Святослав Вишинський
Група політичних досліджень «Політономія»
Ми живемо в епоху фундаментального краху ілюзій – однаково травматичного та просвітлюючого. Час перемін і ламки усталених політико-економічних систем, цінностей і світоглядів є часом, коли суть, на перший погляд, звичних процесів і явищ розкривається в широкій історичній переспективі – та позбувається сторонніх нашарувань, домислів і марних очікувань. Це час, коли практика апробовує теорію і виносить її на суд історії. Власне, тільки в завершенні епохи ми можемо адекватно підводити її підсумки та прогнозувати – і проектувати – майбутнє. Сьогодні ми вже досягли тієї точки, коли можна підводити підсумки тієї фази розвитку західної цивілізації, яку пов’язують з феноменом Просвітництва – та подальшого становлення ліберально-демократичного суспільства.
На поч. XXI ст. з нею пов’язують більше розчарувань, аніж реальних здобутків. Рух, що колись був спрямований на загальну освіту широких верств населення, поширення не тільки грамотності, але й усіх фундаментальних знань, на гармонійний розвиток особистості, стимулювання особистої ініціативи, утвердження базових прав і свобод людини, становлення новітнього суспільства, влаштованого на засадах соціальної справедливості – всіх тих ліберальних тез, розвинутих протягом останніх двох століть, котрі нині поставлені під сумнів. Якщо не як теоретичні імперативи – то, щонайменше, як реальні здобутки.
На зламі модерну ми маємо визнати: свободи не стало більше. Не тільки в площині безпосереднього контролю людської активності в реальному та віртуальному просторі, звуженні дійсних прав і свобод на догоду боротьби з вітряками, обмеженні вибору наперед заданими рамками, на яких було збудоване сучасне суспільство – але просто тому, що ворогом свободи виявився сам лібералізм і закладені в ньому принципи. Давно діагностований Карлом Шміттом теоретичний конфлікт між лібералізмом та демократією тільки в другій пол. XX ст. був доведений до логічної розв’язки: дух і буква ліберальних ідей, заснованих на інтересах емансипованих індивідів, суперечать духу і букві ідей демократії, заснованих на інтересах солідарного колективу. Аналіз сучасного медіа-простору наочно демонструє, що екстравагантні ідеї Макса Штірнера, в яких іще в сер. XIX ст. вбачались початки хаосу та анархії – вже сьогодні становлять презентабельний громадянський дискурс боротьби за егоїстично потрактовані «права» і «свободи» індивіда.
Але не громадянина, адже й сама ідея громадянства та обов’язкової співучасті в житті держави і громад нині може сприйматись як апологія «тоталітаризму». Врешті, недалеко той час, коли термін «демократія» як «влада народу» (а, отже, більшості) буде офіційно визнано його синонімом. Витікаючі з такого підходу атомізація і подальший розпад суспільства є нічим іншим, як наступом на саму раціональну доцільність – принаймні, ту, що може формулюватись знизу, в інтересах народу, а не нав’язувану згори його експлуататорами.
Парадоксальним чином ріст знань та їхньої імплементації в науково-технічному поступі привели до зростання контролю над окремо взятою особистістю: наближення ж до прадавньої людської мрії – створення мислячої істоти (від гомункула до штучного комп’ютерного інтелекту) – наближає і той час, коли людина, в дусі всіх анти-утопій від «THX 1138» до «The Matrix», стане цілковито контрольованою власними ж машинами. Останні публікації Едварда Сноудена та «WikiLeaks» тільки підтвердили: розвиток електронної техніки, що підтримує комфорт людського життя, вже сьогодні є інструментом не лишень шпигунства, але й контролю і маніпуляції думками мас. Чим більше свободи – тим менше свободи.
На практиці апологети лібералізму пропонують лишень видимість свободи, адже по факту їхнє розуміння свободи є суперечливим: аби її розширювати, потрібно щоразу звірятись не тільки з більшістю, але взагалі з усією сумою позицій, відтак кожен наступний крок у цьому напрямку є тільки обмеженням свободи кожного зокрема. Якщо раніше більшість вертикально диктувала свої позитивні норми («як слід жити»), і це називалось «демократією» – то сьогодні вся сукупність індивідів горизонтально обмежує кожного, визначаючи і постійно доповнюючи негативні правила («як не слід жити»), котрі з часом залишають усе менше місця свободі, втручаючись не тільки в публічну сферу, але й у приватний простір. При цьому кожна наступна вимога одиниці стає правомірною підставою для чергового обмеження більшості – відтак ліберальний підхід потрактовується як такий, що потребує не реальної влади народу, а ефемерної влади індивіда («скованные одной цепью»).
Повість українського письменника Валерія Шевчука «Птахи з невидимого острова» метафорично описує суспільство децентралізованого тоталітаризму, в якому кожен є водночас Господарем і Рабом над собою і всіма іншими. Не тільки у свободі дій, але й у свободі слова – і навіть мислення. Сучасні політичні реалії як пострадянського простору, так і «розвинутого» Заходу показують з усією наочністю, що «кити», на яких зводиться сучасна цивілізація, і які знову і знову стають приводами для «гуманітарних» операцій з мільйонними жертвами серед цивільного населення – є не більше, ніж блефом еліт. Цінності «освіченого» Заходу є ж і його міфами, що приховують наготу короля.
Свободи слова і думки не може бути там, де немає свободи пізнання, і парадоксально саме в епоху, котру іменують «інформаційною», знання стає все менше. Аж до того, що стає необхідним проводити дистинкцію між поняттями «знання» як глибинного розуміння смислу речей – та «поінформованості» як поверхової обізнаності в механізмах їхнього функціонування. «Вікі-знання» можна вважати синонімом до терміну «квазі-знання», і в цьому сам принцип його накопичення і репрезентації нагадує суспільні реалії лібералізму – кожен править і доповнює їх на власний розсуд, доки не досягається такий ступінь рівноваги, коли в сухому залишку є тільки сума взаємосуперечних позицій, кожна з яких не зобов’язує ні до чого, окрім добросовісного і максимально плюралістичного («збалансованого») цитування. У віртуальному світі фактів реальні смисли стають злочинами.
Відтак ми живемо в час, коли провадиться найвитонченіший з усіх наступів на свободу, які коли-небудь знала історія – наступ на внутрішній вимір життя, чого, здається не могли передбачити навіть апологети «внутрішньої трансцендентності» Ернст Юнгер та Юліус Евола. Нині ми є свідками перших кроків, спрямованих на позбавлення мислячого індивіда останнього оплоту його суверенності – приватності, яка спочатку висвічується у всіх своїх зовнішніх проявах (таємниця переписки, пересування, фінансових переказів, особистого життя), а далі буде прогнозуватись – та проектуватись – у проявах внутрішніх, на рівні формування ментальності, етосу і конкретних думок. Тому останньою метою лібералізму є позбавлення людини трансцендентного смислу її буття та підміна істинних духовних орієнтирів – хибними, живого Бога – ідолами. Там, де помирає Бог, наступною жертвою стає Людина.
Публікація:
Вишинський С. Ворог свободи / Святослав Вишинський // Суспільство. Щомісячний журнал. Ворог свободи. Критика лібералізму. — 2014. — № 5. — С. 11—12.
© 2013
Додати коментар
Увійти через профіль