Святослав Вишинський
Інститут філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України
Метою дослідження є розгляд еволюції міського середовища на теренах колишньої Австро-Угорської імперії крізь призму літературного процесу поч. і сер. XX ст., що включає останні роки існування монархії Габсбурґів та два міжвоєнні десятиліття по її розпаду. На прикладі мультикультурних «островів» імперської Ойкумени, залишених серед вируючих морів нових національних культур – Праги в Чехії, Дрогобича в Польщі та Чернівців у Румунії – та найвидатніших авторів, які представляють екзистенційний зріз епохи – прозаїків Франца Кафки, Бруно Шульца та поета Пауля Целана – пропонується розглянути зміну міського простору разом із крахом багатонаціональних утворень XIX ст., конфлікт націоґенезу та мультикультурного «полісу» попередньої доби, а також внутрішні культурні колізії, рефлектовані в першу чергу у творчості письменників, залишених без батьківщини – як світської (Австро-Угорська монархія), так і духовної (Ізраїль як земля обітована). В секулярну пізньомодернову епоху місто як поліс поступово перетворюється на некро-поліс, «місто мертвих», вирваних із корінням з батьківської землі, атомізованих, декультурованих та відчужених одне від одного індивідів-«ґолємів» – і першими, хто це провідчуває та відображає в художній творчості, стають письменники-євреї, котрі походять з багатонаціональних Праги, Дрогобича і Чернівців того часу. Імперське місто як концентрований час і простір багатьох культур, етносів і соціальних прошарків, котрі сходяться, взаємоперетинаються і накладаються одне на одного в «нульовій точці» на мапі, стає одночасно місцем активного обміну – та активного нівелювання відмінностей, що в кінцевому наслідку через витончення границь призводить до кризи ідентичності та її розпаду, віддзеркаленого у кризовій прозі Франца Кафки, Бруно Шульца та поезії Пауля Целана. Одним із сигналів цього процесу стає знесення стін празького ґетто у 1848 р., описаного в романі «Ґолєм» австрійським письменником Ґуставом Майрінком, активно заглибленим у юдейський культурний пласт – що відтак означає не лишень світську емансипацію єврейства, але і його культурне викорінення через нівеляцію традиції. В ширшому сенсі ця тенденція характерна для всіх народів, включених у співжиття в межах новітнього секулярного міста, але найбільш гостро перетинається з єврейською історією, що являє собою трагічний пошук крізь покоління власної ідентичності-як-батьківщини, «душі народу», покликаної в якості нового ковчега завіту замінити йому сакральний locus.
Ми плануємо показати, як нові державні народи після розпаду імперій, котрі поєднували в собі багатонаціональність із духом середньовічних корпорацій, стають суб’єктами наступу на завойоване ними місто, що в рівній мірі закріплюється драстичними змінами етнічного та соціального ландшафтів і на прикладі постімперських Києва і Праги з усією наочністю фіксується в мереживі романів «Місто» Валер’яна Підмогильного та «Вальпурґієва ніч» Ґустава Майрінка. Аналогічно багатонаціональні Чернівці, виведені в есеїстиці Карла Францоза як своєрідний острів імперської культури серед варварського моря, в міжвоєнний і післявоєнний періоди декілька разів кардинально змінюють обличчя – як у площині соціального укладу, так і етнічного складу, свідком чого стає Пауль Целан – німецькомовний єврей, народжений у Румунії в українських Чернівцях, чия мультикультурність стала одночасно і головною завадою на шляху осягнення власної ідентичності. На нашу думку місто, а особливо імперське місто, котре є одночасно «всійною» і «нічийною» землею, унікальним простором як відсутністю простору, ущільненим настільки, що в ньому нівелюється саме поняття ґрунту, а з ним і коріння як метафізичної основи – та унікальним часом як відсутністю часу, прискореним настільки, що в ньому розривається історичний пульс народу, завжди пов’язаний із землеробськими циклами землі – стає відтак Левіафаном, який водночас звільняє індивіда від тяглості традиції, збагачує його всіма надбаннями зібраних у ньому культур – та виносить його за межу упокоєного, замкненого в ґетто існування, яке, будучи границею народу, не лишень замикає його, але й оберігає первинну суть. Ґностична за своїм духом трагедія звільненого та вигнаного єврея, який утілює в собі мандрівний архетип Вічного Жида, таким чином прямо віддзеркалює трагедію свободи – котра стане в центр філософії екзистенціалізму у XX ст., однак розглянуті нами фігури Франца Кафки, Бруно Шульца та Пауля Целана обіймають її протилежний, негативний полюс, як автори, чия творчість на тлі краху імперського міста, що породило їх, виступила ірраціональним індикатором втрати і пошуку – але ще не віднайдення пошукуваного.
Мультикультурність як можливість неможливого співіснування доходить свого краю в історичних перипетіях XX ст., і нас цікавить те, яким чином вона мимоволі рефлектується трагічними фігурами Франца Кафки, Бруно Шульца, Пауля Целана, призводячи їх, як і багатьох сучасників, до екзистенційного колапсу: в цьому сенсі «містами-побратимами» за складністю та подібністю історичних колізій ми можемо назвати Прагу, Дрогобич і Чернівці – і розглядати їх як цільне тло соціальних, етнічних та культурних процесів. Мотиви безкорінності, забутості й закинутості стають наскрізними темами екзистенціалістської філософії поч. і сер. XX ст. від Мартіна Гайдеґґера до Жана-Поля Сартра, відображаючи пошук людиною власного місця в бутті – і серед інших людей, найщільніше зібраних у точці міста, в якому стани, культури і народи сходяться воєдино, зриваючись у Ніщо. У свою чергу, пошук коріння в Ніщо, переплетення образів Землі і Буття в пізнього Мартіна Гайдеґґера і Пауля Целана стають вказівниками в напрямку до новітнього віднайдення власної основи після краху старого світу, як і духовні пошуки австрійця Ґустава Майрінка спиняються на автентичній юдейській традиції Праги. Показово, що саме чернівецький поет виходить за межі кафкіанського абсурду, намагаючись наново осягнути духовне надбання і виразити його у слові, котре, подібно до слова Божого, мало стати запорукою спасіння – як утвердження свого серед чужого. Ми далі можемо стверджувати, що саме автори-кочівники, автори-вигнанці, котрі одночасно належать до народу-кочівника, народу-вигнанця, найгостріше розкривають безодню невкоріненості, виявляючи ґностичну тугу за батьківщиною, за основою (der Grund на противагу гайдеґґеровій «безосновності» Dasein), першими серед інших осягаючи вигнаність як головну характеристику буття людини в модерновому місті, стаючи, як і міста-міфи Prag-Drohobycz-Czernowitz, що їх породили, в повній мірі екзистенційними Ніхто серед Когось, безтілесним привиддям, спустошеним настільки, що із власної спустошеності, з Ніщо і над Ніщо вони шукають – і віднаходять як вісь своє дерево життя, котре, як і його могили, в народу без землі росте корінням у небо.
Апробація:
Тези для Спільної стипендіальної програми Центру міської історії Центрально-Східної Европи та Інституту наук про людину (Львів, Центр міської історії Центрально-Східної Європи, 12 квітня 2013 р.).
Переклад:
Vyshynsky S. Longing for the roots. Kafka—Schulz—Celan.
© 2012
Додати коментар
Увійти через профіль