Ігор Загребельний
Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Короленка
Однією із сутнісних характеристик нашого часу є явище, котре Жан Бодріяр визначив як «екстаз комунікацій». І справді, наша повсякденність переповнена комунікацією, котра, значною мірою, має технічно вдосконалений характер. Так, зокрема, переважна більшість людей користується мобільним зв’язком. Широке поле для здійснення комунікації пропонує мережа Інтернет: електронна почта, Інтернет-форуми, соціальні мережі, скайп... – все це створює достатньо складну мережу переображеної у цифровий формат комунікації, котра, до того ж, не лише емансипується відносно людини, але й нерідко накидує останній свою владу (чого лишень варте «затягування» людей в соціальні мережі, котре прийшло на зміну довготривалих телефонних розмов). Однак «екстаз комунікацій», на жаль, не означає екстазу ко-екзистенції. Досить часто, плаваючи в морі технічної комунікації, люди залишаються атомізованими, взаємно відчуженими, незрозумілими одне одному. І проблема тут лежить навіть не на рівні нездатності зрозуміти Іншого, а на рівні неусвідомлення потреби «проникнути» в його екзистенцію, потреби комунікації в екзистенційному вимірі.
Можливо, така ситуація пов’язана з «еволюцією» модусів людської присутності. Характерне для традиційного суспільства онтологічне «бути» вже давно витіснене гносеологічним «знати»; «знати» ж є закономірним проявом егоїстичного бажання мати (знати = мати знання). Радикальну антиномічність «бути» і «мати» геніально відобразив французький мислитель Габріель Марсель [Див.: 9], ми ж натомість зазначимо, що «мати» і «знати» за нинішніх умов значною мірою переродилися в модус «здаватися». Людський егоїзм, не змігши задовільнитися модусами «мати» і «знати» (адже прогресуюче споживання породжує все більші і більші потреби), знайшов своєрідну панацею у (само)обмані, у творенні ілюзії-іміджу.
Модне сьогодні слово «імідж», що прийшло до нас із англійської мови, має латинське походження. В перекладі з латини, «imaginem» – це «образ». І в комунікації сьогодні дійсно значною мірою приймає участь людський образ, а не сама людина. Приміром, в мережі Інтернет «аватар», з одного боку, являє собою «віртуально переображену особистість», та з іншого боку, це повністю сконструйований образ – image. Показовими у цьому відношенні є особливості оформлення особистої сторінки в соціальних мережах. Таким чином, будучи присутньою в Інтернеті і здійснюючи там комунікацію, людина не «є», а тільки «здається». Однак такий стан речей є характерним не лише для «віртуальності», але й для нашої повсякденної, відносно не віртуальної «реальності».
В повсякденному житті людина також користується іміджем – не «є», а «здається». Така ситуація має конвенціональну природу. Одні продуценти іміджів цілком задовільняються рецепцією іміджів інших продуцентів; за «мовчазної», неусвідомленої згоди цих атомізованих продуцентів відбувається комунікація між їхніми іміджами-аватарами, а не між самими ними. За таких умов немає потреби зрозуміти Іншого – можна просто поглянути на його «аватарку», прочитати його «статус» (чи, в кращому випадку, – якусь нотатку), поставити чи не поставити “Like”, або ж прореагувати тим чи іншим «смайликом»; можна «додавати» чи «видаляти» «друзів», переходити з однієї «групи» в іншу, проте в усіх перелічених випадках модус «здаватися» домінуватиме над модусом «бути».
Що ж стоїть за такою дезонтологізацією? Чому людина втратила Буття і натомість потрапила у полон симуляції? Які перспективи людина має в дезонтологізовано-симульованій «реальності»? Чи існують альтернативні моделі розвитку – шлях повернення до «бути»?
