Олександр Маслак
Аналітична група «Рубікон»
Петро Вознюк
Аналітична група «Рубікон»
Рецензія на періодичне видання: Спільне: Журнал соціальної критики. – 2011. – Вип. 3: Політика освіти; http://commons.com.ua/.
Після падіння СССР в Україні тривалий час відчувався своєрідний дефіцит «лівого» (марксистського, анархістського, соціал-демократичного тощо) інтелектуального дискурсу. Так, всі ці роки існував політичний монстр-гігант КПУ (якийсь час нібито «підпільно»), великою популярністю користувалася СПУ О. Мороза, наприкінці 1990-х на політичну сцену вийшли різноманітні «соціал-демократичні» партії. Але «сумарний інтелектуальний продукт» цього сегменту українського політикуму (поза архаїчною газетною пропагандою) був майже нульовим. Як виняток можна назвати хіба що книжкову серію «Основні цінності», що її деякий час спонсорувала СДПУ(о) одіозного В. Медведчука, де було опубліковано кілька цікавих праць з історії та теорії соціал-демократії.
У чому полягли причини такого вакууму? Насамперед, суспільна атмосфера 1990-х не сприяла появі потужної й інтелектуально активної «лівої» суспільної течії. З одного боку, «традиційний» радянський марксизм-ленінізм було дискредитовано в середовищі українських інтелектуалів своїм догматизмом, закостенілістю та ретроградством. Підтримка ж значною частиною суспільства «радянських» партій (КПУ, СПУ) базувалася швидше на крипто-консервативних, «охоронницьких» інстинктах та поширеній в умовах «безпрєдєлу» 1990-х тузі за сильною патерналістською державою. Все це, вочевидь, мало надто віддалений стосунок до марксистських ідейних орієнтацій як таких. Верхівка ж вітчизняних «лівих» партій, очевидно, досить швидко збагнула це та погодилася із виконанням суто інструментальної, технологічної функції в українській політиці – що, по суті, суперечило декларованим ними самими ідеалам «борців за світле майбутнє народу». Всілякі ж «антиавторитарні» та взагалі не-радянські «ліві» – анархісти, троцькісти, ретекомуністи, ліві феміністи, фройдомарксисти, маоїсти, ходжисти тощо – якщо й існували в Україні, то хіба лише у формі мікроскопічних гуртків (кількістю буквально по декілька членів кожен) і були майже нікому не відомі поза камерним середовищем українських «лівих радикалів» 1990-х. Причини такої «камерності» були доволі простими – в ситуації кримінального свавілля та ілюзії повного «уходу» держави із суспільного життя той же анархізм був неактуальним як політичний чинник. Те саме стосується й інших течій «антиавторитарних лівих». До того ж негативний (в інтелігентському середовищі) імідж «радянської спадщини» – тією чи тією мірою, справедливо чи ні – поширювався на всю лівицю, незалежно від конкретного напрямку.
Становище почало змінюватися десь у середині 2000-х. Пам’ять про СССР остаточно перетворилася на різновид історичної легенди (з позитивним чи негативним забарвленням), «радянські ліві» остаточно перетворилися на політтехнологічні проекти з відносно вузькою електоральною базою, а значна частина молодіжних інтелігентських та субкультурних середовищ захопилася різноманітними західними інтелектуальними модами. Зокрема й «лівою» модою. Тут варто зазначити, що «альтернативні ліві» все ще залишаються у межах досить вузького соціального гетто. Однак це гетто вже набагато чисельніше ніж мікроскопічні гуртки, що існували протягом 90-х. Діючи переважно у певному сегменті андеґраундного мистецтва та музичних субкультур українські «нові ліві» переймають всі позитивні й негативні риси цих середовищ.
Одним із виявів такої інтелектуальної моди слід вважати появу часопису та інтернет-ресурсу «Спільне», що видається завдяки старанням керівництва Центру візуальної культури НаУКМА. Характер середовища відбився і на змісті матеріалів видання. Переклади різних зразків західної лівої публіцистики стоять поряд із «політико-моралізаторськими» матеріалами кількох українських пост-сталіністів та рецензіями на новинки і «старинки» з життя арт-середовища. Останнє, звісно, постає на сайті видання у вкрай політизованому вигляді, що інколи призводить до трагікомічних результатів.
Прикладом такого трагікомізму можуть слугувати рецензії на скандальну виставку «Жлоб-арт», що відбувалася влітку 2011 року в Києві. Автори сайту «Спільне» вирішили покритикувати зневажливе (на їхню власну думку) ставлення до «пролетаріату», яке нібито продемонстрували організатори виставки. Чого варті лише такі ось «геніальні» рядки: «Таким образом, вся экспозиция – это отличный способ ощутить себя арийцем в третьем рейхе на выставке о жизни тех, кому нацисты отказали в человечности. Тех, кого Гитлер не признал равными себе ввиду реальных и воображаемых культурных различий. На самом деле, уникальный шанс – безнаказанно побывать в шкуре нациста. Правда, вместо евреев тут – пролетариат, и о газовых камерах речь пока не идёт, но, тем не менее, обесчеловечивание реализовано превосходно» [1].
