Святослав Вишинський
Група політичних досліджень «Політономія»
Після 1945 р. вести мову про Сучасність як про модерн стає все менш доречно в тій мірі, в якій демонтується сам проект Нового часу (за влучною констатацією Дмитра Корчинського: «У сорок п'ятому кінець тисячоліття»). Повноправний вступ у постмодернову епоху, а з ним і крах комунізму як останнього ідеологічного проекту Сучасності, за оцінками соціологів означає і «кінець історї» (Френсіс Фукуяма) як розчарування в майбутньому, відмову від історичної суб'єктності як з боку індивіда, так і з боку нації. «Виснаження історії», констатоване Гансом Фраєром як ознака завершення класової боротьби та згладження суспільних антагонізмів у новітньому welfare state, із сер. XX ст. прискореними темпами веде до «Brave New World» «пост-історії» (Арнольд Гелен), ситуаціоністом Гі Дебором оціненої як фундаментальний принцип становлення нового, «граючого» соціуму. Демонтаж оптимістичних ідей Просвітництва вслід за дискредитованим раціоналізмом реанімує сублімовану архаїку – як у сфері культури, так і в науковому пошуку. Феномен постмодернізму у філософії та мистецтві як парадоксальний неоконсервативний поворот, а з ним і зростання ваги фройдистського спадку в аналізі всіх сфер людського буття впевнено реабілітують сферу ірраціонального – призводячи до переосмислення та перевизначення «людськості» як такої, інтерпретованої відтепер в обхід делегітимованим логоцентристським імперативам, у відповідності з якими кроївся homo sapiens доби Ренесансу і Нового часу. Підміна ідеалістичного прогресизму банальним споживанням усе більше матеріалізує потреби людини, які відтак розуміються як право на ввімкненість у систему – а з ними і саму людину, нівельовану до рециклюючого consuming, обслуговуючого та укріплюючого владу великих корпорацій, у залежність від яких усе вагоміше підпадає окремо взятий індивід.
У свою чергу, відокремлений індивід як константа модерну поступається місцем ризоматичній дельозівській свідомості пост-Сучасності, конструйованій на уламках старого світу в новому – дедалі віртуальнішому – вимірі «розсіяного видовища» (Гі Дебор). На поч. XXI ст. з усією серйозністю постає мова про реальність подолання класичної парадигми людського – як засобами електронних та біотехнологій – так і зміщенням оцінок людської ідентичності з опорою на емансипуючі здобутки психології та радикального лібералізму, який у своїй критиці ментальної «тиранії» та культурної «дискримінації» таврує будь-які фіксовані нормативні форми буття. Расовий, класовий, гендерний та культурний melting pot глобалізованого світу на зміну класичного homo приводить посткласичне «pomo», що як актор новітнього деконструйованого суспільства резонує з пришестям «п’ятого стану» (Юліус Евола) в ролі його гнучкого та безликого субстрату. Апологія «гри» в кінцевому рахунку інституціоналізує перверсії, зміни біологічної статі та відмову від неї, вторгнення в геном, клонування і зрощення людського зі штучним, а у віддаленій перспективі – урівняння робототехніки та штучного інтелекту з їхніми творцями, що може означати лишень: самоусенення людини. В термінології інтегрального традиціоналізму Рене Генона подібна ситуація характеризується як вторгення інфракорпорального в людську реальність, що неуникно тягне за собою її субгуманізацію, тоді як у визначенні традиційних релігій – наближення останніх часів, передбачених як остаточне падіння в безодню. В якості противаги деструктивним тенденціям висуваються ідеї модернового «політичного солдата» (Карл Шмітт) – і традиційного «теологічного» (Гейдар Джемаль) як персоніфікацій альтернативної волі сил, для котрих демонтаж історії рівноцінний ліквідації смислу.
Апробація:
Тези доповіді на інтелектуальному семінарі «Основні риси Сучасності» (Київ, Ідеологічний клуб Київської міської організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода», 9 червня 2011 р.).
Публікація:
Вишинський С. Пост-Сучасність у призмі філософського аналізу / Святослав Вишинський // Суспільство. Щомісячний журнал. Основні риси Сучасності. — 2014. — № 1. — С. 10.
© 2011
Додати коментар
Увійти через профіль