Юрій Олійник
Група політичних досліджень «Політономія»
У наші часи не лише радикальні, але й еволюційні політичні рухи апелюють до народних мас, що повинні взяти участь великій справі, коли легальні методи не здійснюють своїх функцій, потрапивши під деформацію корупційних інтересів чи класових позицій. У фарватері цих закономірностей зростає роль різноманітних партизанських рухів, бойових груп без чіткого самовираження як сторони бойових дій – часто бойовики не афішують своєї приналежності, і руйнують поділ на військове і мирне населення.
У працях німецького теоретика Карла Шмітта ми знайдемо передбачення світового тренду, зроблене ще в далекі 20-ті роки. Професор почав з аналізу іспанського партизанського руху проти французької окупації після завоюванням Наполеоном Іспанії. Королівська армія, державні установи були повністю підкореними, і французи сподівались встановлення спокою (як в багатьох завойованих в ті ж роки країнах Європи). Однак іспанці повели себе нехарактерно – розгорнувся народний рух з участю колишніх військових та простих селян, що на локальному рівні протистояв ініціативам окупаційної адміністрації. Партизани не формували великих армій, які можна було б перемогти, а надавали перевагу разовим акціям проти окупантів та колабораціоністів, нічним нападам на маленькі гарнізони і т.д. Цей рух виявився зовсім протилежним устеленому порядку ведення війни, що встановився у Європі після мирного договору у Вестфалі (1648 р.).
150 років опісля воювали між собою абсолютистські королі, що розпоряджались невеликими найманими арміями, що мало яким чином відносились до місцевого народу, а формувались з шукачів збройного промислу з усього континенту. Місцевому населенню, в принципі, нічого не загрожувала зміна влади, і до нього ставились здебільшого як до нейтральних людей (окремі випадки брутального ставлення до населення ворожої території, як у випадку Людовіка XIV в Ельзасі, різко засуджувались громадською думкою). Однак Велика Французька Революція знаменувала пробудження самосвідомості окремих національних спільнот, що протиставляються абсолютистським режимам. Націоналістичні ідеї поступово затоплюють Європу, найбільше викристалізувавшись в формування італійської та німецької держав на місці клаптикових князівств. Відповідно ворожа армія стає ворогом всього народу, а не окремих правлячих груп та їхніх посібників.
Однак досить довго зберігалась виключна легітимація незамаскованого міждержавного ведення конфліктів, що знайшло відбиток у рішеннях Женевської конференції перед Першою Світовою війною. На ній жорстко закріплювались права військовополонених, яких заборонено пригнічувати чи страчувати, фіксувалась захищеність мирного населення. Однак стосовно некомбатантів (озброєних груп без військової форми) допускались будь які засоби, аж до страт як бандитів. Тобто правовим чином відкидались спроби ведення підпільної боротьби, втаємничених груп бойовиків. Легітимувалось лише відкрите ведення боїв регулярними частинами визнаних світовою громадою державних утворень. З іншого боку, очевидна дискримінація потенційних національно-визвольних рухів проти багатонаціональних імперій, що зберігались в Європі (Росія, Австро-Угорщина, британська Ірландія і ін.), не згадуючи вже про колоніальні володіння. Витискування технічно примітивніших племен часто-густо відбувалось зі значною жорстокістю, хоча вони мали мобілізовані озброєні групи (до прикладу, придушення повстання гереро в німецькій Намібії, обмеження прав індіанців – та навіть колективні акції європейців з “примушенням до миру” Китаю). Цілком очевидно, що держави поділялись на “рівні та рівніші”, з можливістю одній групі втручатися у внутрішні справи інших. Однак після Першої світової війни зі зростанням кількості громадянських воєн та спалахом народно-визольної боротьби по планеті (від Ірландії до Китаю), а особливо після Другої світової, відлагоджена система європейського концерту держав розпадається, і водночас все більшу роль відіграє нелегітимізоване державними утвореннями насильство, що виливається в розквіт антиколоніальної партизанки (спершу спалах в Європі 1940-х, а потім розквіт у Третьому світі). Вочевидь, увага Шмітта до витоків явища виправдала себе.