Інший відомий активіст київських «лібертарних лівих» узагалі написав текст, стилістика якого межує із політичним доносом. Свідомо чи ні плутаючи поняття «люмпен» і «робітничий клас», автор звинувачує організаторів виставки – ні більше, ні менше – у «расизмі» (щоправда, расизмі «класовому»): «З ним не хочеться перетинатись в темних підворіттях. Люмпен викликає страх і огиду. В наш час робітничий клас не бояться. Він неорганізований і розгублений. Він – об’єкт насмішок. «Жлоб» є не що інше, як гротескний булгаківський Шаріков. Водночас кожному глядачеві пропонують відчути себе в ролі професора Преображенського. До слова, останній вірив у невиправність пролетаріату. Так само свято вірять у це й організатори виставки «Жлоб-Арт». І професор, і куратори є цілковитими однодумцями. Представник нижчих класів – тварина, собака. Його варто тримати в клітці. Давайте визнаємо: апелювати до плебейства, менталітету, приписувати люмпенам метафізичні властивості – і є расизм. Класовий расизм. І якщо ми говоримо про міжнародну сцену сучасного мистецтва, то будь-які упередження там виключені як явище. В Європі проект, що проголошує дискримінацію, не візьметься виставляти жодна порядна галерея. Натомість у провінційній державі Україна «Жлоб-Арт» збирає аншлаг. І останнє. Зайве казати, що про «гопів» складено тисячі похабних анекдотів. Їх обігрують у розважальних шоу та у блогосфері. Навіщо привносити весь цей плоский гумор в Музей сучасного мистецтва? Аби в чергове підкріпити снобізм завсідників вернісажів?» [2]
Звісно, авторові можна дорікнути за слабку обізнаність із основами соціології, чи то у апології люмпенської субкультури. Але справа не у цьому. Справа у тому, що спроби «криміналізації» мистецьких чи ідеологічних дискусій є ознакою банального тоталітаризму. І колектив «Спільного» нерідко, попри свій декларативний «лібертаризм», демонструє зразки тоталітарного мислення. Звісно, що досить часто снобізм вітчизняної мистецької та інтелектуальної богеми викликає алергію (а то й відразу). Але, все ж, «снобізм» і «расизм» це трохи різні поняття. І жоден «снобізм» ще не заслужив того, щоб ставати об’єктом звинувачень у кримінальних злочинах (нагадаємо, що прояви расизму в Україні вважаються кримінальним злочином).
Очевидно, що Україна нині гостро потребує видання, яке б висвітлювало кращі світові зразки сучасного «лівого» дискурсу. Але так само очевидно, що ані публіцистична моралістка, ані політизована мистецька критика не замінять адекватної академічної соціології чи філософії. Поява такого штибу друкованої продукції є, з-поміж іншого, наслідком того, що ніша серйозних аналітичних видань товстого журнального формату на ринку української періодики залишається майже порожньою. Чим не привід скористатися читацькою жагою до розумових екзерсисів та інтелектуальної дискусії з метою здійснення ненав’язливої (поки що?) ідеологічної обробки аудиторії? Промовистим свідченням цього є також і чергове, 3-тє, число «журналу соціальної критики» «Спільне», темою якого є новітні тенденції в освітній політиці та, зокрема, в університетській освіті.
Безумовно, тенденція до комерціалізації вищої освіти, перетворення університетів на аналог бізнес-корпорацій є знаковою й широко обговорюваною в сучасному інтелектуальному середовищі. Приміром, цього літа її неодноразово торкалася відома дослідниця-гуманітарист Джудіт Халберстам під час публічних лекцій у Києві та Ужгороді. Однак саме в цьому й полягає єзуїтська тактика авторів «Спільного» і подібних йому медіа-ресурсів: висвітлити якусь уже достатньо резонансну серед інтелектуалів тему (але ще не «попсову» й не заяложену всезагальною увагою) та подати її ідеологічно відфільтроване бачення під виглядом такого собі суспільствознавчого «ексклюзиву». Хоча, ніде правди діти, монополія на аналіз соціальної реальності – мета всіх ідеологічно заангажованих середовищ, не тільки «лівого».
Явними ознаками упередженості є й розгляд освітньої проблематики на сторінках тематичного випуску майже виключно у річищі міжкласових суперечностей та – ширше – класового поділу суспільства (аж до ужиття в деяких із опублікованих матеріалів відповідної термінології), і досить тенденційний підбір перекладних текстів з аналізованого питання (Луї Альтюссер, Пьотр Сафронов), і фактичні нарікання на зростання дисбалансу в українському студентському русі на користь «правих» політичних сил [3]. У більш загальному контексті все це є виявом характерної для сьогодення тенденції до «лівизації» будь-якого соціального протесту. Кому і навіщо потрібна локалізація масової (зокрема, молодіжної та студентської) революційності у межах «лівої» частини політичного спектру – тема окремої докладної розмови.
