Святослав Вишинський
Інститут філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України
1. Дискурс
Революційні сплески в Україні, незважаючи на поширені міфи, пов’язані не зі зростанням націоналізму – і тим більше не з агентурним впливом Заходу, щодо чого на тому ж Заході, так само як і на Сході, в багатьох усе ще майорять ілюзії родом із XX ст. Акції протесту на Майдані Незалежності в Києві, як і наступне, пов’язане з ним протистояння на Південному Сході України – не тема міжетнічного або навіть міждержавного конфлікту. «Росія» і «Україна» як певні політико-юридичні суб’єкти винесені за дужки, позаяк питання саме по собі значно глибше. Як вірно зауважив Володимир Басманов [1], війна на Південному Сході – війна громадянська. В наднаціональному розумінні цього слова. Якщо завгодно, йдеться не тільки про те, якою буде Україна майбутнього – але й про те, якою буде Росія, так само як і весь пов’язаний з її безпосереднім впливом евразійський простір. Ми свідки та учасники сутички двох взаємовиключних проектів – проекту Свободи та проекту Тиранії.
Найважливіша якість означених подій полягає в тому, що їхні сценарії пишуться не в кабінетах, а безпосередньо на акціях протесту і на полях битв. Ми аж ніяк не маємо на увазі суто політичні плани – але ті смисли, які вкладають в події їхні учасники. Найчастіше ці смисли настільки далекі від чиїхось очікувань, що до пори до часу абсолютно не фіксуються, або належною мірою досі не сприйняті і не взяті до уваги великими геополітичними гравцями. Однак ці смисли схоплені і переживаються пересічними учасниками протистояння. Тож немає нічого дивного в тому, що більшість активістів на передовій давно мислять конфлікт універсально, а не національно – революція та її цілі прогресують стрімкими темпами.
В Україні йде війна, котра, в м’якій або гострій фазах, затягнеться на багато років уперед. Це не міждержавна війна Росії і України. Це не війна російського і українського народів. Не війна мов і культур – а боротьба старого і нового світу, старого і нового світогляду. В цьому сенсі ми вважаємо, що термін «націоналізм», по інерції все ще широко використовуваний і українським, і російським правим середовищем, слід замінити на новий, такий що адекватніше відображає реалії нинішнього громадянського руху за свободу. Ми також схильні вважати, що цей термін більше не підлягає трансформації або реконтекстуалізаціі – адже надто новий і незвичний той світ, у який ми сьогодні вступаємо.
Сьогодні як ніколи високий запит на абсолютно нову ідеологію, деякі положення якої вже давно витають у повітрі, але дотепер чітко не сформульовані. Протест, пов’язаний з Майданом, пішов попереду революційного «паровозу»: революційні дії звершились раніше, ніж було вимовлене революційне слово. Інтелектуальні еліти всіх мастей в більшості своїй виявились неготовими дати цьому руху визначення та напрямок «згори» – і в цьому криється його непідробний народний дух. Який вперше повною мірою проявився тільки 19 січня 2014 р. на вул. Грушевського – коли по-справжньому закінчилась симуляція Евромайдану і розпочалась українська Революція гідності.
Революція гідності, незважаючи на ту роль, яку в ній зіграли радикали з організацій типу «Правого сектора», C14 і «Свободи» – це не Національна революція, про яку стільки років писали українські правоконсервативні мислителі. Багато хто вважає, що вона є лише її передднем. Ми не збираємось цього заперечувати, але стверджуємо, що ставки набагато вищі, оскільки йдеться не тільки про принципово нові форми націогенезу чи про переформатування геополітичного простору – але про зміну ціннісної картини світу в тій точці, яка до сих пір вважалася другорядною буферною зоною, що розділяє сфери політико-економічних інтересів умовних Сходу і Заходу. Етико-ідеологічна формула української революції: «Свобода між Заходом і Сходом».
