Святослав Вишинський
Інститут філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України
Як окрема філософська течія школа інтегрального традиціоналізму сформувалась протягом 1910-1920-их рр., будучи першочергово пов’язаною з іменами французького мислителя Рене Генона (1886-1951) та англо-американського орієнталіста Ананди Кумарасвамі (1877-1947). Хоча ні сам Рене Генон, ні Ананда Кумарасвамі не вважали себе засновниками традиціоналізму як специфічного філософсько-релігієзнавчого напрямку чи школи (сам Рене Генон у «Царстві кількості і знаках часу» [1, 225] навіть вживає слово «традиціоналізм» у критичному сенсі), проте окреслення спільності їхніх положень і поглядів, а також вживаної термінології пізніше стали підставою для узагальнення їхніх ідей, підхоплених рядом послідовників, під терміном «традиціоналізм» [22, 22], під яким описувана течія з 1970-их рр. у деяких дисидентських колах була популяризована на теренах тодішнього Радянського Союзу («Южинське коло» [4, 11] та ін.). Джерело терміну вочевидь можна також убачати в назві ключового традиціоналістського журналу «Традиційні дослідження» (фр. «Les Études traditionnelles») під редакцією Поля Шакорнака (1884-1964), активним дописувачем якого був Рене Генон. В англо-саксонській літературі не менш поширеним для окреслення вказаної групи дослідників став термін «перенніалізм» (англ. perennialism), котрий походить від уживаного Анандою Кумарасвамі та Рене Геноном латинського поняття philosophia perennis синонімічно до поняття «Традиції» (фр. la Tradition). У нашому розгляді ми будемо переважно послуговуватись більш усталеними термінами «традиціоналізм» або «інтегральний традиціоналізм», розуміючи під ними конкретну філософську школу, пов’язану головно з постаттю Рене Генона та його специфічним розумінням «Традиції» (як терміну, вживаного з великої літери [20, 3]), тоді як термін «перенніалізм» зарезервуємо за ширшою філософською базою, до якої генонівський традиціоналізм відноситься як часткове до загального.
До переліку мислителів, яких формально відносять до школи традиціоналізму, належать італійські філософи Юліус Евола (1898-1974), Гвідо де Джорджіо (1890-1957), швейцарські дослідники Тітус Буркхардт (1908-1984), Фрітьоф Шуон (1907-1998), греко-англійський автор Марко Палліс (1895-1989), англійський дослідник Мартін Лінгс (1909-2005), а також Жан-Луї Мішон (нар. 1924), Мішель Вальзан (1911-1974), Жан Б’єс (нар. 1933), Г’юстон Сміт (нар. 1919), Роджер Ліпсі (нар. 1942), Хоссейн Наср (нар. 1933), Абд аль-Вахід Паллавічіні (нар. 1926), Рама Кумарасвамі (1929-2006) та ін. До числа безпосередніх предтеч і натхненників традиціоналістської школи ми можемо віднести французького консерватора Жозефа де Местра (1753-1821), шведського митця Івана Агелі (1869-1917), дослідника далекосхідних традицій Альбера де Пувурвіля (1862-1939), більш відомого під псевдонімом Матжиої. У контексті philosophia perennis ми також можемо назвати пострадянські версії традиціоналізму, зокрема представлених іменами Южинського інтелектуального кола (Євгеній Головін (1938-2010), Юрій Мамлєєв (нар. 1931), Гейдар Джемаль (нар. 1947), Олександр Дугін (нар. 1962) та ін.), яке ми ідентифікуємо як «пост-традиціоналізм» [7], увівши це поняття замість менш вдалого визначення «постгенонізм» [2, 43], котре звужує до дискурсу навкологенонівської філософії інтелектуальний феномен, що в не меншій мірі паралельно розвивався на грунті неортодоксальних консервативно-революційних інтерпретацій традиціоналізму. Окремі сучасні автори (зокрема, російські філософи Олександр Дугін [2, 30], Аркадій Малєр (нар. 1979), Олег Фомін (нар. 1976) [5, 213] та італійський традиціоналіст Клаудіо Мутті (нар. 1946) [22, 15]) дещо вільно включають до представників школи традиціоналізму постаті Карла Юнга (1875-1961), Анрі Корбена (1903-1978) та Мірчі Еліаде (1907-1986), проте попри творчі зв’язки, що мали місце між дослідниками та ряд спільностей між ними, ні вони самі формально не визнавали логоцентричного концепту «Традиції», ані інші сучасники не позиціонували ці імена як приналежні до інтегрального традиціоналізму. Однак імена Карла Юнга та Мірчі Еліаде ми пропонуємо розглядати в якості контекстуальних, «перенніалістських» фігур, рівно як і імена німецьких філософів Фрідріха Ніцше (1844-1900) та Мартіна Гайдеггера (1889-1976), звернення до творчості яких може слугувати в якості інструмента експозиції самого традиціоналізму, окреслення його загального філософського тла – рівно як і артикуляції самого онтологічного поля philosophia perennis, яке під тим чи іншим кутом проступає у творчості названих авторів.
