Олена Семеняка
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
З античності відомо, що називатися філософом наважиться не кожен. Автор цієї «назви» Піфагор, в його випадку самоназви, приписував собі божественне походження. Проте з античності також відомо, що смертного робить філософом не те, яка в нього генеалогія, а те, яке в нього життя; філософом від самого народження, мабуть, може вважатись тільки Лао-цзи, який одразу народився мудрим старцем. Але якщо ми спробуємо з’ясувати, що ж визначального у філософському житті, то після вивчення біографічного матеріалу нам доведеться зупинитися на констатації, що це життя значною мірою є трансгресивним щодо норми, як би абстрактно ми її не розуміли, хоча й не кожен «ненормальний» є філософом, звичайно.
Емблематичним прикладом філософа з цієї точки зору є Сократ, чия життєва практика, на думку співвітчизників останнього, була навіть занадто філософською. Афінський суд підсумував цю думку тезою про те, що Сократ не шанує богів і розбещує молодь. Тому філософ в соціальному контексті – це дивак, до того ж соціально небезпечний. Платоновий Сократ, коментуючи знаменитий епізод з життя Фалеса, стверджував, що «така людина, спілкуючись з кимсь особисто чи виступаючи на людях... смішить не тільки фракіянок, але й усякий інший люд, на кожному кроці із недосвідченості потрапляючи в колодязі й глухі кути, і через цю жахливу незграбність вважається придуркуватою... У всіх цих випадках така людина буває висміяна більшістю, якій здається, що вона забагато бере на себе, хоча не знає простих речей й розгублюється за всяких обставин» [7, 174–175b].
Але описаний у «Теететі» персонаж поки що втілює досить невинні риси нашого портрету. Адже якщо провісник філософії Біант вважав більшість людей поганими, то Геракліт вже просто закликає ефесян піти повіситись, а вчення кіренаїка Гегесія на красномовне прізвисько «Учитель смерті» піддано забороні за переконливе обґрунтування самогубства із відповідних філософських засновків й високу смертність серед послідовників. Тобто специфіка філософа і філософії стає прозорою тоді, коли те, що здавалось філософською ідіосинкразією, приватною життєвою чи інтелектуальною подією, раптом виказує свою універсальну адресованість.
Проте разом зі зміщенням акценту від philia до episteme у смисловому плані і переходом від середньовіччя до Нового часу в історичному стає відчутним гострий дефіцит філософів античного зразка. Звісно, уже середньовіччя продемонструвало відмінний тип філософа і філософування, але цікавий нам розподіл на філософію академічну й неакадемічну з’являється тільки в той час, як філософія стає професією, а філософ – професором. Разом зі спеціалізацією знань й появою потреби у трансляції відтворюваних істин місце філософа в академічному ландшафті займає постать інтелектуала, що посідає проміжне положення, як ми могли б сказати зараз, між ролями інтелігента і функціонера, з явним тяжiнням до останнього. Філософ, який звик дивитися на світ із точки зору вічності, тепер має обмежитися оптикою кафедри.
Артур Шопенгауер, що мав багатий досвід викладання філософії в академічних колах, висловився доволі однозначно з цього приводу: «Ось тут і виявляється насамперед, що споконвіку зовсім небагато із філософів були професорами філософії і що відносно ще менше професорів філософії були філософами; можна було б сказати, що на зразок того, як діелектричні тіла не бувають провідниками електрики, так і філософи не бувають професорами філософії» [12]. Цікаво, яким тоді чином професору філософії Іммануелю Канту вдалося потрапити в число великих філософів за Шопенгауером?
Кант пропонує свою відповідь на це питання. Відомо, що кенігсберзький мислитель розрізняє шкільне й всесвітнє поняття філософії. Якщо за першим, «схоластичним», розумінням філософія значить не більше ніж достатній об’єм раціональних знань та їх систематичну єдність, то за всесвітнім поняттям це є «ідея досконалої мудрості, яка вказує нам останні цілі людського розуму» [3, c. 330]. Тому виразником шкільної філософії є філодокс, який цікавиться лише спекулятивними знаннями, придатними для будь-яких довільних цілей, тоді як носієм всесвітньої філософії є «законодавець», «практичний філософ», «наставник мудрості вченням і ділом» [3, c. 330], який і є філософом в справжньому сенсі цього слова. Враховуючи сказане, неважко здогадатися, «...чому слугує філософування і його кінцева ціль – сама філософія, що розглядається згідно з шкільним поняттям» [3, c. 330] за Кантом.