Зрозуміло, що відповідаючи на щойно поставлені питання, слід мислити ширше, ніж в рамках комунікативної проблематики чи проблем віртуального простору. Проблема втрати (або ж, за М. Гайдеґґером, «забутості») Буття – це проблема, розвиток котрої розкривається у вісі Історії, тож відповідаючи на поставлені вище питання, нам варто передусім звернутися до історичної ретроспективи.
Український філософ та богослов Гавриїл Костельник, творча спадщина котрого, на жаль, ще й досі залишається мало відомою, мав власний погляд на процеси, котрі, на нашу думку, призвели до нинішньої «забутості Буття». У своїй праці «Зависть богів» Костельник так говорить про причини духовного занепаду Західної цивілізації: «це революція, жахлива революція, яка триває безнастанно від французької революції з кінця ХVІІІ століття – а, властиво, від самих початків новітньої європейської науки. Первородним гріхом тієї науки було те, що вона родилась як революція проти схоластики, отже, проти теології» [7, с. 196]. Очевидно, йдеться про «революцію», що ознаменувала перехід від традиційної цивілізації – Премодерну – до Модерну. Одним із агентів цієї «революції» виявилася «новочасна наука», або «фізикалізм», котрий спрощено ми можемо розуміти як механістичний тип світовідчуття та світобачення.
«Фізикалізм», на думку Костельника, «відібрав» у людини «висший світ», залишивши натомість «низший світ». Як наслідок – «чуття приноровлюється до сього низшого світа, шукаючи приємности в безмежній сфері гріха, в невідповідальності за свої рухи» [8, с. 340-341]. «Фізикалізм» призводить до того, що людина втрачає бачення ноуменального світу як реальності вищого рівня і натомість обмежується «низшим», феноменальним світом. «Фізикалізм» витісняє метафізику, витісняє, так би мовити, «метафізичний інстинкт», потяг до пізнання внутрішньої підстави сущого, його першопричини та мети; людина втрачає гайдеґґерівське Seinfrage, або ж, за А. Дугіним, «смак Буття» [6, с. 250]. Перестаючи бачити «внутрішній смисл» макрокосмосу (адже сам макрокосмос в очах людини зник, перетворився, згідно з «метафорою годинника» Дж. Локка, на складний механізм – величезний текст, в якому годі щось «прочитати між рядками»), людина врешті-решт втрачає глибину власного існування. «Фізикалізм» – «божище і релігія модерного людства», – вважає Костельник, зруйнував «внутрішню людину», перетворив її «на ніщо, на ілюзію, на щось вторинне... на якийсь блудний вогник у царстві атомів, на безбатченка...» [7, с. 198].
Розчароване «фізикалізмом» середовище, в котрому є можливим перетворення людини на атомізованого безбатченка чудово відобразив Іван Франко:
І вздрівши, що за дзеркалом
нема нічого,
ми логікою кицьки розсудили,
що й загалом нема безодні,
нема нічого, лиш атом, момент
і рух молекулярний. [10, с. 268-269]
Ratio, самовпевнений «розум владний без віри основ», котрий насправді виявляється «логікою кицьки», вже не бачить «задзеркалля», а точніше – бачить, що «за дзеркалом нема нічого», і це «нема нічого» врешті-решт проектується на саму людину, котра перетворюється на позбавлений внутрішнього сенсу «лиш атом», на людину без «внутрішньої людини».
Знищення «внутрішньої людини», на наш погляд, є закономірною передумовою заміщення людини її сконструйованим образом. Образ, імідж, аватар заміщують справжню людину, залишаючи натомість її позначник. Таким чином, фактично, антропологічний простір витісняється постантропологічним. Костельник, приміром, пише про «фізикалістичну революцію» як про явище, що має виразно постантропологічний вектор: «...вона, щоб дійти до свого кінця, мусіла б винищити тих людей, що їх Бог створив, а витворити собі чисто механічних людей – бо якої категорії є божище, такої категорії мають бути і люди, а божищем є фізика. Революція починається з душі, а потім іде у світ!» [7, c. 199].