Однак знаходимо цікавий аспект. Націоналізм сприймається як віяння сучасності і за логікою повинен формувати всенародну участь в збройній боротьбі спершу в більш розвинених модернізованих суспільствах. Дійсно, саме революційна Франція першою формує масову народну армію, далі ідеї розвиваються на ґрунті німецької філософії і т.д. Одначе один з виявів нового мислення у формі партизанства проявляється у порівняно відсталій аграрній Іспанії. В подальшому сам феномен партизанства як прямої боротьби нескоординованих груп з важкістю пробиратиме дорогу, починаючи з периферії європейської цивілізації (Греція 1820-х, Балкани). В 20 ст. найбільше досягнень партизанська стратегія здобула в майже завжди аграрних країнах світової периферії. Які можуть бути пояснення позірному розходженню?
Можемо пересвідчитись, що справді народний рух здебільшого ґрунтувався на традиційних цінностях, пов’язаних з культурою передовсім селян. Надто модерністські рухи інтернаціонального характеру опорою на міський люмпен при зіткненні з селянською реакцією часто програвали або витрачали величезні сили для придушення прихильників традицій – яскравий приклад знаходимо в монархічному повстанні шуанів Вандеї, з яким довгий час не справлялися французькі революціонери. В Ірландії визвольна боротьба великою мірою ґрунтувалася на протистоянні католиків та протестантів (останні в основному володіли землею, бувши лендлордами).
Під час деколонізації Третього світу розпочинається хвиля перманентних революцій та народних рухів, що творчо поєднують традиційну культуру з пошуками соціальної справедливості, що часто характеризується як повернення до сакральної давнини, що була зруйнована капіталістичною модернізацією. Дійсно, в багатьох країнах індустріалізація живилась розоренням дрібних земельних власників, ліквідацією общинних зв’язків. Однак популярні альтернативи пропонують не механічне повернення давніх звичаїв, а їх творче відтворення з застосуванням новітніх ідеологічних напрацювань, часто соціалістичних. Особливо згадане явище проявилось в розвитку різних напрямків ісламського соціалізму (діяльність баасистів, режим Лівійської Джамахірії).
Не можна списувати описаний тренд на незахідні цивілізації, які мають “східний” колективістський менталітет. Порівняймо з Латинською Америкою – давно вестернізованою територією (місцеві культури фактично були асимільованими), яка однак віддавна перебуває на периферії світ-економіки, будучи ресурсним придатком розвинутіших країн. Саме тут популярність соціалізму зовсім не поєднується з проповіддю нігілізму (як це було в атеїстичному СРСР). Більше того, в цьому регіоні з’явилась “теологія звільнення”, що наводить католицьке обґрунтування необхідності подолання експлуатації, до якого закликають марксисти. Процес проникнення ідеології в народні маси прямо пропорційно поєднується зі збільшенням ваги культурної самоідентифікації, що проявляється в недовірі економічним окупантам (в даному випадку США). В ряді рухів проявляються інтереси окремих етнокультурних гру, наприклад мексиканських племен індіанців. Що це, як не поєднання соціальної справедливості з національною?
Можемо зробити висновок, що справді народні рухи потребують культурної бази, що зберігає єдність поколінь, відчуття належності до традиції – при чому легко поєднується з боротьбою за соціальну справедливість, проти різного роду визискування. Зараз ці рухи сконцентровані в найбільш пригноблених країнах, тоді як в Європі та Америці атомізовані індивіди навіть не помічають утискування своїх прав, пливучи в фарватері нав’язаного мислення. Навіть обурення очевидними рішеннями влади все більш виливається в пустопорожніх дискусіях в Інтернеті, що всмоктують енергію боротьби, що залишає ситуацію стабільно програшною.
© 2012
Додати коментар
Увійти через профіль