Слово «націоналізм» у даних умовах слід уже вважати застарілим, його інерційне використання понижує дискурс, тоді як зміну його контекстуального значення ми вважаємо занадто витратною і навряд чи можливою в умовах оскаженілої інформаційної війни. Не слід сіяти непорозуміння на всіх фронтах – навпаки, правильніше уникати непродуктивних дискусій і задавати цілком новий порядок денний. У цьому сенсі значно адекватнішими формами виразу української революційної дійсності є словосполучення типу «революція спільнот» [11, с. 22], «общинна революційність». Справжнім соціальним суб’єктом цієї революції став не народ в етнічному сенсі слова, а громадянські спільноти, що сукупно творять єдине громадянське суспільство.
Це громадянське суспільство в майбутньому може вилитись в особливу національну самосвідомість американо-швейцарського типу, в якому етнічно-мовна складова буде другорядною. Скрепами цієї свідомості стануть цінності свободи, помножені на певні цивілізаційні чинники – і в цьому сенсі ми ведемо мову про суспільство одночасно консервативне (на противагу ліберально-секулярному Заходу) і революційне (на противагу деспотичному Сходу). Інша, до того ж органічніша історична паралель – Річ Посполита, яка поєднувала кращі традиційні цінності та демократичні свободи свого часу. Можливо, саме цей простір стане центром розвитку нових, анархо-революційних форм ісламу і християнства («політичний іслам» Гейдара Джемаля [7, с. 345] і «політичне християнство» Дмитра Корчинського [10]), що обумовлено периферійним і, отже, максимально віддаленим від різних духовних центрів впливу становищем України. Говорячи про ісламську складову, ми повинні мислити простір революції аж до Північного Кавказу.
«Нова революційність» є синтезом соціального і метафізичного – відповідно, її соціо-політичним виразом є низова демократія і мережева самоорганізація, а духовно-філософським – «новий ідеалізм» [6]. У сукупності ми ведемо мову про «новий волюнтаризм» як про головне етико-методологічне обгрунтування Революції гідності. При цьому ми маємо на увазі, що вживані терміни мають умовний характер, багато вдалих словосполучень зустрічаються у працях Анатолія Лупиноса [12], Дмитра Корчинського, Гейдара Джемаля. В УНСОвському лексиконі варто особливо виділити поняття «екзистант» [12, с. 140] для позначення особистості-носія волюнтарно-революційної пасіонарності – з часів козацтва і до сьогоднішнього дня.
Говорячи про оновлення політичного словника, слід виходити з того, що в середовищі ідеологів, культурологів, політологів можливе вживання складніших понять для позначення філософсько-світоглядної частини руху. Однак політичні проекти передбачають зрозумілі, доступні більшості слова. Ми вважаємо особливо продуктивними поняття «автономії» і «автономності» – як у їхньому соціо-політичному, так і в метафізичному сенсах, в т.ч. для позначення формату общинності (укр. «спільнота», «громада») як фундаменту громадянського суспільства. Етимологічний ряд цих слів в українській мові особливо промовистий, оскільки пов’язаний не з поняттям «громадянства» (рос. «гражданство» – і, відповідно, осілості «граду-держави»), але з поняттям «спільноти», «общини».
У свою чергу, перед правими діячами стоїть завдання делібералізувати на гребені громадянської війни і революції поняття «громадянського суспільства». Виходячи з кривавого досвіду української революції, ми маємо підстави розуміти «громадянське суспільство» як сукупність автономних озброєних спільнот, об’єднаних не тільки загальною цивілізаційною спадщиною, але і єдиною метафізичною програмою, однаковим розумінням свободи. Таким чином це одночасно, в макро-вимірі, і нова (політична, поліетнічна) нація, і сукупність націй (геополітичний блок), а в мікро-вимірі – і прості територіальні громади, і революційні групи всередині або на периферії старого, передреволюційного суспільства («вільне козацтво»). На наднаціональному рівні, на противагу евразійській ідентичності «радянської людини», західно-европейській ідентичності «громадянина світу» повинна відродитися ідентичність «людини посполитої», «общинної» (пол. Rzeczpospolita, від лат. res publica – «спільна справа»).