Звісно ж, «винищення тих людей, що їх Бог створив» можна розуміти по-різному (Костельникова «Зависть богів» побудована не у формі якогось строгого трактату, а у «вільній» формі гостро полемічного діалогу Фізика та Теолога, що й пояснює нечіткість деяких висунутих у ній тез). Ж. Бодріяр по-своєму розглядає «винищення» людини, переповідаючи у якості певної метафори наступну історію: «Справа була в XVIII ст. Один ілюзіоніст, будучи майстром у сфері годинникової механіки, створив людину-апарат. Причому автомат був настільки досконалим, настільки гнучким і вільним коли рухався, що коли ілюзіоніст разом зі своїм творінням виходив на сцену, глядачі не могли зрозуміти, хто із них людина, а хто автомат. І тоді ілюзіоністу доводилось зробити механічними свої власні жести...» [1, с. 67].
Наведену Бодріяром історію-метафору можна розуміти наступним чином. По-перше, людина – «майстр у сфері... механіки» – створює світ техніки, котрий поневолює власного творця; людина стає додатком до техніки, повністю підлаштовується під ритми існування власного творіння. По-друге, це поневолення водночас є смертю людини: людина не просто стає рабом техніки, але й зливається зі своїм новим господарем; підлаштованість під ритми техніки неначе «склеює» людину зі своїм підступним і бунтівним творінням, а це означає смерть людини і переродження антропологічного простору в постантропологічний.
Оскільки, за Костельником, «якої категорії є божище, такої категорії мають бути і люди», стає очевидною не лише зовнішня, але і внутрішня єдність «фізикалізму» з одного боку та поневолення/знищення людини технікою – з іншого. «Фізикалізм» формує матрицю розвитку, задає напрямок руху. Із «людини-машини» Ламетрі вектор розвитку невблаганно прямує в постантропологічний простір, у котрому цілком ймовірним є існування «протезу “Я”» Жака Атталі, різного роду «біомеханоїдів», «цифрових двійників», чи плодів гібридизації людей, тварин та техніки із «Маніфесту Кіборга» радикальної феміністки Донни Херевей [Див.: 6, с. 160-181].
Певною мірою емансипована щодо людини техніка є об’єктивацією самого «фізикалізму». При цьому спостерігається чіткий алгоритм процесу об’єктивації в її прямуючому-до-постантропологічності вимірі. З початку «фізикалізм» нищить «метафізичний інстинкт», дезонтологізує дійсність, відриває суще від Буття, в наслідок чого суще, не будучи вкоріненим, втрачає органічність і життєздатність, «засихає» неначе зрубане дерево, котре не може черпати із землі життєві сили. Відповідно, суще терпить нестачу, брак життєвих сил. Цю нестачу має компенсувати техніка: за Гайдеґґером, «техніка, котра сама того не знаючи стоїть перед порожнечею Буття, є впорядкуванням браку» – звісно ж, таке впорядкування відбувається шляхом «створення замінників» [12]. Суще за таких умов ще більше втрачає свою легітимність і ще дальше просувається по своїй магістралі несправжнього існування. Подібно до «вмонтованого в гідростанцію» Рейну [11], людина сама стає вмонтованою в продуковані нею «замінники», поневолюється ними, опиняється на натягнутій над прірвою мотузці і рухається по ній в бік постантропологічності, в бік замінника людини.
Отже, дезонтологізований «фізикалізмом» світ феноменів, «реальність» як «те, що залишається після видалення Буття» (А. Дугін) [6, с. 237] являє собою простір, в котрому нормальне існування людини стає неможливим, не кажучи вже про адекватне співіснування. За таких умов людину оточує хибна, забруднена «екосистема», середовище якої примушує до мутації саму людину. Ім’я цій «екосистемі» – Мегафізика. Мегафізика являє собою світ, у котрому φυσις є емансипованим щодо метафізичного простору, у котрому φυσις замість того, щоб намагатися бути істинною копією Буття, деградує і до того ж імплантується симулякрами – хибними копіями копій.
