Юрій Олійник
Всеукраїнське об'єднання «Свобода»
В своїх працях К. Шміт торкається проблем теології, пов’язаних з історією реакційно-монархічного консерватизму (теоретиком якого був іспанець Доносо Кортес). В роботі про римо-католицизм автор оглядає роль Католицької Церкви в політичних процесах, ставленні до прогресу тощо. Будучи переконаним католиком, він одначе об’єктивно оцінює перспективи, які шляхи необхідні для уникнення втрати авторитету, перетворення на клуб за інтересами – частину сфери послуг (доля, що великою мірою спіткала протестантські конфесії). Церковні служителі можуть по-різному подивитись у різних регіонах і умовах (підтримувати монархію в Австрії і республіканців-сепаратистів в Ірландії, працювати з правами пролетаріату і представлятись у вищому світі) – однак незмінною виглядає стратегія, яка домінує через вищий рівень спрямованості, означення сенсів життя. Тут підходимо до метафізики, пошуків кінцевої долі буття і ролі людини.
На перший погляд, тут мало зв’язку з практичною політикою. Однак це лише стереотип класичного лібералізму, котрий прагне нівелювати вищі прагнення, звівши політичний процес до зростання елементарної ситості та забезпечення утилітарних проблем. Однак людину турбують глибші проблеми, пов’язані з власною смертністю і можливістю досягти Абсолюту. Справжню можливість цього надає релігія, і тому віруюча людина підпорядковуватиме земне буття вищим ідеалам. Так було в середньовіччі, під час хрестових походів (не зважаючи на поступове вихолощення практики). Тоді і суверенітет визначався як владні повноваження монарха, якими наділив його Бог – в обмін на зобов’язання зберігати справедливість та підтримувати Віру. Згодом критики-вольтер’янці добряче пройшлись по цьому “варварському” способі управління, кидаючись звинуваченнями у тиранії. Але насправді у монарха були зобов’язання, при порушенні яких розпочинались бунти і громадянські війни. Як доводять сучасні історичні роботи, базовані на статистиці, минуле не було покірним терпінням тиранів. Наприклад у Франції 16-17 ст. майже щороку спалахували міські бунти, не говорячи про війни аристократів (гугеноти, Фронда) чи селянські заворушення, не менші за розмахом Великої Революції 1789 р. Королівська влада була арбітром різних станів, мусила виконувати волю більшості (навіть риси прямої демократії, коли негідних чиновників викидали з балконів).
Але в Нові Часи вільнодумці, прихильники договірної держави заговорили про особливу роль кожного індивіда, який добровільно бере участь в договірній державі задля власного самозахисту і розширення благ. Не одразу ця концепція поєдналась з демократією – швидше вона виступала тінню абсолютизму 18 ст. (Людовіка XIV у Франції). Для останнього деградація релігійних ідеалів означає концентрацію влади на основі опертя монарха на занепалу аристократію і буржуазію, що починала набирати свої сили. Тепер самоціль існування держави – лише у самозбереженні підданих, які змушені визнавати авторитарну владу (Гоббсівського Левіафана). В 19 ст. поступово поширюється ліберальна демократія парламентського типу, де влада є в руках випадкових людей, що здійснюють волю представників народу, вироблену в перманентних дискусіях у пошуках консенсусу. Але тут не залишається місце високим борінням, подекуди навіть бажанням справедливості (що стикається з трендом вільного ринку з де-факто нерівномірними вихідними можливостями – освіта, походження). Тому і розквітають утопії соціалістичного штибу, що прагнуть в кінцевому результаті принести Щастя всім і кожному. Однак, як неодноразово фіксувалося щодо марксизму, ним використовується модифікація християнських уявлень, згідно яких Царство Небесне заміщається Комуною, що виникає у Світі Земному. Тому й не дивно, що комуністи з анархістами так різко протиставились релігії – не лише радикальні (Бакунін), а й помірковані (утопісти на зразок Фурьє). Вона роз’єднує робітників, а головне – краде сили душі, що повинні працювати лише на Загірну комуну (Хвильовий). Таке саме занепокоєння викликає відчуття сімейних зв‘язків, ланцюжка поколінь, спадкоємності на власній землі, любові до свого народу. «У пролетарія нема Батьківщини, як і власності крім ланцюгів» – це класичне гасло лівих, від якого вони лише тактично відступали (підтримка пригноблених народів в інтересах світової революції), включали елементи імперського шовінізму (сталінізм). Колоніальні рухи 20 ст., а також маоїзм – інше коло спіралі, пронизане раніше ворожими націоналістичними поглядами.
