Ігор Загребельний
Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Короленка
Виклики часу: інтелектуальна мода, «Прогрес» та туга за Традицією (продовження)
Не можна не зауважити, що проблема дефініції понять «Традиція» та «традиціоналізм», а також проблема їхнього відмежування від поняття «консерватизм» досить складні.
Консерватизм – це те, що «консервує», захищає, зберігає – зберігає існуючий стан справ, існуючий порядок речей. При цьому не важливо, що саме захищає консерватизм. Приміром, в період горбачовської «Перестройки» чи в період після розпаду Союзу «консерватором» міг бути «ортодоксальний комуніст» або ж навіть звичайний «совок»-обиватель: його «консерватизм» полягав у відданості старим порядкам або у банальній ностальгії (знову ж таки не важливо, за чим саме – за «вєлікай дєржавой», за піонерськими таборами та комсомольською юністю чи за хлібом по 2.20 і ковбасою по 16 коп.); однак, по суті, це антитрадиційний «консерватизм» – «консерватизм», що захищає порядки, породжені антитрадиціоналістичною ідеологією (не даремно проф. Ярослав Дашкевич називав більшовизм «Постмодернізмом-1»).
Командор із «Камінного господаря» є уособленням саме консерватизму, консервації суспільних порядків, котрі, між іншим, містять у собі здорову християнську мораль і традиційні цінності. В образі Долорес також відображаються ці позитивні якості, але це відображення є більш вільним. Уся краса її душі, увесь позитив її образу якоюсь чарівною ниточкою пов’язані з тим, що знаходиться поза межами суспільних порядків – з певною мірою субстанціоналізованою, пов’язаною з трансцендентним Началом Традицією [1]. Саме з такої Традиції виходить справжній традиціоналізм. Такий традиціоналізм – це не банальна ностальгія, не ретроградство, не глорифікація будь-чого «старого» чи «древнього» і не консервація будь-яких усталених порядків. Це внутрішня, органічна вірність першопринципам. Такого традиціоналізму, очевидно, і дотримувалася Леся Українка.
Традиціоналізм поетеси був більш інтуїтивним, ніж раціонально усвідомленим, тому цілком закономірно він виражався у формі туги. Саме туга – жадання того, що було втрачено – змушувало Лесю кохатися в історичній тематиці і будувати візію революції. Саме туга давала їй натхнення та заохочувала до творчої праці.
Західна цивілізація є динамічною. В основі цієї динамічності лежать і сумніви філософської рефлексії античних греків, і завойовницька потуга римлян – будівників імперії, і духовна революційність неофітів Колізею, і життєва розгнузданість варварських племен. Динамізм – це вияв «фаустівської» природи західної людини і західної культури, якщо, звичайно, використовувати запропонований Освальдом Шпенглером термін. Леся Українка розуміла (чи відчувала?..) цю «фаустівську» природу.
Такий весь рід: вікліфовці, лоларди,
«незгідні», «незалежні», «рівноправні»,
такі були мої питомі предки.
Мої всі кревні волі домагались
від короля, від церкви, парламенту,
а я — від них самих. Така вже кров.
– говорить Річард, головний герой драматичного твору «У пущі», через Річарда говорить і сама поетеса – говорить, прославляючи «фаустівський» динамізм.
Відчуваючи інтуїтивну тугу за Традицією і захоплюючись «фаустівським» динамізмом, Леся Українка не обтяжувала себе питанням розрізнення конкретних історичних епох – тих в котрі динамізм служив Традиції, надаючи їй віталістичної сили [2], і тих, в котрі динамізм руйнував Традицію (це і є однією з причин непослідовності історіософських поглядів поетеси). Динамічно-революційна «кров» згадуваного Річарда, з котрої народилися «вікліфовці, лоларди…», закономірно породила таке занепале суспільство, в котрому сам Річард не знаходить собі місця й вигукує:
Мовчіть, злиденне кодло! Невігласи!
Я сам іду од вас!
(...)
Геть! Розступіться, дайте шлях! Інакше
я сам собі дорогу проложу!
Гей, стережіться!
І справді, ірраціонально жадаючи, Леся Українка у сфері раціональних суджень інколи приходила до хибних висновків, у всякому разі, до непослідовності. Та попри це, ірраціональна стихія творчого натхнення нерідко брала верх над інтелектуальною модою та плодами поверхневої логіки, і тоді з-під пера поетеси знову народжувалися слова її туги за Традицією.