Цікавою особливістю Мегафізики є неусвідомлене маніхейство. Здавалось би, світ гіпертрофованого φυσις , де – нагадаємо слова Г. Костельника – «чуття приноровлюється до сього низшого світа, шукаючи приємности в безмежній сфері гріха», мав би викликати благовоління перед матерією. Та насправді, по-перше, матерія зазнає від людини ворожого ставлення, про що свідчать, приміром, глобальна екологічна ситуація чи ситуація «внутрішньої екології» людини, а по-друге, людина ставиться до матерії з огидою, втікає від неї у світ ілюзії, передусім – гіперсимуляції. Коли все суще стає дезонтологізованим, матерія втрачає святість і стає чимось «нечистим», стає «кайданами», котрі людина намагається порвати за допомогою техніки, котра сьогодні мінімізує фізичну, матеріальну реальність і натомість створює віртуальний простір. «Безперечно, в нашу епоху, коли образу надають перевагу над річчю, копії – над оригіналом, виставі – над дійсністю, а вдаваності – над буттям, лише ілюзія володіє святістю» [Цит. за: 3] – сьогодні ці слова Л. Фейєрбаха набирають нового значення і пояснюють, чому так сильно сучасна людина «прилипла» до екрана гіперсимуляції.
Вороже істинному існуванню людини середовище Мегафізики, постантропологічний вектор розвитку людства змушують замислитись над альтернативою, котра може врятувати людину і повернути їй Буття.
У «Питанні про техніку» М. Гайдеґґер цитує Ф. Гельдерліна:
Та там, де небезпека, там виростає
І рятівне.
Припускаючи істинність слів свого улюбленого поета, Гайдеґґер висловлює надію, що «саме в сутності техніки мають таїтися паростки рятівного» [11]. І справді, можливо, десь у глибинній сутності техніки таїться рятівна альтернатива. «Фізика, – зазначає Костельник, – сама собою, ні в чому не повинна. Але людський дух не міг задержати своєї рівноваги, ошоломлений величчю та славою фізики. І з частини, тобто з фізики зробив цілість, тобто релігію – ввесь свій світогляд. Коли ж одна група клітин вирветься з гармонійної залежності (виділення наше. – І.З.) від інших... то твориться рак...» [7, с. 203-204]. Можливо, в глибинній сутності техніки криється якийсь елемент, котрий допоможе людині відновити Костельникову «гармонійну залежність». Можливо, на котромусь етапі свого розвитку Мегафізика відкриє можливість для альтернативи, для контрреволюції-реставрації і віднайдення Буття.
Вже сьогодні можна почути відносно оптимістичні міркування з приводу перспектив віртуальності. Так, спираючись на тезу Михайла Епштейна про реактуалізацію в умовах віртуального простору метафізики та теології, сучасний український богослов Олег Гірник висуває концепцію Кібер-середньовіччя, в умовах якого «метафізика невіддільна від фізики, оскільки сама фізика досягнула останні, “мета-фізичні” об’єкти, границі матерії, по-новому розглядаючи та вирішуючи проблеми каузальності, свободи, ймовірності» [2].
Звісно ж, з оптимізмом О. Гірника можна не погодитися. Метафізика віртуального простору може виявитися лише симуляцією метафізики так само, як Постмодерн – симуляцією Премодерну. Зрештою, про новітнє маніхейство вже йшлося вище, і «віртуальна метафізика» сьогодні стає все більш схожою на заперечуючу життя «альбігойську єресь».
