Нещастя як доля. Щастя як мета

Святослав Вишинський
Інститут філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України

«По той бік півночі, криги і смерті – наше життя і щастя... Ми відкрили щастя, пізнали путь і, проблукавши тисячі років у лабіринті, знайшли вихід».

Фрідріх Ніцше

Перші сторінки книги Фрідріха Ніцше «Жадання влади» відкриваються міркуваннями про щастя. Влада і міць, самоствердження і самореалізація в розумінні німецького філософа невід’ємні від щастя. Адже «наша доля – це повнота, напруга й зосередженість сили. Ми спрагли за блискавицями й діянням, ми стоїмо якнайдалі від щастя недолугих...» Отже, бути щасливим у розумінні Ніцше – значить бути більше, ніж собою. Щастя ніцшеанця – це відчуття призвання, яке є пошуком і шляхом самоподолання. Долати себе, переступати межі можливого, утверджуючись на нових висотах – ось щастя героїв і мислителів, «найвартісніших типів», яких Ніцше протиставляє поміркованим і «недолугим».

Чи схоже це відчуття – на наше, українське щастя? На щастя людей, закоханих у спокій, зачарованих минулим? Зрозуміти природу українського щастя не складно – воно звучить рефреном у народних приказках, думах, піснях і поезії національних поетів: «садок вишневий», «хата скраю», «коби не гірше», «тихий рай». Наше щастя діаметрально відрізняється від европейського – воно бездіяльне, як українське Дао, воно пронизане слов’янською тугою за Золотим віком і романтичним флером світу, який ще не встигла розчаклувати протестанська етика і дух капіталізму. Яким би не був наш парадоксальний европейський вибір, у дискусії західників і слов’янофілів ми природньо на боці останніх.

Однак що таке щастя per se? Чи існує воно як універсальна етична категорія? Що містить слово, яким ми позначаємо найжаданіший стан людської душі? «Щастя», «с-частя» слід буквально розуміти як «частку», «уділ» – що, у свою чергу, пов’язує щастя з поняттям «долі» – а, отже, і з поняттям «призвання». В «Кобзарі» Тараса Шевченка нерідко зустрічаємо уподібнення: «...Таке її щастя, така її доля!», «Його щастя, його доля...», «...Моя доля, моє щастя...» Відповідно, щаслива доля – це «левова доля», відтак прагнення щастя – це прагнення повноти, максимальної частки, що дарується лише сміливцям. Кшатрійське ніцшевське щастя – це «коли відчуваєш, як зростає сила, отже, долається опір». З іншого боку, щастя як уділ вказує на відчуття власного місця, на заземленість і вкоріненість як аспект повноти буття. Таке щастя – неможливо ні здобути, ні проміняти. Воно виключає прагнення влади.

Чи варто окремо зупинятись на твердженні, що українці ніколи не розуміли щастя в категоріях влади і призвання – і тому українцям ментально не властиве проектне мислення? Простіше кажучи, українець історично не виходить за межу комфорту, за межу «обломовщини», тимпаче задля виконання місії, яку він, як і свою національну ідею, століттями не може сформулювати. Безкінечна – а головне: безплідна дискусія на тему української національної ідеї в дійсності розкриває лише те, що нами не верховодять ідеї як трансцендентальний орієнтир. Українці – не ніцшеанський народ. Філософія борця з кумирами в Україні знаходила відгук хіба що серед крайньолівих і крайньоправих волюнтаристів, які протиставляли себе одночасно тиранам і свинопасам. Іншими словами: чужорідній силі і темноті власного народу.

Адже народний ідеал, народне щастя – це спокій, застиглий у фігурі медитуючого Мамая. Це – «садок вишневий коло хати» і безвідповідальність, непідзвітність козацької вольності. Відсутність дисципліни та організації, які сприймаються як неволя, тиранія, панщина, кріпацтво. Присутність великих мрій за відсутності конкретних планів і маршруту до мети. В цьому сенсі українці – народ, що мріє, але не народ, який планує. Відтак, не досягаючи жаданих висот, українець не аналізує, не збирається докупи, не намічає виходу – а оплакує свою тяжку недолю. «Украдене щастя» і «лиха доля» – це окремий ментальний пласт української культури. Шевченковий «Кобзар», головне національне літературне надбання, наскрізно пронизаний тугою, плачем і прокльонами підступним ворогам та зловісній силі, фатуму, що од віку не дає відбутись великій Україні: «Доле моя нещаслива! Що ти наробила?», «...Не вміла на сім світі щастя-долі дати», «...Не дав мені Бог ані щастя, ні долі». Читаючи українську класику, ми звикаємось із думкою, що ми – нещасний народ. Ми захоплені жертовністю та оплакуванням лихої години, адже у глибинах національного несвідомого не віримо у власну щасливу зорю. Наша доля – це невблаганний fatum, на який ми, зрештою, з полегшенням перекладаємо вину за всі невдачі і втрати.

