Святослав Вишинський
Міждисциплінарна дослідницька група «Politosophia»
У межах розуміння націоналізму як технології мобілізації мас або суспільних груп заради досягнення стратегічних політичних задач, формування їхньої спільної ідентичності на принципі спільної дії та спільної мети, власність окреслюється як сукупність ресурсів для її досягнення. Відношення до власності, яку ми розуміємо не як самоцінність, але як інструмент у процесі реалізації національної мети, визначається відтак через відношення до національного проекту. Такий підхід означає розгляд ресурсів, на які може поширюватись право індивідуальної чи колективної власності, як визначально нейтральних («нічийних»), а їхня актуалізація («привласнення») в контексті нашого розуміння націоналізму – як пряме або опосередковане долучення до національного поля («націоналізація»). Цінність тих чи ін. ресурсів визначається мірою їхньої затребуваності та залученості до реалізації колективних задач нації. Нація при цьому розуміється як політична цілість, поєднана спільною ідентичністю («долею»), керована універсалізованими орієнтирами і спрямована до великої історичної мети («призначення»).
Ресурси, задіяні в національному проекті і покликані першочергово на задоволення індивідуальних потреб і задач членів національної спільноти, ми розглядаємо як «опосередковано» націоналізовані і відносимо їх до сфери «приватної» власності, себто власності конкретних індивідів. Ступінь опосередкованої «націоналізованості» в цьому контексті визначається мірою причетності індивіда до національного проекту, а його права на приватну власність регламентуються, виходячи з логіки колективу, до реалізації спільних задач якого він долучається (як «громадянин», представник національної громади). Це, у свою чергу, релятивізує або обмежує в полі національних правових відносин використання ресурсів індивідами, не приналежними до колективного проекту. Обсяги їхньої власності в межах національного суверенітету або національних інтересів обмежені рамками, котрі убезпечують сам суверенітет та інтереси колективу нації (мале та середнє підприємництво, максимальний поріг на володіння ресурсами в межах національного суверенітету для негромадян та іноземних підприємств).
Ресурси, задіяні в національному проекті і покликані на реалізацію колективних задач нації, ми розглядаємо як «прямо» націоналізовані і відносимо їх до сфери «державної» або «суспільної» власності, себто власності національної спільноти в цілому. Оцінка таких ресурсів здійснюється на підставі потреб нації як мобілізованої верстви, покликаної до реалізації історичних задач – до них ми відносимо ті, котрі не можуть слугувати для задоволення потреб конкретних індивідів, але винятково для потреб нації або великих груп населення (природні ресурси, великі підприємства тощо). На цю категорію ресурсів право приватної власності не поширюється в принципі, позаяк така власність виходить за межі задоволення індивідуальних життєвих потреб і засновується на експлуатації великих груп в інтересах окремих індивідів, що відтак загрожує національним інтересам як інтересам спільноти, підмінюючи їх інтересами індивідів, що маніпулятивним шляхом монополізували ресурси загальні.
Монополізація національних ресурсів у руках обмежених груп («олігархія») веде до підміни колективних інтересів нації індивідуальними інтересами великих власників, а відтак до інструменталізації і перетворення на підручний ресурс решти індивідів, чий доступ до спільних благ обмежується, і таким чином обмежується простір як їхніх індивідуальних (як «громадян»), так і колективних (як «нації») можливостей. Витіснення більшості меншостями, котрі ставлять власні егоїстичні («гіперіндивідуальні») задачі вище за колективні («надіндивідуальні») і реалізують їх шляхом відторгнення спільних ресурсів, ми розуміємо як «соціальну несправедливість». Націоналізм не заперечує права на приватну власність, але обмежує її рамками, за яких гіпертрофована «приватність» не підмінює суспільність і не підпорядковує власним егоїстичним цілям приватну сферу інших індивідів, приналежних до національної справи – та їхньої частки власності у загальних ресурсах.
Належною формою використання національної власності є її підпорядкування національному проекту як реалізації поставлених історичних – колективних і надколективних – цілей, у яких нація як політичний суб’єкт долає власні імманентні передумови в напрямі перманентного зростання («велич», «справедливість», «історична місія», «прогрес» і «самоподолання» як вищі цінності, відносно яких сама спільнота розглядається як інструмент). Національні ресурси неправомірно використовувати з метою утилітарного споживання і ставити останнє за передумову або кінцеву мету: ідеалізація національного проекту відображає ідеалізм окремого індивіда, для якого абстрактні цінності як такі, що конституюють його «людськість», життєві принципи та смисл, як орієнтири в самоподоланні важливіші за імманентну данність існування «тут і тепер». Наше розуміння націоналізму ставить майбутнє вище за сучасне, а сучасне – вище за минуле. У свою чергу, національний проект може корелювати зі спільними історичними задачами інших колективних груп – і становити інтегральну частину наднаціональних проектів, поєднаних історичною місією.
Апробація:
Тези доповіді на засіданні Групи політичних досліджень «Політономія» «Засади трансформації економіки України» (Київ, 21 квітня 2012 р.).
© 2012
Додати коментар
Увійти через профіль