Фундаментальна характеристика свободи – здатність і прагнення до автономії її носіїв. Дотепер поняття «автономності» залишалося здебільшого прерогативою політичного словника досить маргінальних ліво- і праворадикальних груп – і, на відміну від усіляких «ізмів», цей термін практично чистий від масових стереотипів та історичних асоціацій. Це слово – все ще сира глина, яку можна і слід правити на новий лад. Розуміючи його не тільки як самодостатній термін, але як ключову характеристику, означення будь-якого іншого поняття, його доповнення.
Ми стверджуємо, що автономність слід розуміти гранично широко – в першу чергу, методологічно. За цим визначенням може слідувати органічна боротьба інтерпретацій, і ми вважаємо це природнім: будь-яке поняття має пройти огранку політичною практикою. У цьому контексті в робочому порядку продуктивно позначити певну обмежену множину понять і наше розуміння цих термінів – щоби в подальшому під різними кутами в якості ідеограм інсталювати їх у медіа-просторі.
Для яскравішого позначення цього виміру ми допускаємо певну долю поетизації: поряд зі строгими термінами цілком резонно користуватися поетико-метафізичними метафорами. Говорячи про «автономний простір», у чисто політичному контексті ми розуміємо його як простір суспільного самоврядування – будь-то сільська громада, нація-держава чи геополітичне об’єднання поза рамками полярності Левіафана і Бегемота [8, с. 77], Моря і Землі [15, с. 844]. З іншого боку, у філософському сенсі ми ведемо мову про автономію і суверенність політичної волі. Тому «автономний простір» – це також внутрішня екзистенційна свобода і волюнтарна суб’єктність, необмежена жодною емпірикою автономія думки, що долає і скасовує традиційні родові детермінанти («революція проти простору» [15, с. 860]). В різних соціо-політичних умовах цей простір може масштабуватися від індивіда і громади до народу і наднаціональної формації, в соціо-культурних – він повинен розумітись як простір духовний, «життєвий світ» (нім. die Lebenswelt) [5, с. 424].
Спосіб їх структурування: по частині організації – синархічний, по частині ціннісного обгрунтування – логіко-ієрархічний. Зв’язуючою ланкою подібної єдності повинна бути не політична вертикаль або яка-небудь формально виражена ієрархічна вісь, а чітка система цінностей, світоглядова модель – або, на початковому етапі, множина близьких моделей, із яких у конкурентній боротьбі на різних майданчиках виділяться найбільш життєздатні і перспективні.
Що ми маємо на увазі під такою моделлю? – Як деякі, визнані пасіонарними групами принципи та цілі суспільного будівництва, оформлені у формі декларацій, конституцій або маніфестів (Велика хартія вольностей 1215 р., Декларація незалежності США 1776 р., Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Маніфест Комуністичної партії 1848 р. [13] та ін.) – так і філософські та богонатхненні книги, що лежать у їхній основі. Нове суспільство потребує «Нової Біблії» як історико-телеологічної мови опису реальності. В минулому такими працями були «Феноменологія духу» Георга Гегеля [4], «Капітал» Карла Маркса – нині основоположними все ще залишаються Тора, Біблія і Коран.
Ми не виключаємо того, що всякі формальні документи повинні спиратися на принципи, закладені у священних текстах, мотивуюча сила яких перевірена тисячоліттями. Проте інтелектуальна робота нині полягає не в переказі букви Закону, а у виробленні несуперечливого способу його живої інтерпретації. В XXI ст. – як ніколи актуальні виклики теології. При цьому, говорячи про цивілізаційний проект, основний наголос повинен робитися не на минулому, старому (як у духовному, так і в історичному сенсі) – але на майбутньому, прийдешньому, на фундаментальному оновленні звільненого простору – і на чітких і всеосяжних принципах такого оновлення. Нас ріднить не минуле – але спільне майбутнє, наші ідеали.