Варто уваги те, що міркування Фрідріха Ніцше на цю тему здаються радикалізацією кантівського розподілу на справжнього філософа і філодокса: «Я наполягаю на тому, щоб філософських робітників і взагалі людей науки припинили нарешті плутати із філософами... Для виховання справжнього філософа, можливо, необхідно, щоб він і сам стояв колись на всіх тих щаблях, на яких зупиняються і мусять зупинитися його слуги, наукові робітники філософії, а сам він, мабуть, має бути і критиком, і скептиком, і догматиком, і істориком...» [6, c. 169]. І хоча Ніцше без жодних вагань списує Канта («критика») в розряд робітників від філософії, він солідарний з ним у тому, що перш за все філософ є законодавцем: «Істинні же філософи є повелителі й законодавці; вони-то й визначають «куди?» і «навіщо?» людини й при цьому користуються підготовчою роботою всіх філософських робітників, всіх переможців минулого...» [6, c. 170]. До речі, сам філософ переживав ворожість академічного цеху далеко не завжди; ми знаємо, що за свої блискучі здібності Ніцше очолив кафедру класичної філології всього в двадцять п’ять років.
Кант також робить особливий наголос на автономії філософа: «Отже, істинний філософ як самостійний мислитель повинен застосовувати свій розум вільно й оригінально, а не рабськи наслідувально» [3, c. 333]. Саме тому, на його думку, «…нам варто звернути увагу радше на методи нашого застосування розуму, ніж на самі положення, до яких ми дійшли за допомогою цих методів» [3, c. 334]. Мераб Мамардашвілі, відкинувши обов’язкове викладання філософії майбутнім хімікам, фізикам, інженерам у вищих учбових закладах, пояснює цю настанову специфічною природою самої філософії у нешкільному значенні: «Адже філософія не являє собою систему знань, яку можна було би передати іншим і тим самим навчити їх. Становлення філософського знання – це завжди внутрішній акт, яких спалахує, опосередковуючи собою інші дії» [5, c. 14].
Інакше виникає небезпека підміни філософії на доксографію, від якої, за Жилем Дельозом й Феліксом Гваттарі, «віє такою ж нудьгою, як і від середньовічних диспутів і «Quodlibet’ів», з яких ми дізнаємося, що думав кожен вчений доктор, не знаючи, чому він так думав (не знаючи Події), і котрі й досі можна знайти в багатьох історіях філософії, де розглядаються різноманітні рішення (скажімо, субстанція за Арістотелем, Декартом, Ляйбніцем...), але так і не роз’яснюється, в чому сама проблема, бо вона просто скалькована з пропозицій, що служать їй відповідями» [2, c. 106]. А філософію в її вузько шкільному розумінні можна було б сміливо вносити до складу дисциплін, що надають формальну освіту за Василем Розановим, тобто до латинської мови і математики. Ознакою формальної освіти, яку він відрізняє від реальної, є те, що в ній обійдено увагою сам зміст предметів, «...цінність цього змісту, його корисність, необхідність, цікавість. Важливо одне, щоб зовнішні формальні якості цих знань були такими, що при засвоєнні витончували б розум і разом з тим робили його сильним, стійким, життєдіяльним. Тут важливо тільки одне, хто в майбутньому понесе ті або інші відомості, якими його нагородить життя чи він здобуде сам із книг; які його відомості, у чому його ноша – не суттєво» [10].
Водночас абсолютно очевидно, що, незважаючи на цілком слушні застереження цитованих мислителів і згідно з їхніми же міркуваннями, «шкільна» і «справжня» філософія можуть доволі мирно існувати разом, нехай і у відносинах субординації, причому філософія «шкільна» є необхідною, та недостатньою умовою для «істинної» філософії. Однак у Шопенгауера сумніви не зникли: «І загалом я поступово дійшов гадки, що згадана корисність університетської філософії переважується тією шкодою, якої філософія як професія завдає філософії як вільному пошуку істини, чи філософія за дорученням уряду – філософії за дорученням природи і людства» [12].