З-поміж західних досліджень варто виділити на ряд праць, присвячених як спеціальному, та і побіжному огляду історії та філософії інтегрального традиціоналізму. Серед найбільш відомих англомовних досліджень на цю тему варто виділити монографію Вільяма Квіна (нар. 1947) «Єдина Традиція» («The only Tradition») [20], опубліковану в 1997 р., і яка викликала значний резонанс у середовищі як самих традиціоналістів, так і академічних дослідників цього питання, а тому потребує більш детального огляду при введенні традиціоналістської проблематики в український філософський дискурс. Книга написана на основі докторської дисертації, захищеної під науковим керівництвом Мірчі Еліаде в Чиказькому університеті в 1981 р., і являє собою одне з найбільш фундаментальних академічних досліджень школи інтегрального традиціоналізму, її генези, світоглядових особливостей та впливу на філософію та культуру, вирізняючись з-поміж решти подібних праць повнотою викладу матеріалу та неупереджено відкритим ставленням автора монографії до предмету дослідження, що виказує нові тенденції в розвитку західної академічної науки і дає підстави вважати, що філософія традиціоналізму буде належно осмислена майбутніми науковцями. Ключовим достоїнством роботи є висвітленням інтегрального традиціоналізму з максимальним залученням першоджерел, а, отже, і своєрідною перестановкою акцентів, спробою показати ідеї Рене Генона і Ананди Кумарасвамі per se, як вони є, оминаючи хибну модерністську стратегію зведення всіх феноменів (у т.ч. культурних) у площину европоцентристського раціоналізму – тенденцію, якої ми пропонуємо дотримуватись й українським дослідникам. Втім, основний наголос своєї роботи Вільям Квін ставить на ролі американського вченого-мистецтвознавця Ананди Кумарасвамі, тоді як ми, враховуючи переважно релігієзнавчий спектр творчості останнього, при вивченні традиціоналізму як філософії вважаємо доцільнішим акцент на фігурах Рене Генона та Юліуса Еволи на більш «філософічних» у сучасному розумінні слова. Якщо цілком очевидно, що виявлення зв’язків між інтегральним традиціоналізмом та науковим релігієзнавством поч. і сер. XX ст. зберігає свою актуальність – то не менш продуктивним є пошук зв’язків з університетською філософією, при чому дослідників може цікавити не стільки історико-порівняльний, скільки перспективний підхід, виходячи з якого на матеріалі традиціоналізму і некласичної філософії можна артикулювати позиції, що раніше були неочевидними. Позитивно відзначаючи систематизацію концептуальної мови інтегрального традиціоналізму, здійснену Вільямом Квіном – ми, однак, послуговуючись його напрацюваннями, вважаємо необхідним доповнити автора, не тільки прояснюючи специфічне для Рене Генона розуміння термінів, але й ввівши ряд додаткових понять, необхідних для структурного аналізу традиціоналістської онтології.
