стала орієнтація на Візантію. В цьому дійсно є якийсь історичний фатум: спочатку київські князі Олег, Ігор, Святослав з параноїдальною наполегливістю намагаються поприбивати свої щити на брамі Константинополя; потім князь Володимир визнає безперечний авторитет Константинополя, переймаючи візантійську модифікацію християнства; а далі все на гурт – цезарепапізм, нещирість, розбратаність, зверхність Московщини, відібрана історія, традиції, мова, вивезені релігійні святині, викрадена назва первісної української держави Русі, поразка під Полтавою, неспроможність відстояти державу, голодомори, вислання до Казахстану, в Сибір, на Далекий Схід, знущання, гвалт, розстріли... Таке враження, ніби тисячу років тому комета українства попала в фатальне бісівське гравітаційне поле і, вичерпуючи останній енергетичний потенціал, нині догорає на чужинській орбіті” [33. с. 227]. А отже, начебто, слід зредукувати, здеактуалізувати “чужий” українцям “візантійський менталітет” [18].
Головний акцент у визначенні сутності української ментальності ставиться на геополітичній “межовості” («мезо-») самої України, її “проміжності” (латин. perineum, грец. perinaeon), але з причин “остійського” становища щодо Pax Romania et Germania домінантою розглядається “Схід” – “Дике Поле”, Україна <= ου-κραινω (старо-грецьке) “не-оброблена (земля)”, “цілинні землі” (agri deserti), степ: “...Тут можна ... звернутися до американської аналогії... Людина пограниччя – піонер і ковбой – стала в багатьох відношеннях репрезентативним американцем. Звичаї й установки, що виникли в умовах пограниччя, забарвили собою весь американський побут, не виключаючи землі ... східного побережжя... Українською людиною пограниччя був козак, що в 16–17 сторіччях став репрезентативним типом свого народу... Військова організація пограниччя поширилася на розлогі простори” [30, с. 33-39].
На “границі двох світів” (за В. Яневим) породжуються межові ситуації (Grenzsituation) – життя перебуває під постійною загрозою, є непевним, проблематичним: “...Постійна загроза смерті, випадковість, терпіння в житті українця вели до вироблення двох типів реакцій: авантюрно-козацького та потаємного існування. В ідеальному продовженні авантюрно-козацький тип вів до виникнення ентузіастичного компонента, а притаманне існування супроводжувалося “відступом у себе”, “звуженням контактів зі світом”...” [7, с. 3]. Відбувається “передставлення” буття з нижчої форми “біотичного”, тваринно-природного існування на його вищу, “екзистенціяльну форму”, де віссю ставлення до життя стає “трансценденція” – ідея чи ідеал [28, с. 713; 11, с. 119].
“...Тоді, – пише В. Янев, – різниця між простим “буттям” і справжнім “існуванням” обрисовується гостро, людина хоче знайти у своїм бутті глибше відношення до транценденції... При цій формі віссю відношення життя стає не воно саме, не турбота про життя, але щось вище за нього, якась “трансценденція”, якась ідея чи ідеал, що переступає й перевищує границі життя” [Цит. за: 35, с. 71]. Або: “...шукали ми істини у потойбічнім, у трансценденції, находячи її відблиск у Божій всюдиприсутності, наявним віддзеркаленням якої була розкішна українська природа” [Цит. за: 16, с. 10].
Український філософ Дм. Чижевський, проте, розглядав “крейсування між різними берегами духу” не тільки у географічному аспекті («степ – ліс»), але й культурно-історичному: від християнства з його “еллінізмом” до Відродження й барокко [45, с. 18]. Як на нас, то дискусійною видається позиція, за якою саме цей факт став причиною породження на українському грунті розквіту пластичного мистецтва, “декоративності”, що “...цінить більше широкий жест, ніж глибокий зміст, більше розмах і кількість, ніж внутрішню якість, більше вираз, форми вияву змісту, ніж зміст самий, одним словом – цінить більше “здаватися”, ніж “бути”...” [45, с. 18]. Думається, що цей “орнаментально-декоративний синдром” має більш глибші та давніші причини.
Адже ментальність будь-якого етносу сягає своїм корінням доісторичності, а тому вона (ментальність) – “...не щось “невловиме”, це те, що виникло ще за часів, коли і сам розум із своїм бажанням ієрархічно пояснити навколишній світ ще “дрімав”. Ментальність як глибинний рівень психіки раз у раз підсвідомо “виявляється” у кожному з нас” [31, с. 39-44].