В драмі «У пущі» Річард, в котрого «така вже кров», все ж є контраргументом до тієї деструкції Традиції, котру здійснив протестантизм [3]. Формально дотримуючись віри свого оточення – протестантизму, Річард тужить за тими прекрасними часами, котрі він провів у католицькій Італії. Час-від-часу він висловлюється сакрально-традиційною латиною, так що Кембль (один із героїв другого плану) не витримує і вибухає невдоволенням, питаючи «та що се за балачка католицька?»
Образ Річарда – це, фактично, образ справжнього аристократа духу, що протистоїть тиску плебеїзованої маси. Як і протестантизм, плебеїзація була ще одним проявом розкладу традиційного характеру Західної цивілізації [4]. Річард протистоїть одночасно і плебейству, і примітивності протестантизму; із його творчої натури традиціоналізм випромінює так само, як і з чистої душі Долорес.
Звісно, в поезії Лесі Українки можна знайти не лише захоплення духовним аристократизмом, але й розуміння сутності аристократизму соціального. Задаючи в одній із відомих революційних поезій іронічне питання, «чи блакитна кров прольється?», Леся Українка, однак, не знаходилася в абсолютному полоні егалітаристських утопій – покірність інтелектуальній моді часто поступалася інтуїтивним відчуттям.
Якщо Долорес чи Річард є аристократами по духу, то Командор (нагадаємо: не так традиціоналіст, як консерватор) постає захисником аристократизму в соціальній площині. Устами Командора поетеса озвучує власне розуміння аристократизму – цілком традиційне, характерне для найбільш гармонійних моментів суспільно-політичного розвитку Заходу:
Так, справді треба
молитись до терпеливості святої,
коли хтось хоче встояти на верхів’ї
тих прав, що вимагають обов’язків.
Права без обов’язків – то сваволя.
Отже, Леся Українка розуміла органічну інтегральність справжнього аристократизму, а саме – єдність прав і обов’язків, і, очевидно, розуміла, що такий аристократизм є можливим як еманація внутрішньої природи особливої касти людей [5].
Можна провести паралель між своєрідним «виродженням» християнства (точніше – втратою ним войовничо-вольового компоненту) і профанацією в часи Леся Українки феномену аристократизму. Революційному руху Леся Українка співчувала по тій же причині, по які мала певні антихристиянські упередження – сучасна їй «аристократія» втратила віталізм і просто зблідла на фоні тієї аристократії, котру знає Традиція, так само і християнство на межі ХІХ і ХХ століть значною мірою відрізняється від релігії воїнів Ecclesia Militans, котрі віддавали своє життя на арені Колізею, сіючи насіння-кров, з якої згодом постав і запал хрестоносців, і принциповість Великих Інквізиторів, і витончена мудрість схоластів та містиків, і, врешті-решт, возвишеність середньовічного Заходу, що її символізували шпилі величних соборів Готики.
Тут для порівняння буде доцільно навести декілька фрагментів вже цитованої «Залізної п’яти» Дж. Лондона. «Він скоро переконався, – пише Лондон, – що все це панство, – як жінки, так і чоловіки, – грубі матеріалісти, незважаючи на всі їхні пишні церкви та добре оплачених проповідників» [6] – це картина спрофанованої аристократії, котра, між іншим, значною мірою спирається на спрофановану релігію («Церква зійшла зі стежки Вчителя... для неї мамона заступила Христа» [7]). А ось як Лондон описує свого героя, соціаліста-революціонера: «...Ернест нічого не боявся. Він був природжений аристократ – хоч перебував у протилежному таборі. Це була надлюдина, справжня «Білява бестія», як її змалював Ніцше...» [8].
Ще одна замітка – про революцію як новочасну релігію: «Революція великою мірою набула характеру релігії. Ми приносили жертви на вівтар Революції, на вівтар свободи. Ми горіли її божественним вогнем. Чоловіки й жінки віддавали своє життя служінню Революції, їй присвячували життя новонароджених дітей, як колись його присвячували Богу» [9].
Наведені цитати із твору американського автора допомагають нам краще зрозуміти Лесю Українку. За умов деструкції Традиції панівна верства перестає бути справжньою аристократією – замість духовного аристократизму її формує, наповнює і вберігає лише гонитва за матеріальними благами та пустопорожній соціальний статус. Втративши у внутрішньому аспекті войовничість та життєвість, а в зовнішньому – надзвичайно високе суспільне значення, Церква та релігія почали набирати рис мертводухих фікцій, не здатних справляти реальний позитивний вплив на життя людства. За таких умов лише візія революції дає надію на краще, дозволяє хоч трішки вгамувати тугу за героїчним, тугу за возвишеністю, тугу за духовним аристократизмом, тугу за силою, волею, життям...