Серед інших вагомих праць, присвячених феномену інтегрального традиціоналізму, слід назвати книгу Марка Седжвіка (нар. 1960) «Проти сучасного світу: традиціоналізм і таємна інтелектуальна історія XX ст.» («Against the modern world: Traditionalism and the secret intellectual history of the twentieth century») [22], вперше видану в 2004 р. Зорієнтована першочергово на діахронічний виклад історії традиціоналізму, книга, втім, важлива авторським кроком на його фрагментацію на три періоди – формування, імплементації та популяризації – які Марк Седжвік виділяє хоч і поверхово, орієнтуючись лише на фактаж, проте в такому підході ми вбачаємо інтуїцію щодо неоднорідності самого традиціоналізму, котра з необхідністю ставить під сумнів абсолютистські генонівські установки, і яку слід розвивати в структурно-аналітичному ракурсі – та поглиблювати з метою синтезу з некласичними та пост-класичними онтологіями на значно ширшому фундаменті «перенніалізму», яким ми обгрунтовуємо саму правомірність такого синтезу. Не менш вагомим також є диференційований ужиток Марком Седжвіком слів «традиціоналізм» та «перенніалізм», проте, як і в першому випадку, це розрізнення є, швидше, інтуїтивним, відтворюючим поняття philosophia perennis як неоплатонічного, містичного топосу ренесансної та новочасної філософії, у зв’язку з чим дослідник підводить до їх майже синонімічного вжитку, повторюючи властиві багатьом узагальнення, які також потребують подальшого аналізу та корекції. Це особливо актуально в ключі проблематики порівняння чи навіть часткового ототожнення традиціоналістських і постмодерністських стратегій критики модернових онтологій, до якої тезово підводить автор – не розвиваючи, однак, тему детально. Ведучи мову про генонізм, Марк Седжвік також визнає неоригінальність інтегрального традиціоналізму, вбачаючи елементи його ідеології частково запозиченими з універсальної европейської традиції – попри те, що Рене Генон жодним чином і не претендував на яку-небудь «новизну» поряд з Античністю і Середньовіччям, ми, тим не менше, вважаємо за доцільне відмітити тут і його неоригінальність щодо ряду інтелектуальних позицій Нового часу. Розглядаючи, тим не менше, Рене Генона як фігуру контр-модернову, ми все-таки можемо виявити в ньому завуальовані модернові риси – першочергово (і парадоксально) загострений раціоналізм і критичну настанову – котрі в більшій мірі знаходять своє вираження в ряді фігур сучасного пост-традиціоналізму, трансльовані останнім як негативним спадкоємцям Рене Генона через творчість Юліуса Еволи. Нарешті, дослідження Марка Седжвіка вперше торкається теми пост-радянських версій традиціоналізму, його мутацій і нових синтезів на грунті нео-евразійства, політичного ісламу та Нової Метафізики московського Южинського кола, і формулює прогнози на розвиток традиціоналістської думки у XXI ст., розглядаючи її як феномен евристичний і відкритий до реформації – в консервативно-революційному розумінні цього слова.
Найвідоміші роботи, присвячені викладу історії та філософії ортодоксальної лінії традиціоналізму: «Просте життя Рене Генона» («La vie simple de René Guénon») [12] Поля Шакорнака від 1958 р. як перше серйозне традиціоналістське резюме після смерті Рене Генона – і за життя Юліуса Еволи; «Рене Генон і майбутнє Заходу: життя і роботи метафізика XX ст.» («René Guénon and the future of the West : the life and writings of a 20th-century metaphysician») [23] Робіна Вотерфілда (1914-2002) від 1987 р.; «Генонівський езотеризм і таїнство християнства» («Gnose et gnosticisme chez René Guénon») [11] Жана Борелля (нар. 1930) від 1997 р., «Фрітьоф Шуон і філософія перенніалізму» («Frithjof Schuon and the perennial philosophy») [19] Гаррі Олдмедоу (нар. 1947) від 2010 р, присвячена спадку учня Рене Генона і найавторитетнішого після його смерті представника традиціоналістської ортодоксії; «Рене Генон: деякі спостереження» («René Guénon: some observations») [21] від 2004 р. (видана посмертно) авторства самого Фрітьофа Шуона. Серед історичних, релігієзнавчих та філософських досліджень, присвячених