Як бачимо, проблема залишається тому, що в істинної філософії, окрім шкільної доксографії, з’являється ще один ворог, а саме політичний контроль з боку уряду. Дійсно, за прецедентами ідеологізації академічної філософії далеко ходити не треба. До того ж урядовці мало переймаються тонким розрізненням між філософією як покликанням і філософією як професією: за влучним висловом П.А. Ширинського-Шихматова, користь від філософії не доведена, а шкода від неї можлива, якою б не була ця філософія, академічною чи неакадемічною. «Але найгірше те, що людина в такому становищі, за будь-якої думки, яка ще тільки заворушиться у ній, вже починає непокоїтись про те, наскільки ця думка узгоджується з поглядами керівництва: це так паралізує її мислення, що врешті-решт думки вже й не наважуються виникати самі» [12]. За цих умов неважко зрозуміти Розанова, що скаржиться на безнадійну атрофію мислення в лавах російської професури: «Що стосується «філософії в університеті», то як і повелося, вже як закон і норма, з якої «совісно виходити»: що професор усіх філософів знає, але йому самому мати хоча б єдину філософську думку – аж нiяково» [8]. Не дивно, що Володимир Соловйов не став професором саме тому, що «у нього думки» [9]. Так само Петер Слотердайк вважає, що ніцшеанський «геніалізм» насправді вказує на одне «досить зрозуміле небажання і симпатичну нездатність, а саме – на небажання калічити себе на догоду академічності й нездатність до професійного кретинізму» [11, c. 564].
Втім, Шопенгауер частково сам знімає цю проблему. На його думку, такі обмеження насправді мало заважають університетським філософам, які піклуються лише про те, як би їм «чесно заробити на гарний шматок хліба для себе, для дружин і дітлахів й отримати певний авторитет в очах людей» [12]. Це всього-на-всього софісти, платні вчителі мудрості, розкритиковані іще Сократом, який віддав життя за істину. Більше того, як папа зазвичай буває найбільшим безбожником серед католиків, так і вони вважають дійсного філософа міфологічною істотою. Нарешті, формуванню істинного мудреця «майже нічого не заважає такою мірою, як постійний обов’язок здаватися мудрим, виклад позірних знань перед допитливими учнями і наявність готових відповідей на всі можливі питання» [12].
Оскільки Шопенгауер, здається, не лишив і живого місця на академічному філософі, не зайве пригадати декілька історій із «філософського» життя Людвіга Вітґенштайна, що присвятив чимало часу викладанню в Кембриджі і врешті-решт став ніким іншим, як професором філософії. На перший погляд, ці історії не суперечать думці Шопенгауера. Існують свідчення, що Вітґенштайн відраджував своїх друзів від професійних занять філософією, й доволі успішно. Наприклад, Френсіс Скіннер, який без зайвих роздумів закинув математику й Трініті-коледж в ім’я живого філософування з Вітґенштайном, став слюсарем. Крім того, Вітґенштайн, погоджуючись з Шопенгауером в тому, що «для істини атмосфера свободи є необхідною», вважав, що атмосфера в Кембриджі таки задушлива. Він же лишався там тому, що вмів, за його власними словами, виробляти свій кисень. Кембриджський філософський журнал «Mind» у нього популярністю теж не користувався. Почувши про людину, яка відмовилася захищати дисертацію з тих міркувань, що їй не вдасться внести щось оригінальне в філософію, Вітґенштайн заявив, що саме за таку позицію їй і потрібно присудити ступінь доктора філософії. Також відомий анекдот про те, що сталося з філософом у день його повернення до Кембриджу після тривалої перерви. Оксфордський професор Дж. Мальбот, побачивши на філософській конференції якогось незнайомця, одягненого в шорти і з рюкзаком за плечима, сказав: «Боюся, тут збираються філософи». «Я теж боюся цього», – похмуро відповів Вітгенштайн [1].
З іншого боку, саме його академічні лекції менше за все нагадують академічну філософію за Шопенгауером. «Лекції» Вітґенштайна фактично зводились до філософування вголос, коли він привселюдно розбирав ту філософську проблематику, яка його цікавила у даний момент часу. За спогадами Нормана Малкольма, «ця робота вимагала граничної концентрації волі та інтелекту. Це було одним з проявів його абсолютної, безмежної чесності» [4, c. 35]. Періодично лекція переривалася такими фразами, як «Я дурень», «У вас жахливий учитель», «Сьогодні я дуже тупий» і вираженням сумнівів у тому, чи зможе він продовжувати лекцію [4, c. 33]. А за таких умов навряд можна всерйоз вважати, що Вітґенштайн хотів здаватись мудрецем чи мав готові відповіді на якесь питання. Більше того, враховуючи те, скільки талановитих слухачів потрапило в орбіту його впливу, не буде перебільшенням сказати, що у питанні про дієвість філософії, в тому числі і кафедральної, ближчим до істини все ж таки був Ширинський-Шихматов, а не Шопенгауер. За винятком того, що у міністрів і філософів дещо різняться погляди на те, наскільки є корисною або шкідливою ця дія. А Шопенгауер, мабуть, би сильно здивувався, якби мав змогу оцінити, яку рецепцію отримала академічна філософія декого із «простих софістів, наприклад, якого-небудь Фіхте, Шеллінга, не кажучи уже про Гегеля» [12].