Quo vadis, людство?
Роботу такого обсягу, як ця, зазвичай закінчують висновком, котрий неодмінно містить у собі узагальнення. Дійсно, зараз можна було б більш чітко назвати основні риси релігійно-історіософських поглядів Лесі Українки, визначити певну непослідовність цих поглядів, а також визначити причини, що детермінізували цю непослідовність. Проте краще, напевно, буде, коли шановний читач сам зробить відповідні висновки і пробачить автора цих рядків за «невиконану роботу»... Це не блаженна атараксія і не скромне побоювання суджень – це прийом, який, як ми сподіваємося, допоможе уникнути того, про що йшла мова у Вступі, – зайвих спрощень та узагальнень. Більш доцільно, на нашу думку, буде екстраполювати вище написане на сучасну нам дійсність, адже (повторимо цитовані слова Поля Рікера) «те, що текст говорить зараз, має набагато більше значення, ніж те, що мав на увазі автор»...
На сьогоднішній день творчість Лесі Українки аж ніяк не є застарілою, бо продовжує нести світло Істини у світ, де облуда тиражується неймовірно шаленими темпами. Зокрема, свідомо чи підсвідомо послані поетесою «месседжі» допомагають нині знайти силу розплющити очі і побачити прогресуючу кризу нашого віку, знайти сміливість протистояти цій кризі.
Хто може чернь утішити крім Бога?
Хто цезарську сваволю подолає,
пиху преторіанську погамує,
Як не Христос?
Сьогодні ці слова набувають особливої актуальності, бо християнство залишається тим ферментом, що стримує людство від остаточного виродження. Однак наскільки здоровим є цей фермент, чи не звітріла певною мірою сіль світу цього?..
Парвус із «Руфіна і Прісцілли» заявляв:
Волію я мучителя Нерона
над ворога такого, що вбиває
не тіло, тільки дух, що роз’їдає
нам віру нишком, наче міль одежу.
Подібну логіку, щоправда, говорячи вже не про християнство, а про власну творчість розділяв і головний герой драми «У пущі»:
Чи не краще
було тоді, як руки фанатичні
мої утвори в порох розбивали?
Бо се ж таки було якимсь признанням,
що хист мій справді може мати силу,
для них лиху, ворожу, нечестиву,
а все ж велику! Проти мене люто
боролися, і я тоді боровся...
Тепер я був би й ворогові радий,
але його немає...
Схоже, для сучасного християнства логіка героїв Лесі Українки є досить чужою. Сучасне християнство ще більше, ніж у часи поетеси, втратило свою войовничість. Воно втратило не лише дух боротьби, але й саму здатність бачити ворога [10].
Ecclesia Militans редукувалася до Церкви Подорожуючої, а це особливо вражає, адже чи може Церква лише «подорожувати» і не боротися у наповненому гріхами світі – у світі, що впав у безодню духовного занепаду і морального виродження? На фоні подібної «демілітаризації» християнства вкрай необхідним видається відродити ментальність воїнів Христових – не тих, хто уособлює собою «мертводухе християнство», а тих, хто силою своєї віри, жертовністю палкої любові, запалом боротьби творили Історію, наближали земне життя до Царства Небесного, будували цивілізацію, осяяну світлом хреста.
Відновлення у християнстві духу боротьби – це, насамперед, усвідомлення непримиренності Церкви і світу. Як і Парвусу, сучасним християнам варто усвідомити, що їх продовжує зобов’язувати «свята війна за оборону небесної держави», що нині як і в попередні віки «іде Господь» і закликає «служити Йому вогнем», «молитися кров'ю», «смертю поклонитися» (водночас, припускаючи, що християнофобія найближчим часом може набути ще агресивніших рис, слід звернути увагу на інші рядки Лесі Українки: «Христос не потребує вояків, що йдуть без радощів на смерть за Нього»). Усвідомлення неминучості боротьби повинно воскресити в душах християн «такий вогонь святого гніву» і «таке святе безумство віри», воскресити сповнений життєвої сили образ християнина, котрий здатний і словом, і ділом боронити свою віру, вслід за Нарталом вигукуючи:
За себе міг стерпіти, а за святощі
не можу...
Якщо християнство зможе відродити свою життєву силу, свою войовничість, набере нового значення висока візія неофітів Колізею «на пожарищі світ новий постане». Дилема «революція versus християнство» сьогодні не є актуальною, бо християнство набуло неабиякого потенціалу революційності. Дія породжує протидію, і в умовах прогресуючої секуляризації цілком імовірним є зворотне явище – християнсько-традиціоналістична революція. Ця революція повинна бути Новітньою Реконкістою [11] – відвоюванням християнами власного «життєвого простору», відновленням впливовості, здатності кардинально змінювати світову історію.