останньому, варто назвати «Порада серйозному шукачеві: розмисли про вчення Фрітьофа Шуона» («Advice to the serious seeker: meditations on the teaching of Frithjof Schuon») [13] Джеймса Катсінгера (нар. 1953) від 1997 р., «Фрітьоф Шуон: Життя і вчення» («Frithjof Schuon: life and teachings») [9] Жана-Батіста Аймара та Патріка Льоде (нар. 1958) від 2004 р., «Фрітьоф Шуон: вісник вічної філософії» («Frithjof Schuon: Messenger of the Perennial Philosophy») Майкла Фіцджералда від 2010 р., критичну збірку «Фрітьоф Шуон» («Frithjof Schuon») від 2002 р. Окремої уваги заслуговує колективна монографія «Рене Генон» («René Guénon») від 1984 р., в якій критично проаналізовано багатогранний спадок метра традиціоналізму – у т.ч. висвітлено ряд проблемних питань, як то методологія досліджень (Вальтер Гайнріх [17]), практична імплементація ідей (Франсиско Базан [10]), соціологічний аспект генонізму (Рене Алльо (нар. 1917) [8]). Окремо слід навести роботу французького релігієзнавця Антуана Февра (нар. 1934) «Вступ до західного езотеризму» («Accès de l’ésotérisme occidental») [14] від 1994 р., в якій автор, виходячи з аналізу метафізичних ідей Рене Генона, Фрітьофа Шуона, Марко Палліса, Тітуса Буркхардта, Г’юстона Сміта та ін. типізує інтегральний традиціоналізм як «пуристський» напрямок у західному езотеризмі.
Серед значимих досліджень по темі еволаїстської версії традиціоналізму варто виокремити роботу французького дослідника Жана-Поля Ліппі (нар. 1961) «Юліус Евола, метафізик і політичний мислитель: есе зі структурного аналізу» («Julius Evola, métaphysicien et penseur politique : essai d’analyse structurale») [18] від 1998 р., присвячену спеціальній експлікації творчості Юліуса Еволи. В роботі здійснено не тільки серйозний аналіз політичних ідей та онтологічних позицій Юліуса Еволи, але і їхньої відповідності до доктрин, сформульованих його наставником Рене Геноном – що, у свою чергу, прояснює ряд спірних питань про відношення їхніх філософських дискурсів. Утім, враховуючи головну спеціальність самого Жана-Поля Ліппі, не дивно, що робота в більшій мірі акцентує історико-політичну сторону творчості італійського мислителя, торкаючись і в його метафізичних теоріях питань, причетних головно до соціо-культурних вимірів традиціоналізму. Найвагомішим внеском автора в дослідження інтегрального традиціоналізму слід вважати виявлення зв’язків між ідеями Юліуса Еволи та ряду некласичних европейських мислителів – та їхнього впливу на еволюцію еволаїстської філософії від ортодоксальниих постулатів до критичного переосмислення генонівського традиціоналізму. Ряд партикулярних питань філософії Юліуса Еволи викладені також в однойменній франкомовній збірці «Юліус Евола» («Julius Evola») від 1997 р., яка містить розвідки Арно Гюйо-Жанена, Роберто Мельчіонди, Люка Сент-Етьєна, Шарля Шампетьє, Філіппа Беллє, П’єро Фенілі, а також найповнішу бібліографію Юліуса Еволи, укладену французьким дослідником Алєном де Бенуа (нар. 1943). Говорячи про політичний спадок італійського теоретика традиціоналізму, ми також можемо виділити праці «Політичні спрямування Юліуса Еволи» («Evola’s politisches Wirken») [6] Ганса Гансена від 1991 р. та Пола Ферлонга «Соціальна і політична думка Юліуса Еволи» («Social and political thought of Julius Evola») [15] від 2011 р., в якій генеза його політичних ідей прослідковується і викладаються на тлі метафізичних постулатів традиціоналізму, а також розділ, присвячений Юліусу Еволі в монографії Джеймса Грегора (нар. 1929) «Інтелектуали Муссоліні: соціальна і політична думка фашизму» («Mussolini’s intellectuals: fascist social and political thought») [16] від 2005 р. Втім, надмірна увага до біографії та політичних ідей останнього в тій же мірі виказують брак філософських рефлексій його творчості – особливо її другої половини, означеної перевідкриттям суб’єкта в традиціоналізмі та окресленням його нових онтологічних горизонтів волюнтарної «внутрішньої трансцендентності» через фігуру «відособленої» людини як носія та абсолютного втілення автентичного буття [3, 48].