Сучасник Дм. Чижевського Дм. Донцов, навпаки, “межовість” українців занурював у глибинну ситуацію всього людства: “...Війна між націями вічна. Війна є вічна. Історія це підтверджує... Війна – це боротьба націй за їх посідання” [17, с. 243]. Тобто цілком за Гераклітом: “...Війна (Полемос) – батько всіх, цар всіх: одних вона оголошує богами, інших – людьми, одних творить рабами, інших – вільними” (29-й фрагмент антології Дільса–Кранца). Згідно з Д. Донцовим, саме носіями “ментальності воїна-хлібороба” є представники нордійської (північної) раси, що виступає чи то цементуючим ядром, чи то головним ферментом для українців.
Власне, ще М. Костомаров говорив, що витоки історичних колізій (в тому числі і війн) народів (культур, цивілізацій) беруть початок у етнічній ментальності – “...одвічній психіці людей, в духовному складі, його прийомах або складі розуму, напрямі волі, погляді на життя духовне і громадське, всьому, що створює вдачу і характер народу – цих потаємних причинах його особливості” [35, с. 6].
А та чи інша “домінанта” психічного складу, начебто, на думку Дм. Пісарєва, залежить від того, яке харчування даного етносу: “...різноманітність їжі, що веде за собою різноманітність складових крові, служить основою різнобічності розуму та гармонійної рівновагги між різнорідними силами та прагненнями характеру” [Цит. за: 32, с. 89]. Це дало навіть підстави українським етнологам В. Щербаківському та Ю. Кочержинському сформулювати концепцію про етногенез українців від первісних “плодоїдів”, на відміну від решти “твариноїдів”, апофеозом котрих вони виставляють росіян.
Існує версія, що не останню роль у творенні української ментальності відіграло радіаційне (земне та космічне) опромінення: “...Зростанню енергетичної потуги українців сприяли й інтенсивні висліди геомагнітної та іншої геофізичної енергії, що спостерігається на наших теренах, надто в місцях геологічних розломів Карпатських і Кримських гір, Українського кристалічного щита, що перерізує Україну, Київських гір тощо. На острові Хортиці є глибокий тектонічний розлом земної кори. Із нього йде такий ураганний смерч земної енергії, що рівний йому на Земній кулі є лише в одному місці – десь в Центральній Америці” [12, с. 50].
“...Український терен, – пишуть автори “Історії філософії” А. Бичко, І. Бичко, В. Табачковський, – унікальне місце на європейському континенті. Ще за доби неоліту ... в результаті з’єднання Чорного моря (до цього воно було озером) з Середземним і пов'язаного з цим зниження загального рівня вод тут надзвичайно інтенсифікувалися процеси формування гумусу. Внаслідок цього ... сформувалися грунти, що були “результатом щасливого і дуже складного комплексу цілого ряду фізичних передумов”. Заслуговує на увагу, що ніде на планеті навіть за мільйон років не виникло чогось подібного. Землі Наддністрянщини та Наддніпрянщини – єдине у світі місце, де чорноземна смуга сягає 500 км завширшки” [6, с. 306].
Без сумніву, погоджуємося з О. Кульчицьким, що така земля, як український ландшафт не може не впливати на підсвідомі структури психіки тих, хто на ній живе і працює [44, с. 129].
Руська геологічна платформа, на якій розташована Україна, колись становила собою дно третинного моря Тіфія (Тетіс), а протягом четвертинного періоду її вкрили осади радіоактивного льосу (вид глинистого грунту), що їх приносили вітри зі східної Азії (аналогічно було забезпечене багатство грунтів Північно-Східного Китаю): “...Із літаючими пісками та пилом, – пише німецько-американський вчений К.Г. Менгес, – частинки кремнію проробляли відносно недовгий шлях і відкладалися піском на обширних рівнинах Внутрішньої Монголії, Східного Туркестану (Такла-Маканської пустелі), але більш легші речовини розносилися всією Євразійською рівниною, потрапляюччи навіть вглиб Європи, де, осідаючи, вони утворювали не тільки льосові райони Месопотамії, Анатолії та Угорської пусти (рівнини), але також Західної Німеччини та Іль-де-Франса. Льос жовтого кольору, але у місцях, де гниття багатої рослинності продовжувалося довгий час, льос темнів, ставав чорним. Це чорнозем – чорні грунти західної та північно-західної частини Чорноморсько-Каспійських степів, теперішньої України, та північної частини степів Західного Сибіру та Північного Казахстану. Це найбільш родючіші з відомих грунтів. Присутність чорнозему вказує, що там, де тепер тільки трав’янисті степи, колись були обширні ліси. Чорнозем забезпечує при обробці орні землі найбільш високою природною родючістю... Західна частина Євразійської рівнини як правило розглядаються як прабатьківщина індоєвропейських народів. Осілі землеробські племена ... займали крайній південний захід рівнини – приблизно територію сучасної Західної України, включаючи Київ, і Карпати і навіть землі на захід від Карпат ... на Середньодунайській низині; ті ж, хто були кочівниками за перевагою, кочували на сході рівнини, тобто Чорноморсько-Каспійським степом, можливо, що й Туранською рівниною. Слід думати, що ці ... протоіндоєвропейці ... являли собою щось схоже на ядрові групи, які говорили на різних, але близькоспоріднених діалектах. З плином часу ці індоєвропейські групи приходили і відходили... Слова, котрі були спільні всім ядровим групам, являють собою ... деякі землеробські назви, назви домашніх тварин, терміни спорідненості, позначення народження і смерті, дня і ночі, небес, сонця, зір та місяця, числівники до сотні, всі особові та інші займенники, позначення процесів їжі, пиття, несення, знання, бачення тощо, тобто це певні важливі та основні терміни... Балтослов’яни залишилися у східній частині першопочаткової батьківщини осідлих індоєвропейців і, напевно, дещо поширилися, коли район після відходу багатьох інших індоєвропейців став більш свобідним... В той час ... балтослов’яни залишилися за перевагою на тій території, де жили завжди..., маючи безпосередніми сусідами уральські та саамські народи... далеко від середземноморської цивілізації... Можна, напевно, говорити про більшу “чистоту” індоєвропейської природи у балтослов'ян” [34, с. 23-24, 28-29].