2. Міфологія
Яке місце України в оновленому світовому порядку? Окраїна старого світу повинна стати центром нового. Ми володіємо двома парадигмами такого єднання – на противагу різним формам імперської інтеграції («Новий Західний Рим» – Рим-Вашингтон, геополітичний Левіафан; «Новий Східний Рим» – Константинополь-Москва, геополітичний Бегемот) Україна здавна втілювала традицію альтернативного центру. З одного боку, нам слід окреслити Київ як аналог Єрусалиму – духовної столиці на границі всіляких імперій, протиставленої їхньому політико-цивілізаційному впливу. З іншого боку, ми повинні заново актуалізувати символи Січі, Запоріжжя, Дикого поля як аналоги Пустелі за стінами Граду Єрусалимського – простору духовної вольниці.
Перелічені образи ми розуміємо не буквально, але як збірні парадигми, узагальнюючі і рівноприсутні в українській історії принципи посполитої осілості та анархічного кочівництва. Важливо, що обидва полюси повинні осягатись саме на українському культурному грунті, інакше описана дихотомія буде неминуче переводитись у площину міжцивілізаційного геополітичного протистояння – з подальшою редукцією частини України до того чи іншого зразка і його притяжінням до зовнішніх центрів. Свою діалектичну протилежність Україна може і повинна набувати в собі самій: свободу – не «за морем», а на Січі; порядок – не «у тридев’ятому царстві», а в стольному граді на Дніпрі.
Новий світ народжується в «межичасі» [12, с. 43] у глибині зимової ночі, в чорному згарищі пожежі на околиці Ойкумени [3, с. 9], в зіткненні протилежностей. Так і анархічний січовий устрій доповнює і демократизує синархічний посполитий порядок. Українське «Гуляйполе» можливе лише в зоні турбулентності на стику двох цивілізацій, двох світів [2] – Лісу і Степу, Заходу і Сходу, і ця діалектична напруга повинна всіляко підтримуватись, при правильному управлінні створюючи не ефект негативної поляризації, але спрацьовуючи як фактор парадоксального притяжіння.
Формула нової громадянської ідентичності: «Немає ні росіянина, ні українця». Що означає: є старе і нове, вибір шляху строго не детермінований етномовною приналежністю, двері в майбутнє відкриті для кожного, хто обрав свободу: «...Не до народу повинен говорити Заратустра, а до супутників!» [14, с. 16]. Це не скасовує мов, культур, релігій, рас і етносів, але, як свого часу в Речі Посполитій, дозволяє вести мову про вищу форму інтеграції, яка вбирає в себе всі інші. У нинішніх умовах ми можемо перелічити провідні складові такої ідентичності: українську, (ново)російську, кримсько-татарську та, в перспективі, білоруську.
Цей етнокультурний кластер співвідноситься з перспективним (кон)федеративним утворенням на руїнах колишніх держав, що включають також південно-західні регіони нинішньої Російської Федерації, історично пов’язані з Україною. Імовірний формат його взаємодії з близькими західними і східними сусідами – союзно-блоковий. Два рівні інтеграції таким чином корелюють не тільки з історичною та ментальною спільністю, але також і з відсутністю мовного бар’єру. Роль κοινη і надалі може відігравати російська мова, у зв’язку з чим, конструюючи «другу російську» ідентичність (за прикладом альтер-німецьких Австрії та Швейцарії, альтер-саксонських США і Канади), не слід виключати можливості нового прочитання теми «Русского мира».
Революція гідності 2014 р. є викликом з майбутнього сучасному світопорядку, не будучи при цьому ні ліберальною, ні консервативною (але включаючи елементи і справжнього лібералізму, і глибинного консерватизму) – ні національною (але інтер-національною, пробуджуючи віді сну національну самосвідомість і національну солідарність усіх зачеплених нею народів). Таким чином її наступні етапи будуть мати вже не українське, але російське, кримсько-татарське і, ймовірно, білоруське наповнення («Нова Весна народів»), з відповідною структурою організації звільненого «автономного простору» – від індивіда-анарха, общини синархів до нації-республіки і конфедеративної спільноти народів.