Серед цих та багатьох інших праць, присвячених даній темі, не бракує біографічних та історико-філософських розвідок, однак переважна частина книг написана авторами, що належать до течії традиціоналізму, а тому сформульованими, з одного боку, в апологетичному ключі, а з іншого – в герметичному, через що ми повинні вказати на якісний брак робіт на цю тематику, їхню часту однотипність та зосередженість на історично-описовому, релігієзнавчому чи політологічному аспектах, недостатність суто філософського аналізу, як і спроб нешаблонної, творчої експлікації традиціоналізму на тлі сучасних і пост-сучасних культурних реалій. Очевидно, що не вистачає як серйозних компаративних екскурсів, в яких ми вбачаємо грунт для конструктивного сучасного прочитання інтегрального традиціоналізму – всупереч тенденціям до його маргіналізації через герметизацію чи упередженої дискредитації, яка є наслідком прочитання генонівських ідей у поверховому, буквалістському ключі, що вказує також на необхідність їхньої деконструкції та інтелектуальної дистиляції, погляду на традиціоналізм як на парадигмальний, в основі своїй перенніалістський – а не формально-консервативний проект. Такою ж редукцією є звуження традиціоналістської проблематики до виключно релігієзнавчої чи абстрактно-метафізичної сфер, в якій у значній мірі елімінується практичний потенціал традиціоналістської думки – проте одночасно констатуємо той факт, що пошук та акцент на філософській складовій інтегрального традиціоналізму веде до творчого – і, з необхідністю, недогматичного – прочитання, на яке послідовники ортодоксальної лінії здебільшого не наважуються. З цих та ін. факторів ми можемо виснувати порівняно більший інтерес до інтегрального традиціоналізму в західній науці – особливо у Сполучених Штатах Америки, де багато послідовників Рене Генона, Фрітьофа Шуона та Ананди Кумарасвамі обіймають відповідні кафедри, однак і відмітити певну вузькість підходів у його вивченні – тенденцію, яка, однак, може бути виправлена українськими науковцями.
Література:
1. Генон Р. Царство количества и знамения времени / Рене Генон // Царство количества и знамения времени. Очерки об индуизме. Эзотеризм Данте / Рене Генон. — М. : Беловодье, 2003. — С. 7—302.
2. Дугин А. Философия традиционализма (Лекции Нового Университета) / Александр Дугин. — М. : Арктогея-Центр, 2002. — 624 с.
3. Семеняка О. Концепт «людини особливого типу» в консервативній революції (на прикладі Анарха Юнгера та правого анархіста Еволи) / Олена Семеняка // Магістеріум. Історико-філософські студії. — 2010. — Вип. 39. — С. 43—48.
4. Соловьев Ю. Затворник теплого стана. Размышления вослед Юрию Николаевичу Стефанову / Юрий Соловьев // Мистики, оккультисты, эзотерики / Юрий Стефанов. — М. : Вече, 2006. — С. 3—24.
5. Фомин О. Сакральная триада : Алхимия, мифология и конспирология / Олег Фомин. — М. : Вече, 2005. — 448 с.
6. Хансен Х. Политические устремления Юлиуса Эволы / Ханс Хансен. — М : Terra Foliata, 2010. — 176 с.
7. Юрченко Е. Ісламське питання в сучасній філософії традиціоналізму та посттрадиціоналізму крізь призму монадологічного підходу до розуміння історії / Едуард Юрченко // Філософські проблеми гуманітарних наук. Альманах. — 2010. — № 18. — С. 90—95.
8. Alleau R. De Marx à Guénon : d’une critique «radicale» à une critique «principielle» des sociétés modernes / René Alleau // René Guénon. — Lausanne : L’Age d’Homme, 1984. — P. 192—202.