Так, корені української ментальності сягають часів “загальнослов’янщини”, коли праслов'яни мешкали в особливому регіоні (loсus internus) на стикові птолемеєвих Германії та Сарматії, де схрещувалися культурні впливи Заходу і Сходу, тобто, за В. Королюком, на теренах лісостепової та лісової зони Європи від Балтики до Карпат і Дніпра, Дону та навіть Азовського моря [24, с. 15-16].
Відомий педагог К. Ушинський писав: “...Слов'янин у своїй первісній формі ... був корінним мешканцем малоросійської рівнини... А тут... він жив, не змінюючи дідівського звичаю... Світлий малоросійський ландшафт, з нескінченним, ніколи не затьмарюваним краєвидом, з цілим морем тучного колосся, з прозорою, тихою річкою, і все це зігріте жарким, але ніколи не жагучим, промінням сонця, перейняте якимось світлим супокоєм, – ось тип малоросійської рівнини. Цей ландшафт, дещо одноманітний і скучний, відбиває у собі, як у дзеркалі, всю душу первісного слов’янина... На кожній точці рівнини його обіймає один і той самий горизонт, на кожній точці душа його буде виповнена одними й тими ж відчуттями. Він любить жити широко, як широкий його небокрай... Прагнення до розширення, обумовлюване, таким чином, самою місцевістю, змушувало слов’ян розселятися в усі сторони; і скрізь вони намагалися, якщо це тільки можливо, перенести з собою і свою улюблену вітчизну” [43, с. 107-108].
Український культуролог С. Андрусів констатує: “...Дитинство українського етносу, мабуть, було “раєм” у цьому райському куточку землі. Може, тому, непристосовані до суворих, жорстоких взаємин “дорослих” народів (війни, насильство, агресія, підступність тощо), ми й мали таку невдячну історію. Звідси постійна українська ... емотивність вдачі..., а також ліризм, поетичність світосприймання і вислову, а разом з тим квієтизм, вдача від дійсності, соціальна пасивність, байдужість” [2, с. 134].
Також існує твердження про те, що “...рай Шелленської доби (Шелльської доби раннього палеоліту, 3 млн. – 150 тис. рр тому, – О.Г.) міг бути не в Єгипті чи в багнистій Мезопотамії, а на землях України, де був рівний та урожайний степ, чисті рибні води рік, маси диких звірів і чудове підсоння (стоянки первісних людей в Україні – Королеве і Рокосове на Закарпатті, Лука-Врублевецька в Подністров’ї, Лабушине на Одещині, Амвросіївка на Донбасі, 15-ть пам’яток у Криму, – О.Г.)” [36, с. 12-13]. “...Тут справді були ідеальні умов для фізичного й духовного розвою аборигенів. Тут не було пекельної, що розманіжує тіло й мозок, спекоти тропіків. Тут не було й крижаної задубілості Півночі... Тож бо й утучнився такий потужний чорнозем, що його тут, на крихітному клаптику планети, зібралося 20% від усіх світових запасів за площею і 30% – за масою. Тут був погідний, лагідний клімат, казкові природні багатства” [12, с. 48]. Саме тут ми “...першими на планеті сконсолідувалися в народ, створили першу в світі цивілізацію, першу державу і багато чого ще першого. Водночас ми продемонстрували надзвичайну етнічну живучість, рекордну тяглість свого історичного буття” [12, с. 47].