В часи Лесі Українки сповнене неймовірного віталізму та волюнтаризму гасло революції взяли на озброєння антитрадиціоналістичні сили. Традиціоналізм звівся до позбавленого життєвої сили консерватизму, а християнство попри всі свої спроби так і не спромоглося на радикальний ренесанс. Щоправда, хід історії сам витворив своєрідні «реконкісти локального характеру» – Вандеї ХХ століття. Ці Вандеї [12] зазвичай поставали як результат підняття націоцентричними рухами традиціоналістичних гасел у боротьбі з лібералістичними, анархістськими, соціалістичними та комуністичними силами [13]. Певними прикладами таких реконкіст може слугувати боротьба повстанців Холодного Яру, антибільшовицький спротив УПА в Україні, громадянська війна і встановлена в ході неї диктатура генерала Франко в Іспанії, диктатура Салазара в Португалії, режим «чорних полковників» в Греції, антимасонська революція в Мексиці [14].
Безумовно, Вандеї ХХ століття не здійснили докорінного перелому в історії. Залишивши за собою прецедент локальної традиціоналістичної революції, вони лише уповільнили регресивні процеси світового масштабу. Наш час вимагає більш універсальної Новітньої Реконкісти – духовної революції, покликаної врятувати Західну цивілізацію і людство в цілому від глобальної кризи.
Зазначимо, що у випадку Новітньої Реконкісти поняття революції не варто розуміти занадто вузько, адже йдеться насамперед про комплексну докорінну зміну навколишньої дійсності, а не про силове протистояння як самоціль [15].
Загалом, даний нарис – не місце для розгорнутого викладу концепції традиціоналістичної революції. Розвиток цієї концепції вимагає часу і праці, до якої, між іншим, хочеться запросити всіх, хто втомився іти за сліпою інтелектуальною модою і жадає Істини, не дивлячись на штучно нав’язані і розрекламовані «правди». Про відновлення войовничо-творчого, революційного духу християнства та ідеї новітньої реконкісти ми згадали у плані прочитання Лесі Українки не лише в контексті двохтисячолітньої історичної ретроспективи та часів, в котрі вона жила, але також в контексті сучасності та майбуття. Щодо концепції Новітньої Реконкісти додамо лише одне.
Ніколай Бердяєв запропонував концепцію «Нового Середньовіччя» у 20-х роках минулого століття. Нинішня ситуація значною мірою нагадує переддень європейського Середньовіччя: виникнення морально занепалого споживацького суспільства свідчить про кризу Заходу так само, як про кризу Риму свідчили юрби плебеїв, що вимагали хліба і видовищ, християнство зберігає у собі потенцію відродження як творчої сили, новітні орди варварів теж, можливо, знайдуться... Однак було б нерозумно на всі сто відсотків бути впевненим у перемозі традиціоналістичної революції. Невідомо, чи породить волюнтаристський ренесанс християнства потужний пасіонарний імпульс, здатний започаткувати нову добу в історії людства. До того ж, проведення історичних паралелей ще не є приводом для проголошення безпомилкової історичної закономірності. Людство продовжує перебувати в ситуації «виклику» (Арнольд Тойнбі), і цей «виклик» вимагає відповіді. Християнству потрібно знайти належну відповідь! Ця відповідь або спричинить різкий поворот ходу світової історії, або, принаймні, породить апокаліптичний бастіон християнства (тут зміст Лесиного «Contra spem spero!» набирає особливого значення). У всякому разі, найкращий захист – це напад, і щоби захистити бастіон, потрібно розглядати його як плацдарм...
Примітки:
1. Пор.: «...до Традиції має відношення тільки те, що включає в себе елементи надлюдського характеру» (Рене Ґенон, «Нариси про традицію і метафізику», частина 1, розділ «Традиція і традиціоналізм»).
2. Слід відзначити, що динамізм не лише означає внутрішню життєву силу, але й передбачає певні зміни. За Ґеноном (див. згадану працю), Традиція «здатна до деяких тимчасових «адаптацій», котрі можуть бути цілком виправданими за певних історичних умов; в тому, що стосується Традиції в цілому, подібні зміни цілком припустимі, однак... її найбільш важливі положення завжди залишаються незмінними; тому, якщо мова йде про які-небудь випадкові зміни тієї чи іншої традиційної форми, необхідно пам’ятати, що всі ці «випадкові» зміни були зроблені саме в силу зв’язку області фундаментальних принципів з тією її областю, котра в даному випадку підлягають змінам».
