Ігор Загребельний
Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова
Міркуючи про характер пізнавального процесу в умовах Постмодерну, я дійшов до висновку, що сучасна людина все частіше стає схожою на жінку, яка отримує оральні пестощі. «Різоморфний гуманоїд живе на поверхні смислу. “Поклацав” телеканали, переглянув газету. Поїхав на роботу, доки їхав – побачив зо два десятки різних біллбордів та сіті-лайтів, не кажучи вже про вивіски магазинів. Переглянув стрічку новин vkontakte, відіслав смс зі смайликом. На банальне питання “Як справи?” відповів не менш банальним “Нормально”. Поглянув на груди двох дівчат, що проходили поруч: в однієї вони були прикриті футболкою з написом “Jesus’s way”, в іншої – “Try to be funny” (а яка різниця між цими написами в епоху Постмодерну?). І протягом майже усього цього часу слухав музику (послідовність приблизно така: попса, українська шароварна, шансон, “Ария” і, нарешті, перед матюкливим чорним репом – гімн “Ще не вмерла”)... Толерантність, демократія, плюралізм. На поверхні смислу різнополярні “істини” без проблем єднаються в екстазі гносеосимуляції – їхні оргії не можуть не тішити похітливих очей орди семіофагів. Такі миленькі толерантні “істини”, такі ніжні лесбійські пестощі...» («Навіщо писати? Або Творчість на поверхні смислу і спаму»).
Особливістю подібної «гносеології» є те, що вона засадничо контрацептивна. По суті, це вже не процес пізнання, а, як зазначалося у цитаті, процес гносеосимуляції. «Пізнавана» (умовно пізнавана) «реальність» (постреальність) в умовах Постмодерну втрачає будь-яку глибину, будь-яку перспективу. Метафора кунілінгусу є досить доречною, позаяк відображає обидві сторони гносеосимуляції – поверхневість і котрацептивність. Зрештою, «обидві сторони» – це всього лиш умоглядні фікції; на практиці контрацептивність суть поверхневість, а поверхневість суть контрацептивність, адже непроникнення знання суть неможливість запліднення думкою чи почуванням.
Одначе згадувана метафора описує не лише гносеологію постлюдини, але і її ортопраксис. Псевдопізнавана «реальність» перетворюється на екран, на якому спалахи умовного, симульованого смислу малюють різоморфну картину абсурду. Та постлюдина дає постреальності симетричну відповідь. Глядач, змушений споглядати на екран гносеосимуляції, сам перетворюється на екран. Виникає замикання симуляцій (на жаль, не коротке), гносеологічно-практичний континуум, для опису якого підходить інша метафора... І це вже дійсно «абсолютно безпечний секс», дійсно «гносеологічний еротизм Армагедону»...
© 2012
Додати коментар
Увійти через профіль