Проте І. Каганець йде ще далі вглиб: “...значний масив українських земель (приблизно Вінничина і Житомирщина) з часу появи на земній кулі перших наземних рослин та перших тварин (Силурійський період) ні разу не був затоплюваний водами морів чи океанів. Це означає, що протягом сотень мільйонів років тут зберігався і нагромаджувався родючий грунт та послідовно розвивався найбагатший у світі генетичний фонд. Це означає, що протягом усієї історії нашої планети ця земля відігравала роль недоторканої генетичної скарбниці, ... велетенського природного “Ноєва ковчега”, де формувалась і звідки розселялась по новоутвореній суші флора і фауна, а разом з ними і людність. Це означає, що саме терен України є ... містичним місцем планети” [38, с. 141-142]. Цікаво, що аналогічно беззмінним у геологічному сенсі з часів Юрського періоду є ландшафт Австралійського континенту.
Та як би іронічно не ставитися до цих поглядів, не слід забувати того факту, що Україна була передльодовиковою зоною: мешкаючи біля льодовиків, наші пращури не могли звернути увагу на бурхливий розквіт життя біля крайки танучого льоду, буйну рослинність альпійських лук, надзвичайну медоносність північних трав, цілющі властивості води гірських ручаїв, бо структура талої води значно відмінна і якісніша від звичайної. Зрештою, як писав етнолог Л. Гумільов, “...з танучого льодовика стікали струмки чистої води, котрі зрошували степи, що підступали до льодовика, наповнювали западини, перетворюючи їх на озера, і створювали той благодатний клімат, в котрому квітувала культура ... палеоліту” [13, с. 13].
Предки уявляли землю у формі кола (orbis terrarum, heimskringla), а в його центрі вони розташовували себе, свій рід (плем'я), свою територію, країну, огороджену з усіх боків водами, лісами та горами. Саме коло було символом, ідеограмою самообмеження себе у своїй обмеженості та поодинокості. Воно було світлим і приємним, що протиставлялося чужому та сумнівному оточенню. Етнологія цей феномен визначає як “коло трайбаліста” (від англ. tribe “племя”, “клан”, “компанія”; пор. з церковно-слов. “требище” – “приятельство”). Коло обмежує внутрішній кінечний простір, але коловий рух, який утворює цей простір, потенційно безкінечний. Більш повне втілення ідея кола знаходить у часовому плані (хронотопі) – циклічній концепції часу. Добовий та річний колообіг сонця поєднав циклічність часу з циклічністю простору, що, на думку В. Топорова та М. Мейлаха, знайшло відображення у структурі мегалітичних споруд, пов’язаних із астрономічними розрахунками часу та т.зв. “колових” календарів, у ієрогліфічних або інших символічних способах відліку – позначення часу через фігуру кола, тобто в уявленні регулярного повторення подій, що відображаються у ритуальній практиці “початкових часів” першотворення та “райського” існування першолюдства [42, с. 10-19].
У багатьох традиціях “космос” уявляється кулею (графічно – коло; дв.-єгипет niwf) чи його опредмеченими варіантами (яйце, диск, черепаха, кит), оточеними неорганізованим хаосом (дв.-євр. tehom). Видимий світ (земля) уявляється коловим сегментом та схематично – у формі кургану. Над ним – небо, а під ним – потойбіччя. Можливо, саме з появою цього уявлення і виникла назва “Україна” від санскритського ukhraiia “пагорб”, “курган” [41, с. 112], тобто “земля священних пагорбів-могил” (право на яких не могло бути порушене навіть відчудженням землі; т.зв. “одалітет”), бо якості осіб переносилися на землю і вона теж вважалася благородною, вільною: поховані у ній воїни, заслуги яких були головними у їєрархічній шкалі заслуг, “впливали”, “допомагали” живим (надсилали родючість, примножували сили захисту) [5, c. 25-26].
Власне “яйце-райце” є символом цього “втраченого раю” слов’янства, “Саду-Царства”, “сконденсованого простору та сконденсованого багатства” [15, с. 55-59; 21, с. 78], що дійшло саме з часів раннього палеоліту [36, с. 24]. Українське “писане яйце” (писанка), тим самим, є “іконою”, “вікном” у цей “втрачений рай” [14].