Як і колись, зберігається ймовірність того, що теорія буде слідувати за практикою, а не навпаки – подібно до того, як, на прикладі Майдану, спершу звершилась справа, вольовий акт, і тільки потім феномен революції набуває дискурсу, проповідників, словесне вираження. На відміну від кабінетних симулякрів «четвертих політичних теорій» [9], всеукраїнський Майдан став формою реальної стихійної самоорганізації пасіонарних мас, породивши нову революційність як практичну реалізацію ідеалізму озброєних чоловіків. Ідеалізму, протверезеного реальністю: зрадою Заходу і підлістю Сходу, на грунті одночасної революції, інтервенції і громадянського протистояння набувшого «щеплення» як від мрій европейського лібералізму, так і від консервативної меланхолії радянського тоталітаризму.
На противагу евразійським «ватникам» і ліберальним романтикам українська революція створила феномен нового козацтва (Автомайдан, «Правий сектор», «Самооборона Майдану»), що слугує підставою справжнього громадянського суспільства, про яке останні двадцять років теоретизували прозахідні «грантоїди». Найважливіший висновок Майдану і всіх наступних подій полягає в тому, що мирних громадян більше немає і не буде. Одна зима і наступна весна позбавили націю красивих ілюзій – і тепер ми знаємо що таке «громадянське суспільство» вже краще за Европу, яка позбулася кровного розуміння власних цінностей. Справжнє громадянське суспільство – це не натовп бюрократів і незліченна кількість громадських організацій, а в першу чергу: групи озброєних громадян, здатних ефективно протистояти як внутрішньому, так і зовнішньому ворогу – вільне, а не реєстрове козацтво.
Український проект у цьому сенсі ближчий споконвічній «американській мрії» і, як крайній східний frontier европейської цивілізації, є місцем безпосереднього співдотику зі свободою – і, як наслідок, у ніцшевському розумінні: простором руйнівного творення. Українська мрія – це наша мрія про Новий світ, якому належить бути відкритим, завойованим і побудованим з нуля, на первинному, незайманому грунті Дикого поля, котре є нашою першосубстанцією, метафізичною і метаполітичною materia secunda [17], що не знає поділу на Сушу і Море.
У XXI в. стіни єрихонські колишніх імперій впадуть одна за одною і на їхньому місці зводиться Вавилонська вежа глобальної – і одночасно супраемпіричної – корпоративної держави. Протистояти йому зможе тільки суспільство вільних людей: мережі, общини, автономні групи, географічні та віртуальні простори – але ніяк не феодальні деспотії середньовічного зразка, що на них із неабиякою долею наївності все ще покладають надії деякі західні інтелектуали. Це суспільство генетично коріниться в ідеалах Нового часу, свої витоки вбачає в полісній цивілізації Еллади, республіканській (але не імперській) традиції Риму, в перших юдеохристиянських та ісламських релігійних общинах, і своє майбутнє мислить у спадкоємності европейської долі. Ми вважаємо, що історія Европи не закінчена – але тільки виходить на новий виток. Міфологема чинної епохи: Стара Европа Заходу переживає «сутінки» [16] – Юна Европа Сходу «світає» і проходить хрещення вогнем.
Література:
1. Басманов В. Наивно предполагать, что армия Украины разбежится без единого выстрела / Владимир Басманов [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://rusmonitor.com/vladimir-basmanov-naivno-predpolagat-chto-armiya-ukrainy-razbezhitsya-bez-edinogo-vystrela.html (07.05.2014).
2. Вишинський С. Україна трансцендентна / Святослав Вишинський // Погляд. Новини. Факти. Коментарі. — 2006, 11 липня. — № 54 (240). — С. 6.
3. Вишинський С. Філософія пограниччя: український вимір / Святослав Вишинський // Всеукраїнська студентсько-аспірантська філософсько-релігієзнавча конференція «Філософія: нове покоління». 22-24 лютого 2006 року. Тези доповідей. — К. : Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 9—11.
4. Гегель Г. Система наук. Часть первая. Феноменология духа / Георг Гегель. — СПб : Наука, 2006. — 448 с.
5. Гуссерль Э. Картезианские медитации / Эдмунд Гуссерль // Избранные работы / Эдмунд Гуссерль. — М. : Территория будущего, 2005. — С. 377—442.