Скажемо більше: безкінечні побивання є прямим наслідком інфантильного сприйняття щастя як дарованого, випадкового, відповідно – незаслуженого, відтак втраченого і загубленого – так, як назавжди втрачають і гублять дитинство, яке «просто було». Наше щастя не попереду, а позаду, і в цьому ключова особливість та прокляття українського народу. Ми озираємось на втрачений Рай і не можемо ступити на шлях історичного прогресу. Як сказав би історик релігій Мірча Еліаде: українцям, як народу, не властиве відчуття лінійного часу. Ми знову і знову кружляємо навколо Едему, намагаючись відновити втрачену вічність, втрачену цільність, повернутись в утробу міфу. Характерно, з якою частотою в «Кобзарі» і народній творчості на всі лади розігрується мотив неприкаяності, сирітства. Адже на рівні колективного несвідомого ми розуміємо, що є нацією-сиротою, яка не отримала батьківської настанови, благословення на істинний шлях – і не змогла знайти його сама. Відтак, у силу несформованості характеру, «сирітська нація» приречена на сірість або підліткову козацьку гульбу. Українці не можуть подорослішати. Наша недоля – в нашій невизначеності. Ми не розуміємо германську «формулу щастя»: «тверде «так» або «ні», пряму лінію і мету...»

З цього випливає відсутність етики праці, яка вказує на брак національного призвання. В українській літературі праця найчастіше описується як важка, як рабська, як пригноблююча. Але головне: працьовитість українців як позитивна риса національного характеру ніколи не співвідноситься з результатом праці. Ми не задаємось питанням: який наслідок постійної праці? Який він може бути в індивіду або народу, коли вони позбавлені плану і мети як власного буття, так і власного господарювання? Чи можлива плідна і щаслива праця, якщо українець, за Карлом Марксом, не лише не є власником знарядь – а навіть не є власником робочого задуму? Як наслідок, українське розуміння панства, господарництва зводиться або до механічного накопичення благ, що ніколи не стають капіталом – або ж до молодечого козацького гуляння і погромів, коли щастя в тому, аби відібрати його кров’ю, набути як здобич у ході пограбунку – в чому наївна гайдамацька душа вбачає відновлення справедливого і щасливого життя. Після Шевченка цю химерну душу з хірургічною точністю препарував киянин Михайло Булгаков у рядках «Білої гвардії», що не втрачають актуальності до сьогоднішнього дня:

«...Когда под Городом загудели пушки, догадались умные люди... что ненавидели мужики этого самого пана гетмана, как бешеную собаку, – и мужицкие мыслишки о том, что никакой этой панской сволочной реформы не нужно, а нужна та вечная, чаемая мужицкая реформа:
– Вся земля мужикам.
– Каждому по 100 десятин.
– Чтобы никаких помещиков и духу не было.
– И чтобы на каждые эти 100 десятин верная гербовая бумага с печатью – во владение вечное, наследственное, от деда к отцу, от отца к сыну, к внуку и так далее.
– Чтобы никакая шпана из Города не приезжала требовать хлеб. Хлеб мужицкий, никому его не дадим, что сами не съедим, закопаем в землю.
– Чтобы из Города привозили керосин».

Манівці української національної ідеї зумовлені браком великих смислів. Призвання дає смисл, окреслює місце народу та індивіда в історії. Відтак призвання («сродність», словами Григорія Сковороди) дарує щастя як побіжний ефект творчої самореалізації. Це – дорослий, зрілий, «европейський» погляд, на противагу інфантильному ототожненню щасливого життя – як комфортного життя. Говорячи це, необов’язково розуміти його в матеріальному вимірі, а радше – як буття безтурботне і зачароване. Хоча не слід заперечувати й того, що сучасна ідея «евроінтеграції» – інакше кажучи, мрія про повернення до «тихої гавані» чи материнської утроби – в українському сприйнятті стала синонімом ситого щастя, але аж ніяк не відповідального долучення до майбутнього Заходу. Нас більш ніж влаштовує роль «приживальщика», і в українців немає інших (власних) планів щодо Европи. Українське щастя – це свобода «від», а не свобода «для». І це вірно навіть у випадку, коли маємо справу з українською героїкою – в дійсності вона є лише капризом, загостреною реакцією на виклики, які ми, як колектив, не вміємо долати. Гайдамацька гульба, лицарські козацькі ідеали, шляхетські вольності є явищами однієї природи і порядку, і приховують лише глибинну дезорганізацію та інфантильне прагнення щастя тут і тепер і за будь-яку ціну.

Тож не зайве запитатись: чи стали ми нацією, враховуючи її визначальну характеристику – організованість до мети? Чи ми ще темний і хаотичний народ, з якого може народитись танцююча зірка? Чи вправі ми про себе сказати, що нам «потрібна не вдоволеність, а більша могутність, не просто мир, а війна; не чеснота, а дія»? Погляд на щастя відкриває багато нового і неприємного про те, хто такі українці – народ-гуляйполе, народ-перекотиполе. Відсутність ясного бачення виказує нашу незрілість, те, що Україна досі не ступила на властиво історичний шлях. Ми й далі живемо в циклічному часі «вічного повернення», наше буття – це постійна трагедія, що перетворюється на фарс і комедію. У певному розумінні, українці – неісторична нація, наші розум і воля скуті нездоланним сном. Схожим чином описували Румунію праві румунські інтелектуали середини XX століття, частина з яких вбачала в цьому сні повноту і блаженство, і лише нігіліст Еміл Чоран – вимагав «бурі і натиску», модернізації, руху до історичного буття, котре передбачає великі амбіції і розуміння як їх реалізувати.