У писанці, “яйці-райці” образотворчо “...вирікається сакральний прообраз світу та прапоезія, яка зберігає в мисленні силу істини буття. Прообраз світу існує тут в первісній єдності надлюдського й людського, живого і неживого... З огляду на цю цілісність можна стверджувати, що принцип всеєдності (єдності людини з усіма живими і неживими предметами світу), який становить внутрішнє ядро замовлянь..., міг існувати тільки в контексті ширшого світогляду всеперевтілення, переходу однієї істоти після своєї смерті в іншу як у свою нову іпостась... Таємниця всеєдності і всеперетворення ... може бути розкрита тільки через ... слово... Слово надавало сакральності реальним речам, діям і явищам” [52, с. 15, 20]. “...Символ – це зовнішній знак для уявлень, емоцій і ідей, що не дадуться виразити інакше у слові. Символ є отже якістю вищою від слова. Символ висказує все те, що заключене в цілій системі ідей, а рівночасно щось більше, щось, що в даній системі ідей не дасться висказати ні словом, ні в жоден інший спосіб. Думаючи про символ, чи викликуючи його в нашій свідомості чи теж у магічній дії, ми немов “одним словом” заторкуємо увесь комплекс з усією його ідейно-моральною висотою і глибиною. Через цю свою властивість символ стається святістю для його визнавців... Тому старинні віщуни знайшли символ. Вартість вищу за саме слово. Слово слів. Слово – ідею, що дає початок цілим системам людської думки...” [46, с. 745-746].
Отже, ми бачимо тут не абстракції, а чуттєво-образний спосіб вираження. В цьому сенсі вважаємо, впротивагу позиції М. Розумного [39, с. 72], що українська ідея зародилася спершу у сфері конкретно-чуттєвих уявлень, а вже потім постала як “атомарне абстрактне уявлення”, тобто українська ідея виросла не з атому до універсуму, а навпаки – універсум стискався до сингулярної точки – “атома серця” (метафора Олександра Олеся), і ця конкретно-чуттєва українська ідея, за Дм. Донцовим, складається “...з ясно сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого стремить національна воля, з самої волі і з чуттєвої сторони, з національного “еросу”, “емотивності”...” [Цит. за: 35, с. 11].
М. Шлемкевич писав: “...наше мрійництво не є імажинарним мрійництвом, але є мрійництвом серця, емоційним мрійництвом. Українські Пер Гюнти топляться в настроєво – почувальному морі, в його безмежності, і знаходять себе не в сагах, але в найкращому виразі тієї емоціонально – настроєвої сфери – в ліричній пісні... Ось проттоплязма нашої душі, її праматерія” [47, с. 104-106].
У. Самчук у трилогії “Ост” (“Морозів хутір”, 1948) визначив: “...Помиляєтеся ви всі трагічно і беззастережно, коли думаєте, що наша справа керована такими ось паперовими знаками. Наші люди ... гнані одним і тим самим чортом, яким свого часу були гнані люди Святослава Завойовника, Володимира Святого чи Ярослава Мудрого. Ви думаєте, що даремно воскрес тризуб Володимира або ідея відновити в Києві великий стіл нашого державного первопочатку?.. Помиляєтеся всі, що так думаєте, бо природа, в якій суджено нам жити, диктує нам свої закони і ми є тільки її сліпими виконавцями... Заперечити нас нема змоги. Ми в пульсі і ритмі землі, в її космічному круговороті, і вигнати нас звідти нема поки що сили. Ми будемо, і тільки тоді, як ми саме будемо, почнеться нова ера культурного завершення цього моста між Європою та Азією” [Цит. за: 25, с. 506].
У Росії успадкована від “загальнослов'янщини” архетипна форма “Раю-Саду-Царства” породила політичний архетип “Странствующего (Мандруючого) Царства”: “...Русь же котиться: її царство – далеч і шир, горизонталь” [8, с. 226], котра, до речі, як “дорога-горизонталь” є системою посередництва, зокрема між живими та мертвими, котру реалізує жрець – “господар дороги душ”, що поєднює схід із заходом [37, с. 132]. Про це ж саме писав М. Бердяєв: “...У долі Росії величезне значення мали фактори географічні, ... її неоглядні простори ... російський народ примушений був до утворення величезної держави ... Сходо–Захід..., але нелегко давалася організація цих просторів (з одного центру, – О.Г.)..., підтримання та охорона порядку в ній... Російська душа прибита розлогістю, вона не бачить меж, і ця безмежність не звільняє, а уярмлює... Російські лінощі, безтурботність, брак ініціативи, слабо розвинуте почуття відповідальності з цим пов'язані” [4, с. 59].