6. Джемаль Г. Новый идеализм / Гейдар Джемаль [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.youtube.com/watch?v=1qOJJj4i6wA (20.09.2012).
7. Джемаль Г. Политический Ислам. Выступление в Центре стратегических исследований при президенте Азербайджана во время проведения «круглого стола» на тему «Различные лики политического Ислама», г. Баку. 23.09.2009 / Гейдар Джемаль // Стена Зулькарнайна / Гейдар Джемаль. — М. : Социально-политическая мысль, 2010. — С. 343—354.
8. Дугин А. Основы геополитики / Александр Дугин // Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить Пространством / Александр Дугин. — М. : Арктогея-центр, 1999. — С. 9—578.
9. Дугин А. Четвертая политическая теория. Россия и политические идеи XXI века / Александр Дугин. — СПб : Амфора, 2009. — 352 с.
10. Корчинський Д. Національно-визвольна війна повинна перетворитися у Хрестовий похід / Дмитро Корчинський [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://uapress.info/uk/news/show/24513 (13.05.2014).
11. Корчинський Д. Революція «от кутюр» / Дмитро Корчинський. — К. : Грот, 2004. — 154 с.
12. Лупиніс А. Бунт має рацію (Політичний заповіт) / Анатолій Лупиніс. — Чернігів : Факел, 2004. — 284 с.
13. Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии / Карл Маркс, Фридрих Энгельс. — М. : Издательство политической литературы, 1974. — 64 с.
14. Ницше Ф. Так говорил Заратустра. Книга для всех и ни для кого / Фридрих Ницше // Так говорил Заратустра. К генеалогии морали. Рождение трагедии. Воля к власти. Посмертные афоризмы / Фридрих Ницше. — Минск : Харвест, 2005. — С. 3—286.
15. Шмитт К. Земля и Море: созерцание всемирной истории / Карл Шмитт // Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить Пространством / Александр Дугин. — М. : Арктогея-центр, 1999. — С. 840—883.
16. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории / Освальд Шпенглер. — М. : Айрис-пресс, 2004. — Т. 1. — 528 с.
17. Polarstern S. Маргиналии Дикого Поля / Smierc Polarstern [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://politosophia.org/page/marginalii-dikogo-polia.html (24.07.2012).
Анотація:
У статті здійснюється спроба надати філософсько-антропологічне обгрунтування революційних подій в Україні 2013-2014 рр. та їхнього зв’язку з процесом деконструкції постмодерну. Визначаються філософсько-політичний словник і головні етико-метафізичні орієнтири оновленого східноевропейського цивілізаційного простору.
Ключові слова:
новий ідеалізм, волюнтаризм, автономність, синархія, революція.
Аннотация:
Вышинский С. Автономия пространства. Украинская революция. В статье предпринимается попытка дать философско-антропологическое обоснование революционных событий на Украине 2013-2014 гг. и их связи с процессом деконструкции постмодерна. Определяются философско-политический словарь и главные этико-метафизические ориентиры обновленного восточноевропейского цивилизационного пространства.
Ключевые слова:
новый идеализм, волюнтаризм, автономность, синархия, революция.
Annotation:
Vyshynskyi S. Autonomy of space. The Ukrainian revolution. The article deals with the problem of philosophic and anthropological basing of the revolutionary events in Ukraine in 2013-2014 and its connection with the process of deconstruction of postmodernity. The author defines philosophic and political vocabulary and the main ethical and metaphysical guidelines for the renewed East European civilization space.
Key words:
new idealism, voluntarism, autonomy, synarchy, revolution.
Публікація:
Вишинський С. Автономія простору. Українська революція / Святослав Вишинський // Буковинський журнал. Громадсько-політичний, літературно-мистецький і науково-освітній часопис. — 2014. — № 4 (94). — С. 75—83.
Переклад:
Вышинский С. Автономия пространства. Украинская революция / Святослав Вышинский // Актуальні питання суспільних наук та історії медицини. Щоквартальний спільний українсько-румунський науковий журнал. — 2015. — № 2 (6). — С. 30—35.
© 2014
Додати коментар
Увійти через профіль