Однак така атака на релігійно-традиційні цінності – лише реакція на ліберальне приниження людини та політичного. Недарма саме в цей час настільки поширюється скептичне ставлення до політичних ділків, “політика – брудна справа”, якою не варто займатись чесним людям. Політичне перестає бути Місією, бо немає куди вести народи, тоді як зростання ВВП і прав людини забезпечать запущені прогресистські процеси (вже тоді зародилась ідея Фукуями про Кінець Історії, коли в усьому світі запанує ліберальний парламентаризм та відкритий ринок). Однак тоді у перспективі – лише дріб’язкові кризи з нікчемними політділками, а в суспільствах – приниження більшості, не наділеної підприємницькими здібностями. Залишається виключно зростання комфорту побутового життя у безумстві споживацтва, принаймні для “золотого мільярду”, та пропаганда масової культури, заснованої на найниціших тваринних потребах.
Однак людська душа прагне знайти якусь мету, ідеал, за який не жаль і померти. Комунізм, особливо російський – за словами релігійного мислителя Бердяєва – релігія, що спрямовує месіанські нахили російського народу. Але це результат пошуку схвильованої душі, яку позбавили релігії і спробували пристосувати до безвідповідального лібералізму. А людина насправді істота рівнозначна світові (макрокосм дорівнює мікрокосмові). Вона бере відповідальність за Космос та шукає вихід з матеріального світу, прагнучи піднятися до божественного, який перебуває поза часом, у вічності. Бажання подібної самореалізації яскраво проявляється в ранньому радянському комунізмі (до Сталіна) – у планах перебудови Планети, людської психології, пошук безсмертя у далекому майбутньому. Тут можна згадати і неймовірний розквіт теософії та окультизму в Європі в кін. 19 – поч. 20 ст. За твердженням Бердяєва – вони стають замінником релігійної містики, коли замість поступової праці над собою задля налагодження контакту з Богом пропонуються нібито езотеричні знання – казки про минуле і майбутнє.
Конструктивна альтернатива – звернення до джерел, напрацьованих віковими традицій. На думку Шміта, ідеологія Муссоліні виступала з реалізацією ідейного консерватизму без прив’язаності до всепоглинаючого реакційного монархізму. Слід модифікувати традиційні цінності відповідно до виклику часу, зберігаючи їхній дух. Зокрема християнські ідеї справедливості дуже придатні до соціалізму чи аналогічних пошуків альтернатив капіталізму. Якщо подивитись навіть на сучасну Європу, то спостерігаємо, що католики при спільному рівні доходів більше витрачають на благодійність, ніж протестанти. Тут не лише веберіанська протестантська етика, а й загалом більш механістично-договірне ставлення до Бога. Православ’я, до речі, ще більше тримає в фокусі проблеми бідняків, певною мірою глорифікує добровільну бідність. Ряд сучасних прозахідних українців вважають в цьому причину економічної стагнації, і фактично вітають експансію західних сект. Однак наше суспільство забруднене пострадянським спадком. З іншого боку, маємо приклад католицької Європи, коли економічне зростання не призводить автоматично до різкого розривання традиційних структур та атомізації суспільства. Зберігається відповідальність один за одного, відчуття народу як спільної родини.
© 2012
Додати коментар
Увійти через профіль