На кожному новому етапі політичної історії Росія “зрікається старого світу” та “спустошує національні пантеони”, “преображается” (за С. Франком, В. Ерном, Е. Трубецьким, Б. Вишеславцевим, О. Лосєвим). Російський дослідник І. Яковенко пише: “...Архаїчний субстрат російської ментальності наділяв релігійну культуру пафосом неприйняття держави та цивілізації. Світозреченська традиція – тільки форма осмислення та обгрунтування цього неприйняття” [49, с. 81]. Одним з матеріальних виразників цієї традиції стала “слободизація” Росії: “слобідське” неодмінно означає тимчасове, в будь-який момент готове до вигнання, знесення і переміщення, те, що облаштовується будь-як, щоб день прожити, принципово чуже і навіть вороже будь-якому відтінкові стабільності, спадковості, укоріненості [9, с. 87; 3, с. 86].
Тобто, як на нас, Росія досі перебуває у полоні т.зв. “схеми міфологічного універсуму”, який не стільки створений, але й “...перманентно твориться: його буття визначає постійно діюча у порубіжній ситуації генетичного контакту хаосу та ойкумени позиція руйнування – творення..., а пріоритети... шокуюче співпадають з наведеними Е. Фроммом ознаками некрофільної орієнтації” [48, с. 17].
Власне як наслідок “пост-міфологічної схеми універсуму” з його елементом “архе”, в українців, навпаки, основним архетипом стає «Заповітне Царство» як “особливе місце” (lokus amoenus) у всесвіті, “наш периметр простору” (Україна), в якому відчувається у своїй приватності єдність цілого (наприклад, міжетнічне “ми – козаки”), а у цілому – своя приватність (неповторні “я” – спершу як русич, литвин, молдаван, черкес, абазин, татарин та ін., потім – як наділений певною характерною ознакою, що відображає “сміхованське” прізвисько). Знаменним вже видається те, що в рік зруйнування Запорізької Січі (1775 р.) в іншому кінці європейського цивілізаційного простору народжується держава – США – на цій же ідеї співіснування (“братолюбія”, “філадельфії”) егоцентричних “я” в рамцях досконалого Закону (Конституції), що поважає егоїзм та обмежує свободу тільки в крайніх випадках його загрози егоїзмові рівноправних “я” та корпоративно-державному.
Україна “виокремлена” (“украяна”) від решти профанного світу: “...“Кадош” означає (на івриті, – О.Г.) “святе” і “відняте”, “відокремлене”. “Кадеш, кадеш, кадеш” – лунає у Ісайї. Свят, свят, свят наш Господь. Він святий у просторі – отже відокремлений від простору, святий у часі – отже відокремлений від часу. Святити – означає відокремлювати, і навпаки, все відокремлене – святе” [23, с. 214].
Як пише С. Аверінцев, “...Характерно, що Ягве знову і знову вимагає від своїх обранців, щоб вони, вступивши у спілкування з Ним, передусім “виходили” б кудись у невідомість з того місця, де вони були закорінені до цього часу... Стан “виходу” явно має в системі давньоєврейської літератури вагомість символу: людина чи народ повинні “вийти” із інертності свого існування, щоб стати десь у просторі перед Ягве, як воля проти волі” [1, с. 276].
Україна – це своєрідний медіум між людиною та універсумом, що дозволяє “встановити стосунки” з космосом та Всевишнім. Ось як це описує Ф. Достоєвський (подаємо мовою оригіналу): «...Белые башни и золотые главы собора сверкали в яхонтовом небе... Тишина земная как бы сливалась с небесною, тайна земная соприкасалась со звездною... Какая-то как бы идея воцарялась в уме его – и уже на всю жизнь и на веки веков. Пал он на землю слабым юношей, а встал твердым на всю жизнь бойцом и сознал и почувствовал это вдруг, в ту же минуту своего восторга. И никогда, никогда не мог забыть Алеша во всю жизнь свою потом этой минуты. «Кто-то посетил мою душу в тот час», – говорил он потом с твердой верой в слова свои...» («Брати Карамазови»).
Україна – це простір, де, людина реалізує своє бажання “жити у священному” – тобто бути “...в об'єктивній реальності, не дати паралізувати себе безкінечною відносністю суб'єктивних досвідів, жити в реальності, в дійсному, а не ілюзорному світі” [22, с. 26].
Отже, людина в Україні знаходить себе не просто як “Людина Просторова”, тобто сформована і зумовлена специфічною якістю простору – рельєфом, ландшафтом, як це бачиться О. Дугіну [20, с. 13], а як людина метафізична, людина “сакрального простору”, “священного кола”, “центру світу”, де зустрічаються Небо і Земля, де в людині здійснюється ця зустріч, через неї проходить доторк усіх світів та всіх зв'язків – минулого, теперішнього і майбутнього.
Література:
1. Аверинцев С. Древнееврейская литература // История всемирной литературы: в 9-ти томах. – М. : Наука, 1983. – Т. 1. – С. 271-302.
