Навіщо писати? Або Творчість на поверхні смислу і спаму

Ігор Загребельний
Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова

«Навіщо що-небудь писати?» – це питання може постати високим міцним муром, якщо уявити собі глобальний об’єм написаного. Й справді, навіщо писати? Кому потрібні твої краплі в океані інформації? Невже без них він змаліє? Чи, можливо, з ними він стане чистішим? Що таке крапля супроти океану?

Румунсько-французький філософ Еміль Чоран писав: «Почувши сьогодні зранку, як один астроном розповідає про міріади сонць, я не став приводити себе до ладу: навіщо тепер митися?» Навіщо вмиватися, якщо і ти, і та планета, на котрій ти живеш, і те сонце, навколо якого ця планета обертається, – це лише порох у просторах Всесвіту, непомітна точка з-поміж міріадів зірок? І навіщо писати?.. Звісно, можна відкинути усю ту астрономічну чортівню, усвідомити, що за шизоїдною розкиданістю Всесвіту криється цілісна, централізована система, і в цій системі центром є Земля і ти – той, для кого ця планета була створена, а поза Всесвітом є Абсолютний Центр, Центральний Смисл. Але проблема в тому, що чортівня в наш час об’єктивується і висуває досить нахабні онтологічні претензії, а жахливі відкриття астрономії визначають людську долю не менше, ніж колись прогнози астрологів. Навіщо писати?

Ти думаєш, що написане тобою не є спамом? Можливо. Але воно, напевно, розчинеться у спамі і хоч на краплю збільшить цього спаму об’єм. Добре, якщо ти вкладаєш в написане серйозні інтенції, прагнеш виразити ним певний смисл. Та чи заглибиться хтось у цей смисл? Ти ж пишеш для людей Постмодерну, ллєш воду в океан. А що таке людина Постмодерну? Це водомір, котрий живе в океані спаму і переміщається по поверхні смислу. Своїми хаотичними рухами людина Постмодерну малює різоморфну картину абсурду (привіт Дельозу і Гваттарі), симулює життя на плоскому екрані гіперсимуляції (привіт Бодріяру). І нехай це гіперкритика... Збільшувальне скло потрібне, щоб побачити бактерії розкладу.

Люди і Премодерну, і Модерну жили в смислі, жили зі смислом, продукували смисл, жили смислом (інше питання – який смисл був у Премодерні, а який – у Модерні). Для них існував резон писати (сакральне письмо чи письмо профанне – це також окреме питання). А що ж людина (чи постлюдина) Постмодерну? Різоморфний гуманоїд живе на поверхні смислу. «Поклацав» телеканали, переглянув газету. Поїхав на роботу, доки їхав – побачив зо два десятки різних біллбордів та сіті-лайтів, не кажучи вже про вивіски магазинів. Переглянув стрічку новин vkontakte, відіслав смс зі смайликом. На банальне питання «Як справи?» відповів не менш банальним «Нормально». Поглянув на груди двох дівчат, що проходили поруч: в однієї вони були прикриті футболкою з написом «Jesus’s way», в іншої – «Try to be funny» (а яка різниця між цими написами в епоху Постмодерну?). І протягом майже усього цього часу слухав музику (послідовність приблизно така: попса, українська шароварна, шансон, «Ария» і, нарешті, перед матюкливим чорним репом – гімн «Ще не вмерла»)... Толерантність, демократія, плюралізм. На поверхні смислу різнополярні «істини» без проблем єднаються в екстазі гносеосимуляції – їхні оргії не можуть не тішити похітливих очей орди семіофагів. Такі миленькі толерантні «істини», такі ніжні лесбійські пестощі...

Все правильно, бо ерекція чи коїтус – речі неполіткоректні («За правду – стріляти!» Святослава Вишинського – хіба приклад чоловічої паранойї, не спадок Премодерну і Модерну, не відлуння Платонової боротьби істинних знань проти спотворених уявлень?). Натомість кунілінгус цілком демократично лоскоче клітор споживацьких потреб пожирачів порожніх знаків. Постмодерна демократія торжествує. Клітор – на поверхні. Вагінальна глибина реакційна так само, як і ерекція. Кунілінгус контрацептивний, і цим цілком відповідає парадигмі зав’язаного у незкінченні вузли часу.

Отже, жодної ерекції, жодного коїтусу, жодного піднесення чи заглиблення. Абсолютно безпечний секс, гносеологічний еротизм Армагедону. Тож чи можливою є творчість в епоху засадничої контрацепції? «Wozu Dichter in durfrige Zeit?» Гельдерліна-Гайдеґґера, «К чему философы в скудные времена?» А. Дугіна суть не актуальні питання. Актуальне, майже не здоланне питання – «Навіщо писати взагалі?»

Та надія існує. Надія (так само, як віра й любов) – це парафія Дон Кіхотів, юродивих, ненормальних, тих, хто здається божевільним на тлі божевільного світу. До того ж, лише ненормальні мають право писати. «Горе письменнику, котрий не культивує в собі манію величі... Незабаром він помітить, що не можна стати нормальним безкарно» (Е. Чоран).

Отож, залишатися ненормальним, розбити надією мур сумніву. Сподіватися, що написане проіндексується, і що серед користувачів Google’у є не лише семіофаги. Уповати на революцію: сплеск у воді, заглиблення в смисл, а якщо в океані існує лише спам – пошук чистого джерела. Ad fontes – чиста вода існує!