Утім, потенціал «лівопротестного» ідейного сегменту та супутнього йому інтелектуального продукту не слід і недооцінювати. Так, авторам публікацій «Чи можлива в Україні студентська революція?» та «Університет на барикадах: студентський протест в українському контексті», мабуть, не дають спокою лаври підпалювачів «паризької весни» 1968-го, коли все розпочалося зі студентських протестів із вимогою реформування національної системи освіти. Але, згадаймо, що поштовхом до заворушень стала стаття П’єра В’єнсона-Понте «В той час коли Франція нудьгує» у паризькій Le Monde, на яку спочатку мало хто звернув увагу. В ній відомий журналіст мимохідь «пройшовся» по наявним тоді у гуртожитках французьких університетів обмеженням на спілкування між студентами різної статі. Тільки й усього. Він навряд чи підозрював, що вимога скасування цих формальностей стане безпосереднім приводом для масових виступів студентів у паризькому передмісті Нантері – прологу наступних травневих заворушень.
Заангажованість авторів окремих публікацій в останньому друкованому випуску «Спільного» взагалі зашкалює й інколи веде навіть до прямого ігнорування ними історичного контексту. Зокрема, О. Брюховецька у своєму дописі закидає Дмитрові Донцову «презирство» до українського, постулювання «дефектності “психічної раси” українців» [4]. Тим часом – свідомо чи ні – жодним чином не береться до уваги те, що після катастрофічної поразки 1917–1921 рр. всі помірковані, логічні, раціональні способи «достукатися» до спустошеної свідомості патріотичного загалу просто-напросто могли здаватися вичерпаними і, відтак, залишалося апелювати до майже рефлекторних механізмів її реанімації. Мимоволі складається враження, що, критикуючи президента НаУКМА С. Квіта, авторка під впливом особистих політичних переконань намагається зачепити заразом і Донцова. Все це скидається на банальну спробу самоствердитися шляхом нищення ідейних авторитетів із протилежного табору. Що ж, Д. Донцов уже не має можливості відповісти на подібні закиди – так само, як свого часу не міг відповісти самому Донцову нещадно критикований ним М. Драгоманов.
Насамкінець варто все ж подякувати редакції та автурі «Спільного» за увагу до нетривіальних проблем. Чекаємо на наступний випуск друкованого часопису, що має бути присвячений політекономії расизму. Справді, доречність подолання стереотипного сприйняття цього явища як дискримінації лише за біологічним принципом уже давно на часі. Вибагливого читача мають відверто спокушати, приміром, такі анонсовані редакцією теми, як «расизм як джерело і наслідок соціальної нерівності», «расистські аспекти неолібералізму, капіталізму, імперіалізму», «інституційний расизм шенгенської зони» тощо. Пишіть, панове (перепрошую, товариші), як вам подобається, головне – пишіть. А читач розбереться що до чого самотужки – як би вам не хотілося зворотного.
Література:
1. http://commons.com.ua/archives/11022.
2. http://commons.com.ua/archives/11026.
3. Спільне: Журнал соціальної критики. – 2011. – Вип. 3: Політика освіти. – С. 109.
4. Спільне: Журнал соціальної критики. – 2011. – Вип. 3: Політика освіти. – С. 52.
Видання:
Спільне: Журнал соціальної критики. – 2011. – Вип. 3: Політика освіти.
© 2011 Молода нація
КОМЕНТАРІ (1)
Від журналу, який прямо позиціонується як ідеологічно ліве видання, не слід очікувати збалансованої подачі матеріалу - редакція визначально задумала "Спільне" як проект, орієнтований на конкретні підходи в аналізі та інтерпретації соціальної ситуації. Можна погодитись щодо факту заангажованості, але ця заангажованість постулуюється самою лівою оптикою, взятою за основу викладу. Лівий дискурс, безперечно, має політичні імплікації, як і більшість шкіл і течій у суспільних та гуманітарних науках - це слід сприймати як данність сфери в цілому, а не тільки як характеристику окремо взятого видання. Найвагоміша критична заувага з цього питання, втім, повинна торкатись не стільки звинувачень у заангажованості, скільки в розходженні форми декларованих ідей від їхньої суті: новий лівий дискурс, проголошуючи за ідеал емансипацію в усіх сферах людського буття, як і дискурс ліберальний, приховано закладає підвалини нового тоталітаризму - та послуговується його методами, нав'язуючи цей ідеал виключно у власній редакції чи її варіантах у межах "єдино правильної" позиції. Мова не стільки про монополізацію соціальної критики, скільки про монополізацію розуміння свободи.
Святослав Вишинський
12 листопада 2011 17:58
Додати коментар
Увійти через профіль