2. Андрусів С. Характерологія українців: національний Космо-Психо-Логос // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Матеріали конференції “Нарід, нація, держава : Українське питання у європейському вимірі”, Львів, травень 1993 року / Гол. ред. і упоряд. А. Карась. – Мюнхен-Львів : Вид-во УВУ, 1995. – С. 132-136.
3. Ахиезер А.С. Диалектика урбанизации и миграции в России // Общественные науки и современность. – 2000. – № 1. – С. 78-89.
4. Бердяев Н. Судьба России: опыты по психологии войны и национальности. – М. : Мысль, 1990. – 212 с.
5. Бессонова С.С. Скифские погребальные комплексы как источник для реконструкции идеологических представлений // Обряды и верования древнего населения Украины: сб.науч.тр. – К. : Наук. думка, 1990. – С. 25-26.
6. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії. – К. : Либідь, 2001. – 408 с.
7. Бійчук Г. Особливості української ментальності : погляди етнопсихологів // Історія в школі. – 1997. – № 10-11. – С. 1-5.
8. Гачев Г.Д. Европейские образы Пространства и Времени // Культура, человек, картина мира / Отв.ред. А.И. Арнольдов, Б.А. Кругликов. – М. : Наука, 1987. – С. 198-227.
9. Глазычев В. Слободизация страны Гардарики // Иное : Хрестоматия нового российского самосознания (Москва). – 1995. – № 1. – С. 87.
10. Горький А.М. Две души // Летопись. – 1915. – № 1. – С. 123-135.
11. Гринів О. Співвідношення християнського і національного ідеалів української людини в дослідженнях Володимира Янева // Народна творчість та етнографія. – 2000. – № 4. – С. 117-122.
12. Губко О. Прадавність української психології // Учитель. – 1998. – № 11–12. – С. 44-51.
13. Гумилев Л.Н. Тысячелетие вокруг Каспия. – М. : ТОО «Мишель и К0», 1993. – 336 с.
14. Гуцуляк О.Б. Про таємничу символіку писанки // Писанка. – Верховина, 1994. – № 3 (10). – С. 12.
15. Даниленко В. Стереотип, монотип, архетип у культурних моделях // Слово і час. – 1994. – № 1. – С. 55-59.
16. Дахній А.Й. Культурне відродження України в контексті європейської духовної традиціцї (Екзистенціальні мотиви в українській культурі) // Проблеми державності та національно-культуне відродження України / Відп. ред. В.П. Лисий. – Львів : Світ, 1993. – С. 9-16.
17. Донцов Д. Націоналізм. – Лондон-Торонто : Укр. Видавнича Спілка; Ліга Визволення України, 1966. – 363 с.
18. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). – К. : Либідь, 2001. – 334 с.
19. Достоевский Ф.М. Полн. собр. соч. : В 30-тт. – Л., 1984. – Т. 27. – С. 32-40.
20. Дугин А.Г. Основы геополітики : геополитическое будущее России. – М. : Арктогея, 1997. – 408 с.
21. Дяченко М.В., Частник О.С. Простір і час у фольклорних світах : пам’ять генерацій // Філософська думка. – 1999. – № 1-2. – С. 64-79.
22. Элиаде М. Священное и мирское / Перев. с фр., предисл. и коммент. Н.К. Гарбовского. – М. : Изд-во МГУ, 1994. – 144 с.
23. Эпштейн М.Н. Учение Якова Абрамова в изложении его учеников // Логос : Ленинградские международные чтения по философии культуры. – Л., 1991. – Кн. 1. Разум. Духовность. Традиции. – С. 211-254.
24. Королюк В. У истоков славянской общности // Изучение культур славянских народов / Ред.-сост. В. Злыднев, Ю. Ритчук. – М.: Наука, 1987. – С. 14-20.
25. Костюк Г. Образотворець “времени лютого” // Українське слово: хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. / Упоряд. В. Яременко, Є. Федоренко. Підгот. текст. В. Яременка. Наук. ред. А. Погрібний. – К. : Рось, 1994. – Кн. 2. – С. 499-514.
26. Кримський С.Б. Дмитро Чижевський про національне визначення історико-філософського процесу в Україні // Філософська думка. – 1998. – № 3. – С. 103-110.
27. Крупницький Б. Основні проблеми історії України. – Мюнхен : Вид-во УВУ, 1955. – 167 с.
28. Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства: у 2-х тт. – Мюнхен-Нью-Йорк : Молоде життя, 1949. – Т. 2. – С. 713.
29. Липа Ю. Призначення України / Передм. В.Мороза. – Львів : Просвіта, 1992. – 270 с.
30. Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Народна творчість та етнографія. – 1996. – № 1. – С. 33-39.
31. Лімборський І. Сентементальність та сентементалізм в українській культурі // Вісник Академії Наук України. – 1994. – № 2. – С. 39-44.