9. Aymard J.-B., Laude P. Frithjof Schuon : life and teachings / Jean-Baptiste Aymard, Patrick Laude. — Albany : State University of New York Press, 2004. — 197 p.
10. Bazán F. Champ d’application de la doctrine métaphysique / Francisco Bazán // René Guénon. — Lausanne : L’Age d’Homme, 1984. — P. 168—174.
11. Borella J. Gnose et gnosticisme chez René Guénon / Jean Borella // René Guénon. — Lausanne : L’Age d’Homme, 1984. — P. 92—122.
12. Chacornac P. The simple life of René Guénon / Paul Chacornac. — Hillsdale : Sophia Perennis, 2004. — 113 p.
13. Cutsinger J. Advice to the serious seeker: meditations on the teaching of Frithjof Schuon / James Cutsinger. — Albany : State University of New York Press, 1997. — 227 p.
14. Faivre A. Access to Western esotericism / Antoine Faivre. — Albany : State University of New York Press, 1994. — 374 p.
15. Furlong P. Social and political thought of Julius Evola / Paul Furlong. — London : Routledge, 2011. — 176 p.
16. Gregor J. Mussolini’s intellectuals : fascist social and political thought / James Gregor. — Princeton : Princeton University Press, 2005. — 282 p.
17. Heinrich W. Guénon et la méthode traditionnelle / Walter Heinrich // René Guénon. — Lausanne : L’Age d’Homme, 1984. — P. 157—167.
18. Lippi J.-P. Julius Evola, métaphysicien et penseur politique : essai d’analyse structurale / Jean-Paul Lippi. — Lausanne : L’Age d’Homme, 1998. — 313 p.
19. Oldmeadow H. Frithjof Schuon and the perennial philosophy / Harry Oldmeadow. — Bloomington : World Wisdom, 2010. — 347 p.
20. Quinn W. The only Tradition / William Quinn. — Albany : State University of New York Press, 1997. — 390 p.
21. Schuon F. René Guénon : some observations / Frithjof Schuon. — Hillsdale : Sophia Perennis, 2004. — 152 p.
22. Sedgwick M. Against the modern world : Traditionalism and the secret intellectual history of the twentieth century / Mark Sedgwick. — New York : Oxford University Press, 2004. — 370 p.
23. Waterfield R. René Guénon and the future of the West : the life and writings of a 20th-century metaphysician / Robin Waterfield. — Hillsdale : Sophia Perennis, 2002. — 152 p.
Анотація:
У статті розглянуто проблему рецепції школи інтегрального традиціоналізму в західних академічних джерелах, основні напрямки досліджень історії та філософії традиціоналізму, перспективи розвитку теми в українській науці.
Ключові слова:
Рене Генон, Ананда Кумарасвамі, Юліус Евола, Фрітьоф Шуон, Традиція, інтегральний традиціоналізм, philosophia perennis.
Аннотация:
Вышинский С. Рецепция интегрального традиционализма в западной академической философии. В статье рассмотрена проблема рецепции школы интегрального традиционализма в западных академических источниках, основные направления исследований истории и философии традиционализма, перспективы развития темы в украинской науке.
Ключевые слова:
Рене Генон, Ананда Кумарасвами, Юлиус Эвола, Фритьоф Шуон, Традиция, интегральный традиционализм, philosophia perennis.
Annotation:
Vyshynskyi S. The Reception of Integral Traditionalism in Western Academic Philosophy. The article deals with the problem of reception of integral traditionalist school of thought in Western academic philosophy, the main currents of research of history and philosophy of traditionalism, the future trends of the topic in Ukrainian science.
Key words:
René Guénon, Ananda Coomaraswamy, Julius Evola, Frithjof Schuon, Tradition, integral traditionalism, philosophia perennis.
Публікація:
Вишинський С. Рецепція інтегрального традиціоналізму в західній академічній філософії / Святослав Вишинський // Мультиверсум. Філософський альманах. — 2012. — Вип. 3 (111). — С. 55—64.
© 2011
Додати коментар
Увійти через профіль