В цьому сенсі українці стають великими, «історичними», лише у причетності до великих імперій, які навіть у випадку «Київської» Русі будували інші, більш пасіонарні племена і народи. Непасіонарність українців проявляється навіть не в тому, що ми не здатні втілити власний історичний і цивілізаційний проект, але й у тому, як завзято ми відхрещуємось від співучасті і співвідповідальності за проекти інших народів – Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії і Радянського Союзу. Властиво, це були наші імперії – «які ми втратили» і від яких відреклись, перефразовуючи Дмитра Корчинського. Виключення – хіба що давня і міфологізована Русь, стосовно якої сучасні «політичні українці» впадають у протилежні крайнощі і цілковито приписують собі проект, у витоках якого слов’яни відігравали далеко не першу роль. Чим віддаленіша епоха – тим більше прав ми заявляємо на неї, тим більший ореол щастя ми їй приписуємо.

Тож украй прикметно, що саме XX століття, пік модерну, залишається для українців найбільш темним і найменш осмисленим періодом. Найбільшої героїзації та уславлення, як короткі миті щастя, набувають плинні та безуспішні спроби підліткового самоутвердження в роки визвольних змагань після Першої та під час Другої Світової війни. Голодомором, який викорінив архаїчний сільський рай, кинувши мільйони людей у піч індустріалізації, українці виправдовують усі наступні невдачі – забуваючи, що Радянський Союз будували і ми. Чи не єдина видатна сторінка нашої історії, коли українці стали прогресивною, модерновою спільнотою планетарного значення, стрибнувши в небо, в космос, у глибини матерії – нині таврується і перегортається з осудом і відразою. Ми пишаємось «Мрією» і національністю Сергія Корольова, але не беремо відповідальність за жертви на шляху. Як колектив українці пам’ятають лише «світле минуле» – або ж сторонні «темні сили», в яких не здатні розгледіти себе.

Однак чи були ми насправді нещасливі, коли розділяли великі звершення та цивілізаційні пориви? Чого вартий феномен «яничарського» післявоєнного оптимізму 1950-1960-их – на противагу національному самоусвідомленню років Перебудови! Щойно ми навертаємось до містечкових ідеалів «тихого раю», як утрачаємо розмах – і відчуття щасливого, переможного буття. Ці коливання надзвичайно чітко зафіксовані в українській літературі та кінематографі століття, що минуло. Видається, що лише у фарватері великої ідеї ми творили великі діла і досягали справжнього щастя. А в міру зречення величі – народ поринав у сон, заглиблювався в химерні пошуки, ресентимент і культивацію страждань. У деякому сенсі, з повернення в архаїку почалася історія нашого, українського постмодерну, де почуття важать більше за раціональний розрахунок, а страждання сильніші за волю до мети.

Чим же пояснюється таке неприйняття і взаємовиключні пориви української душі? Чи не тим, що вона за своєю природою трагічно роздвоєна? Українці мислять себе західним, европейським народом – тоді як почуваються і марять далеким Сходом. Українці – нація фронтиру, і ця межа пролягає не стільки по землі, скільки по ментальності українського народу. Як сказав би Володимир Єшкілєв чи Олег Гуцуляк: «Дарма ви тікаєте на Захід. Схід спіймає вас і там». А це значить, що одвічне протиставлення «козаків» і «гречкосіїв» має значно глибші корені і причини. Це не протистояння двох каст, а радше протистояння двох світоглядів – які Ніцше називав «північним» та «південним», боротьба «фаустівської» і «магічної» культур, якщо вдаватися до шпенглерівської термінології.

Яка з них переважає? Чи здатні українці взагалі переступити через себе і зробити крок у невідоме? Чи маємо попереду «волю до влади» та історію з відкритим кінцем – чи «вічне повернення» до «вишневого садка»? Про що ми насправді мріємо і чого прагнемо у глибинах національної душі? Чи можемо ми обрати свій шлях і своє щастя свідомо, і рухатись у майбутнє, не відхиляючись від мети? Буде це сонне дитяче щастя – чи щастя зрілого, амбітного і прагматичного народу – залежатиме від того, ким ми є насправді. Саме наше буття, те, ким ми станемо – дасть відповідь на питання про національне призвання. Адже знайти свою долю – це не що інше, як знайти своє щастя. Іншими словами: пізнати щастя – означає пізнати самих себе.

Апробація:

Тези виступу на IV Національному круглому столі «Щастя як мета», Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, 26 жовтня 2020 р.

© 2021


Додати коментар

Увійти через профіль для можливості залишати авторизовані коментарі.