32. Лосский Н.О. История русской философии. – М. : Высш. шк., 1991. – 559 с.
33. Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся : блиск та убозтво куртизанів. – Дрогобич: Відродження, 1998. – 288 с.
34. Менгес К.Г. Восточные элементы в «Слове о полку Игореве» / Перев. с англ. Предисл. Р. Якобсона. Отв. ред. А.Н. Кононов. – Ленинград : Наука, Ленинград. Отд., 1979. – 266 с.
35. Москалець В.П. Психологічне обгрунтування української національної школи. – Львів : Світ, 1994. – 120 с.
36. Паїк В. Корінь безсмертної України і українського народу. – Львів : Червона Калина, 1995. – 237 с.
37. Парахонский Б.А. Язык культуры и генезис знания / Отв. ред. П.Ф. Йолон. – К. : Наукова думка, 1988. – 211 с.
38. Продум М. Нація золотих комірців : психоінформаційна концепція України. – Тернопіль : Мандрівець, 1994. – 157 с.
39. Розумний М. Національна ідея: етапи розвитку // Наука і суспільство. – 1996. – № 1–2. – С. 14-18, 72.
40. Сосновський М. Ідеологія “чинного націоналізму” Д. Донцова // Націоналізм: антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : Смолоскип, 2000. – С. 386-446.
41. Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви. – К. : Наук. думка, 1967. – 112 с.
42. Топоров В.Н., Мейлах М.В. Круг // Мифы народов мира. – М. : Сов. энциклопедия, 1988. – Т. 2. – С. 10-19.
43. Ушинский К.Д. Сочинения: в 11 тт. – М. : Изд-во АПН РСФСР, 1948. – Т. 1. – С. 107-108.
44. Хрущ О. Український характер: історико-культурні та геополітичні умови його формування // Збірник наукових праць : Філософія. Соціологія. Психологія. – Івано-Франківськ : Вид-во Прикарпат. ун-ту, 1996. – Ч. 1. – С. 123-140.
45. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні / 3-е вид. – Брюссель-Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк-Торонто: Вид-во СУМу, 1991. – 175 с.
46. Шаян В. Віра предків наших: Том 1. – Гамільтон (Канада) : Об’єднання Українців Рідної Віри, 1987. – 864 с.
47. Шлемкевич М. Душа і пісня // Українська душа / Відп.ред. В. Храмова. – К. : Фенікс, 1992. – С. 97-112.
48. Шоркін О.Д. Схеми універсумів: методологічний проект зв'язності культур : автореф. дис. ... докт. філос. наук. – К. : Вид-во КДУ, 1999. – 32 с.
49. Яковенко И. Цивилизация и варварство в истории России // Общественные науки и современность. – 1995. – № 6. – С. 78-85.
50. Янів В. Проблема психологічного окциденталізму України // Визвольний шлях. – 1965. – № 10. – С. 1042-1137.
51. Янів В. Протиставлення Сходу й Заходу з психологічного погляду // Визвольний шлях. – 1953. – № 6-7. – С. 20-24.
52. Ятченко В. Замовляння та їх значення для вивчення ментальності українців // Народна творчість та етнографія. – 1996. – № 1. – С. 15-21.
Анотація:
В даній статті пропонується метафізичне перепрочитання образу України завдяки аналізу ментальних уявлень етносу про хронотоп. Показано, що в українській культурі символом втраченої праслов’янської батьківщини (архетипно «Раю-Царства», «Ірію») виступає «яйце-райце» («писанка»). В російській ментальності даний архетип трансформувався в політичний архетип «Мандруючого Царства», в той час як в українській – «Заповітного Царства».
Ключові слова:
ментальність, хронотоп, архетип, національна ідея, міфологема, Україна, Росія.
Annotation:
Oleg Gutsulyak. The Metaphysical Ukraine at Mental Chronotope (philosophical and mythological analysis). In this article the metaphysical reading of Ukraine's image through analysis of mental conception of ethnicity chronotope. Shown that in the Ukrainian culture symbol of the lost pre homeland (archetype "The Kingdom of Heaven", "Irij") is "jajtze-rajtze" ("pysanka"). In the Russian mentality now transformed into a political archetype "Traveling Kingdom”, while the Ukrainian – “Cherished Kingdom”.
Key words:
mentality, chronotope, archetype, national idea, myth, Ukraine, Russia.
Публікація:
Гуцуляк О.Б. Метафізична Україна в ментальному хронотопі (філософсько-міфологічний аналіз) // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. – Івано-Франківськ: Плай, 2011. – Вип. 14. – С. 48–57.
© 2011
Додати коментар
Увійти через профіль