«Ідея Центру візуальної культури, безперечно, заслуговує всіх похвал, проте в НаУКМА він уже давно не асоціюється з «місцем вільного обміну думками та ідеями». Характерно, що після закриття останньої виставки захисники ЦВК почали апелювати саме до аргументів «рівності» та «демократичності», проте огляд тематики більшості подій у Центрі демонструють доволі специфічну тенденційність. Те саме стосується і профспілки «Пряма дія», котра в НаУКМА, безперечно, займається багатьма хорошими справами, але у своїх заявах, м'яко кажучи, непослідовна (протест проти фото-виставки на тему Голодомору і одночасно захист виставки, окресленої багатьма як «порнографічна»). Добре в цьому те, що має місце дискусія і що студенти достатньо активні та незалежні, щоб відстоювати свої позиції (до слова: в Чернівецькому національном університеті це не було можливо ні раніше, ні, судячи з усього, не буде можливо і в найближчому майбутньому). Погано — те, що стільки енергії витрачається на з'ясування другорядних тем, і що аргументи в таких дискусіях уживаються вибірково». («ВКурсі», 29 лютого 2012 р.)

«На прикладі ЦВК — вражає, наскільки дурними і порожніми можуть бути приводи, щоб об'єднати групи людей і спровокувати між ними конфлікт. Рівно як і в Інтернеті та політиці ряд тем уже давно стали «стандартними» для нагнітання дискусій з нічого (гендер, LGBT, Україна-Росія, мова, УПА, etc.). Це одночасно наочно демонструє і те, що студентський протест може бути не тільки продуктивним, але й відверто контр-продуктивним, і що самі по собі цінності свободи без належного прикладення цієї свободи («від чого» vs. «для чого») не варті нічого. Пустий звук». («ВКурсі», 2 березня 2012 р.)

Стиль важкуватий. Не зрозуміло - авторка "за" чи "проти" закриття ЦВК?

Олександре, зі здивуванням чую скарги на важкий стиль від тебе. Ти же знаєш, що я принципово не перейду на журналістський стиль викладу думок, що це не той випадок, де складність тексту відображає плутанину у думках, я просто вирішила не розжовувати цю позицію на три сторінки.

Але раз ти питаєш, з легкістю поясню свою позицію. Ніколи не вважала ЦВК серйозним політичним ворогом, діяльності якого треба перешкоджати, і коли поширились чутки про "репресії" стосовно ЦВК, я їм навіть співчувала. Ця виставка мене більше насмішила, ніж обурила, коли я побачила, як з нею носяться юні могилянські ліваки. З іншого боку, галас навколо виставки змусив мене пильніше придивитись до діяльності Центру, а озвучені в ході дискусії аргументи з боку лівих, і, як наслідок, запущені в широкий публічний простір стереотипні оцінки "правих", які чомусь злилися з образом бюрократичного національного комунізму, змусили мене вступити у медійний простір боротьби ідей і при нагоді провести короткий лікбез по ідеологіям в теорії й на практиці тоді і зараз. Тобто наскільки члени Вченої ради не є переконаними правими, настільки ж критики ідеологічної платформи Центру не є "національними комуністами".

Закриття ЦВК не є для мене принциповим (аргумент за - можливі цікаві й для нас заходи в рамках Центру, аргумент проти - подвійні стандарти учасників Центру в оцінці заходів правого спрямування в академічних установах), оскільки активісти Центру, безумовно, продовжать свою діяльність в іншому форматі, і саме ця діяльність мене непокоїть найбільше - очевидно, що вони й надалі використовуватимуть скандал навколо ЦВК для дискредитації всього "правого спектру". Однак реакція не менш широких кіл стосовно основних напрямків ідеологічної роботи ЦВК, витримана як мінімум у стилі філософії підозри, максимум - в найкращих традиціях справжньої "критики справа", уповноважує мене розглядати перебій в його роботі як символічну перемогу антиліберальних сил, оскільки, всупереч переконанням активістів Центру, я не вважаю його діяльність антисистемною, навпаки. Й мене дивує те, що вони цього не розуміють.

Моя позиція відображає класичний вибір консервативних революціонерів на користь критики влади справа (у тих випадках, де це має сенс, звичайно, тобто здебільшого в питаннях культурної або зовнішньої політики) замість поповнення рядів лівого флангу, що зазвичай виступає як більш "системна", ніж сама Система сила в цих самих питаннях.

