Святослав Вишинський
Інститут філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України
Позиціонуючи західний модерн як головний об’єкт своєї критики, інтегральний традиціоналізм, представлений фігурами Рене Генона, Ананди Кумарасвамі, Юліуса Еволи, Тітуса Буркхардта, Фрітьофа Шуона та ін., висловлюється першочергово щодо самої західної інтелектуальності, вираженої у новочасній філософській та освітній традиціях [2, 20]. Як і мислителі Консервативної Революції, традиціоналісти на поч. і в сер. XX ст. критично переглядають проект Просвітництва, вбачаючи в ньому головну причину профанації «традиційних» знань та первісних форм інтелектуальності, розглянутих Рене Геноном і його наступниками в якості ієрархічно «вищих», позаяк таких, що не тільки стосуються осягнення онтологічно вищих рівнів реальності, але й вимагають розвитку особливих властивостей у самих суб’єктів пізнання. Говорячи про «інтелектуальну інтуїцію», споглядання та безпосередню передачу знань від наставника до наставника, приховання окремих істин від профанів та їх розкриття на шляху ініціатичного становлення, поділ знань на доступні широкому загалу (екзотеричні) та вузькому (езотеричні), традиціоналісти таким чином постулюють аристократичну природу знання, котре залежить не стільки від його об’єктивної доступності у формі дискурсу, скільки від суб’єктивної здатності його реалізувати у формі власної екзистенційної трансформації [1, 373], далекої від чисто мисленнєвого «плекання себе» в Мішеля Фуко чи безкінечного накопичення знань про «факти» буття, вперше розкритикованого ще Гераклітом. Розглядаючи саму природу людини в її неоднорідності, Рене Генон проводить і градацію знань, а відтак і форм їхнього здобуття, за якою ми можемо вбачати і подібну до ніцшевської традиціоналістську інвективу проти загальнодоступності істини [3, 57]. Вимагаючи від людської істоти духовних зусиль та особливих внутрішніх якостей, котрі роблять можливим її просування на шляху осягнення вищих істин, розкриття прихованих джерел у метафізичних глибинах власного буття, Рене Генон відтак безжально критикує Просвітництво і Новий час у цілому як культ «псевдо-інтелектуальності», себто як деградацію вищих її форм до рівня пересічності, зрозумілого широким масам.
Критика модернової філософії у французького мислителя йде поряд із критикою університетської науки, яку слід розцінювати не інакше, як критику егалітаризму в цілому – в цьому аспекті Рене Генон, як і більшість його інтерпретаторів, опиняється на стороні реакції, «правої» настільки, що розглядається як утопічно-маргінальна навіть серед консерваторів, що не полишають надії на збереження контролю за сферами, до яких традиціоналісти у власній зверхності давно втратили будь-який практичний інтерес. При цьому традиціоналістський дискурс, попри власну герметичність, парадоксальним чином передував змінам в академічних настроях другої пол. XX ст., з крайньоправих позицій виступивши критиком суто модернових обмежень філософії сферою раціональності, її абстрагування до рівня теорій та формально-логічних форм аргументації. На прикладі інтегрального традиціоналізму ми зіштовхуємось з реабілітацією екзистенційних вимірів людського буття в якості предмету філософії та їхнього розгляду в ключі «духовної практики», а традиціоналістські групи, часто організовані за принципом лож або тарикатів, виступають альтернативними щодо університетів джерелами передачі знання та ініціації самих учасників. Крайній елітаризм у підході до філософії як до метафізики, заданий Рене Геноном, у своїй відмові від використання знання в системі «соціальних ліфтів» чи практичного перетворення світу в економічній діяльності несподіваним чином стає інструментом подолання відчуження людини від неї самої, а відтак, з прагматичної позиції академічної освіти – чистим проявом традиціоналістського «ескапізму» як випадання «another brick from the wall». Заглиблення західної людини в «Традицію», як її розумів Рене Генон, розпочинається з демонтажу просвітницької надбудови та відмови від раціонального академічного стилю філософування, норми якого остаточно сформувались в університетах Нового часу, та перегляду самого поняття «іллюмінації», котре в традиціоналістському дискурсі ототожнюється з безпосереднім, а відтак екзистенційним сприйняттям істини, характерним не лише для релігії чи мистецтва, але й для самої філософії в її найдавніших витоках.
Література:
1. Генон Р. Заметки об инициации / Рене Генон // Символика креста / Рене Генон. — М. : Прогресс-Традиция, 2008. — С. 355—691.
2. Генон Р. Кризис современного мира / Рене Генон. — М. : Эксмо, 2008. — 784 с.
3. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла. Прелюдия к философии будущего / Фридрих Ницше. — СПб : Кристалл, 2002. — 256 с.
Апробація:
Тези доповіді на VII Міжнародній студентсько-аспірантській міждисциплінарній науковій конференції «Філософія: нове покоління. Філософія та освіта», Національний університет «Києво-Могилянська академія», 23 березня 2012 р.
Публікації:
Вишинський С. Рецепція університетської філософії в інтегральному традиціоналізмі Рене Генона / Святослав Вишинський // Філософія. Нове покоління. VII Міжнародна студентсько-аспірантська конференція. Філософія та освіта. 22-23 березня 2012 р. Київ. — Київ: Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2012. — С. 24—25.
Вишинський С. Рецепція університетської філософії в інтегральному традиціоналізмі Рене Генона / Святослав Вишинський // VII. Філософія та освіта. Тези сьомої студентсько-аспірантської міждисциплінарної конференції «Філософія. Нове покоління». Київ, НаУКМА. 22-23 березня 2012. — Київ: Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2012. — С. 37—38.
© 2012
Додати коментар
Увійти через профіль