В усякому разі, Мегафізика вимагає від людини радикальної відповіді. Із все більшим чаром звучать слова А. Дугіна, котрі пропонують ступити на шлях нонконформізму, закликають стати «повстанцем Традиції в пустелі сучасності, людиною метафізичного підпілля, що готує апокаліптичний реванш – безнадійний і, одночасно, неминучий» [5]. При цьому, як зазначає філософ, «Протистояти технократичній і максимально налаштованій на утилітарність “Імперії” можливо віталізмом і... неутилітарністю, луддизмом» [4]. Неолуддизм, котрий сьогодні являє собою швидше мерехтливе, але досить привабливе мариво, ніж чіткий образ, й справді може мати перспективу в майбутньому. Якщо неолуддизм дійсно має перспективу, невідомо, якої форми він набуде. Сам неолуддизм сьогодні ми можемо побачити в сублімованій формі – у «Термінаторі» чи «Матриці», у деяких постапокаліптичних сценаріях, в котрих Мегафізика «знята» глобальною катастрофою, а на її руїнах квітне наповнене Буттям «варварство».
Що ж, футурологія – річ складна і, значною мірою, невдячна. Тож хочеться вірити в істинність слів М. Гайдеґґера: «Чим ближче ми підходимо до небезпеки, тим яскравіше сяють шляхи до рятівного» [11].
Література:
1. Бодрийяр Ж. Система вещей / Жан Бодрийяр ; [Перевод с французского и сопроводительная статья С. Зенкина]. – М.: Рудомино, 2001. – 218 с.
2. Гірник О. Теологія встає після сутінків. Частина ІІІ. Нова євангелізація і виклики cyber-середньовіччя [електронний ресурс] / Олег Гірник. – Назва сайту. – Режим доступу: http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/12997-teologiya-vstaye-pislya-sutinkiv-chastina-iii-nova-yevangelizaciya-i-vikliki-cyber-serednovichchya.html.
3. Дебор Г. Общество спектакля [электронный ресурс] / Ги Дебор. – Название сайта. – Режим доступа: http://avtonom.org/old/lib/theory/debord/society_of_spectacle.html?q=lib/theory/debord/society_of_spectacle.html.
4. Дугин А. Заколдованная среда "новых империй" [Интервью] ; [электронный ресурс] / А. Дугин. – Название сайта. – Режим доступа: http://xz.gif.ru/numbers/54/dugin/.
5. Дугин А. [Интервью] ; [электронный ресурс] / А. Дугин. – Название сайта. – Режим доступа: http://www.pravaya.ru/ludi/451/6742.
6. Дугин А. Постфилософия. Три парадигмы в истории мысли. – М.: Евразийское движение, 2009. – 744 с.
7. Костельник Г. Зависть богів / Г. Костельник // Костельник Г. Ultra posse. Вибрані твори / Упорядкування та передмова о. Олега Гірника; Дизайн серії Надії Пономаренко. – Серія Ucrainica: ad fontes. Книга ІІІ. – Ужгород: Ґражда, 2008. – С. 168-204.
8. Костельник Г. Світ як вічна школа / Г. Костельник // Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини: Збірник наукових праць. – Львів-Ужгород: Ґражда, 2007. – С. 326-372.
9. Марсель Г. Быть и иметь / Г. Марсель. – Новочеркасск: Сигуна, 1994. – 159 с.
10. Франко І.Я. Поезії. Мойсей: Поема. Украдене щастя: Драма з сіл. життя / І.Я. Франко ; Вступ. ст. Д.В. Павличка ; худож. В.І. Лопата. – К.: Дніпро, 1989. – 567 с., іл. – (Б-ка укр. класики "Дніпро").
11. Хайдеггер М. Вопрос о технике [электронный ресурс] / М. Хайдеггер ; Перевод В.В. Бибихина. – Назва сайта. – Режим доступа: http://philosophy.mitht.ru/heidegger.html.
12. Хайдеггер М. Преодоление метафизики [электронный ресурс] / М. Хайдеггер ; Перевод В.В. Бибихина. – Назва сайта. – Режим доступа: http://www.philosophy.ru/library/heideg/met.html.
© 2012
Додати коментар
Увійти через профіль