Думаю, ця дискусія також стане у нагоді:

http://www.facebook.com/andrij.bondar/posts/198011346977001

На рахунок стилю, то це був жарт (звісно, з якоюсь мірою серйозності). Загалом, ситуація з ЦВК цілком зрозуміла та проста - ті, хто хотів встановити в КМА (і не тільки) свою "гегемонію" (причому, інколи, досить таки непристойними і "нерукопожатними" методами), самі стали жертвами "гегемонії" академічної бюрократії. Такий собі примітивний приклад "політичності" та "децизіонізму" (привіт Шанталь Муфф!). Так що "справедливість є, й інколи навіть торжествує". Виставка та її контент, в цьому контексті, мені абсолютно не цікаві (і взагалі, не розумію, як можна то все серйозно обговорювати). Хіба як привід трохи позловтішатися з приводу краху одного з проектів лівих снобів-доктринерів (без будь-якого, втім, "відчуття тріумфу"). Твоя позиція теж зрозуміла (хоча, стиль мені все ж видається трохи "зависоким" як для такого банального приводу). За дискусією у тому ФБ почав слідкувати ще як тільки вона почалася. І сама вона є черговим підтвердженням того, що такі дискусії є безплідними. Бо методологія "лівих" (у широкому сенсі) учасників та їх союзників у подібних дискусіях зазвичай стандартна - звинуватити опонента у "думкозлочинах" (які, до того ж, дуже часто вже є кримінальними або адміністративними правопорушеннями) і змусити його доводити "що він не верблюд". Або ж "верблюд, але не такий як Ви думаєте". Ну, інколи починають грати "на пониження", або ж звинувачувати опонента у некомпетентності (В'ятрович, звісно, автор специфічний і неоднозначний - але чим викликані оті всі примітивні кпини на його (і Квіта) адресу з боку "високочолих могилянських та навколомогилянських інтелектуалів" мені не зовсім зрозуміло). Маємо таку собі "гру з емоціями". Тому це все цікаво, звісно, як "інтелектуальна гімнастика". Але коли в дію вступають пристрасті, аффекти, то раціональний дискурс, і консенсус стовно "системи координат" (не кажучи вже про якесь "узгодження понять чи позицій"), стають неможливими. Це помітили ще "класики жанру". Якоюсь мірою автор того ФБ-блогу випав із загальної тенденції, бо нещодавно став "жертвою" більш ревного сповідника "політичної релігії" "нових лівих". Але не думаю, що це матиме якісь ширші наслідки на рівні київських "ідеологічно мотивованих" тусовок...

Боже, як приємно розмовляти з Homo Sapiens, що реагує на зовнішні подразники. Бо я, цілий місяць читаючи про те, що ліві найрозумніші, чесно кажучи, справді мало не отупіла.

Я також спочатку взагалі утримувалась від коментування ситуації навколо ЦВК, оскільки не вважала виставку предметом, гідним обговорення. І не хотіла підтримувати ореол мучеництва навколо "репресованих адміністрацією" ліваків, і не тому, що я "за бюрократизм проти демократії і плюралізму", а тому, що я проти фікції відкритого гуманітарного суспільства без ідеологій, друзів й ворогів (також привіт Шмітту і Муфф), що бореться з "фашистами"...

Аналогічно, цю дискусію я також розглядаю як інтелектуальну гімнастику, і, на щастя, Андрій Бондар поділяє захоплення зразковими правими інтелектуалами, хоча й не дуже вірить в нинішніх. Утім, я не вважаю обговорення безплідним, оскільки я переконалася на практиці, зовсім дзеркально до тези Василя Черепаніна, що критичних лівих в Україні, виявляється, також немає, і зміню свою думку тільки тоді, коли почую концептуальні заперечення з того табору і побачу відповідні зміни в його "ідеології" та напрямках діяльності. А не безплідний такий невтішний висновок тому, що я, звичайно, спиратимусь на отриманий досвід надалі і так чи інакше ініціюю певні зміни в обох середовищах. Не приховуючи своїх ідейних симпатій, я поки дотримувалася нейтралітету у дискусіях, обмежуючись цілями лікбезу, однак завжди готова перейти від шміттіанської академічної манери викладу до юнгерівської публіцистики міжвоєнного періоду, аби тільки було проти кого спрямовувати вістря свого "праворадикального" пера... Якщо ж знайдуться нинішні Карли Радеки, здатні заявити, що залучення ворога на свій бік - це значно більше, ніж здобуття більшості у парламенті (при всій умовності таких нескромних аналогій), як це сталося у випадку знайомства Радека з Юнгером-публіцистом, можна вважати, що програму-максимум також реалізовано.