Отже, можна зробити висновок, що, незважаючи на гостру актуальність усіх contra, чудово сформульованих Артуром Шопенгауером, інституалізація філософії в освітній системі так чи інакше посприяла її розвитку, хоча і різними шляхами: від унаочнення того, чим філософія точно не є, у гіршому випадку, до демонстрації того, чим вона є і має бути. Крім цього, завжди має сенс враховувати те, на тлі яких саме реалій ведеться обговорення доцільності «професорської філософії». В жодному разі не перебільшуючи авторитет академічного філософа в сучасному суспільстві, можна сказати, що він виконує одну досить важливу функцію, навіть якщо під нею розуміється не те, що Шопенгауер окреслював як задоволення «метафізичної потреби» в умовах секуляризації. Мабуть, її можна позначити як функцію збереження й трансляції класичних форм культурного капіталу в умовах адаптації гуманітарної освіти до його більш «практичних» форм, практичних з точки зору задоволення потреби соціальної мобільності. І незважаючи на те, що в стінах університету цю функцію виконують й деякі інші дисципліни, саме академічна філософія разом із цим відповідає за «провокацію» критичної інстанції у мисленні студента, що за наявності зворотного зв’язку породжує далекосяжні світоглядні наслідки. А це вже не настільки відрізняється від філософії в її «всесвітньому» значенні.
Нині, коли усі софісти давним-давно втекли із філософії через її неприбутковість, коли ніхто не переймається богами й коли розбещувати уже, власне, нікого, можливо, обрання професії академічного філософа, зважаючи на факт її категоричної непопулярності у середовищі, скажімо, менеджерів середньої, та, мабуть, й вищої, ланки, і є реалізацією філософської настанови в житті?..
Література:
1. Monk R. Ludwig Wittgenstein : The Duty of Genius / R. Monk. – New York : Free Press, Maxwell Macmillan International, 1990. – 672 p.
2. Делёз Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? / Ж. Делёз, Ф. Гваттари. – М. : Институт экспериментальной социологии, СПб. : Алетейя, 1998. – 286 c.
3. Кант И. Трактаты и письма / И. Кант // Трактаты. Логика. – М. : Наука, 1980. – 712 с.
4. Малкольм Н. Людвиг Витгенштейн : Воспоминания / Н. Малкольм // Людвиг Витгенштейн : Человек и мыслитель. – М. : Издательская группа «Прогресс», «Культура», 1993. – 352 с.
5. Мамардашвили М. Как я понимаю философию / М. Мамардашвили. – М., 1992. – 414 с.
6. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла / Ф. Ницше // По ту сторону добра и зла ; Казус Вагнер ; Антихрист ; Ecce Homo : Сборник. – Мн. : ООО «Попурри», 1997. – 544 с.
7. Платон. Теэтет / Платон // Собрание сочинений в четырёх томах. – М. : Мысль, 1993. – Т. 2. – 528 с.
8. Розанов В. Вековая бездейственность русской профессуры [Електронний ресурс] / В. Розанов. – Режим доступу : http://www.nefedor.com.
9. Розанов В. Опавшие листья. Короб второй [Електронний ресурс] / В. Розанов. – Режим доступу : http://www.nefedor.com.
10. Розанов В. Два типа образования // Сумерки просвещения [Електронний ресурс] / В. Розанов. – Режим доступу : http://www.nefedor.com.
11. Слотердайк П. Мыслитель на сцене. Материализм Ницше / П. Слотердайк // Ницше Ф. Рождение трагедии. – М. : Ad Marginem, 2001. – С. 545–713.
12. Шопенгауэр А. Об университетской философии [Електронний ресурс] / А. Шопенгауэр. – Режим доступу : http://ihtik.lib.ru.
Апробація:
Письмова робота з науково-дослідного семінару «Академічна філософія в Києві ХІХ – початку ХХ ст.», Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2008 р.
© 2008
Додати коментар
Увійти через профіль