3. Розкриття антитрадиційної сутності протестантизму можна знайти в іншій концептуальній праці Ґенона – в «Кризі сучасної цивілізації».
4. Цікаве зауваження зробила Войнич: «Мовою Артура слова «протестант» і «філістер» мали однакове значення» (Войнич Э.Л. Овод. – С. 67).
5. Ще Арістотель підкреслював, що представник панівної верстви повинен мати особливу природу, особливий характер, котрий, власне, повинен дозволяти йому володіти. Приміром, «він [господар] повинен уміти наказувати те, що раб повинен вміти виконувати» (Цит. за: Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. Под ред. Ф. Энгельса. – Т. ІІІ. Кн. ІІІ. – М.: Политиздат, 1970. – С. 423).
6. Лондон Дж., Залізна п’ята // Лондон Дж. Твори: В 2-х т. – Т. І. Мартін Іден; Залізна п’ята. – С. 391-392.
7. Там само. – С. 457.
8. Там само. – С. 346.
9. Там само. – С. 493.
10. Задля об’єктивності слід визнати, що цьому посприяв не лише внутрішнє «вивітрювання» християнства, а й підступність ворога – ворога, «що роз’їдає нам віру нишком, наче міль одежу», – приміром, лібералізму, котрий, прикриваючи шатами світоглядного плюралізму, гаслами толерантності та свободи сумління, неухильно здійснює свою християнофобську політику.
11. Досить привабливою також є запропонована Олегом Гірником концепція «Радикальної Готики» – концепція радикального звороту до християнських цінностей, котрі найвиразніше реалізувалися в середньовічний період – період Готики (див.: Гірник О. Греко-католицизм як субкультура: перспективи «Теології Визволення» чи Апокаліпсис «Rадикальної Gотики»). Слід відзначити, що Гірник у своєму нарисі проводить досить цікаву паралель між «Радикальною Готикою» та теологією визволення. Справді, якщо відсепарувати від теології визволення марксистську методологію, ми отримаємо надзвичайно привабливу модель християнського активізму, спрямованого на втілення у земному житті Закону Божого, Божої справедливості, Божого порядку. Проведена паралель не є зайвою: концепція традиціоналістичної революції має бути концепцією комплексного вирішення базових проблем сучасності – звісно ж, вирішення не на основі віри у «Прогрес», а на основі відданості Традиції.
12. Вандея – французький департамент, на території котрого під час революції кінця ХVІІІ століття спостерігалися активний спротив силам «буржуазної» (ліберально-масонської) революції і жертовна відданість інститутам Церкви та монархії, традиційним цінностям загалом. Феномен Вандеї – це феномен революції проти революції, феномен революційного захисту Традиції у боротьбі з деструктивними силами. Поняття «Вандея» сьогодні ми можемо вживати для означення палаючих боротьбою бастіонів Традиції – територій, відвойованих перманентною реконкістою.
13. Про причини підтримки націоцентричними рухами ідей християнського традиціоналізму див. у згадуваному вище дослідженні: Загребельний Ігор. Християнський традиціоналізм як складова ідеології українського націоналізму.
14. На жаль, спротив мексиканського народу силам соціалістично-масонської революції для багатьох залишається білою плямою в історії. Цікаву інформацію з цього приводу читач може знайти у наступному нарисі: Качмарський К. Крістіада – мексиканська Вандея.
15. Слід, однак, визнати, що в справі внутрішнього відродження християнства надзвичайно важливо побороти такий прояв його аберації як пацифізм. Сьогодні ультрапацифізм християнства набув явно небезпечних, руйнівних масштабів – масштабів, що обеззброюють Церкву в умовах войовничого антихристиянства. Міф про «миролюбних овечок» сьогодні є одним із головних вірусів, що розкладає християнство зсередини; спростування цього міфу може неабияк допомогти у протидії дехристиянізації та деструкції вцілому. Короткий огляд основних тез, що спростовують пацифізм християнства див у статті: Загребельний І. Католицьке моральне богослов’я і революційний національно-визвольний рух: спроба аналізу. Один із найкращих викладів християнських теорій про право і обов’язок активного спротиву злу здійснив російський мислитель Іван Ільїн (див.: Ильин И.А. О сопротивлении злу силой. – Берлин, 1925. – 221 с.).
© 2011
Додати коментар
Увійти через профіль