Святослав Вишинський
Група політичних досліджень «Політономія»
У найширшому сенсі протистояння останніх місяців в Україні – це протистояння не двох народів чи держав, але двох типів свідомості та суспільної організації, в тій чи іншій мірі притаманних як українській, так і російській історичній традиції. Нині на теренах України триває боротьба двох соціополітичних проектів: проекту Тиранії і проекту Свободи. Обидва засновуються на відмінних типах індивідуальної та колективної суб’єктності – і в цілому виходять з різного розуміння та оцінок поняття «суб’єкт». Ми можемо в загальному окреслити їх як 1) інтегральну та 2) революційну (радикальну) суб’єктність.
Під першою варто розуміти такий тип суспільної свідомості, в якому основними цінностями є влада, стабільність, конформізм, відтак спільнота вибудовується ієрархічно, за формою соціальної піраміди. Інтегралізм у своєму вищому прояві вказує на духовний і політичний Imperium, яку характеризують патерналізм, традиційність, консерватизм, принцип «приєднання» – чому на різних рівнях відповідають такі форми соціально-політичної організації, як держава, церква, кримінальна чи бізнес-корпорація. Інтегральні утворення передбачають поєднання сакральної і світської влади, відтак збірний образ імперії – град-столиця (в европейській традиції – Рим) – є одночасно і політичним, і духовним центром.
В широкому сенсі інтегральність тяжіє до архаїки, її характеризує соціальна інертність, будь-яка мобілізація носить переважно колективний і командний характер, ініціатива управління завжди або опосередковано залишається на вершині піраміди. Яскравим метафоричним образом, «тотемом» фігури інтеграла, за влучним порівнянням Ігоря Гаркавенка, є собака, тоді як образ «радикала» – вовк. Їхнє протиставлення уособлює протистояння тиранії і свободи, соціальної пасивності і соціальної пасіонарності. Радикалізм, таким чином, за своєю метафізичною суттю антиієрархічний, синархічний або анархічний, демократичний, модерновий. (Подібний підхід частково перегукується зі схемою протиставлення фігур «білоруського Аполлона» та «українського Діоніса» в Пьотри Пятровського).
Відмінність між двома окресленими типами суб’єктності – у ставленні до реальності та інших суб’єктів дії. Інтегральна суб’єктність, слідуючи класичній парадигмі владних відносин, мислить за формулю «суб’єкт-над-об’єктом», об’єктивуючи як соціальну реальність у цілому, так і окремих індивідів. Такий стан речей можна визначити як «несправедливість» – і цей момент яскраво змальований у поемі Тараса Шевченка «Сон» («Гуля наш батюшка, гуля!»). У свою чергу, радикальна суб’єктність реалізується за формулою «суб’єкт-(нав)проти-суб’єкта», її основна одиниця – соціальна «точка» (індивід) або горизонтальна «мережа», протиставлена вертикальній піраміді. В політико-ідеологічній площині радикальність означає синархічну організацію (низову демократію), в геополітичному вимірі – національну суверенність.
У ряді метафізичних образів, зокрема, і в українській історії, інтегральне розуміння влади і порядку співвідноситься із символом стольного Граду (Київ-Москва як «тіньові» відображення Риму-Царгороду, Санкт-Петербург як відображення Карфагену), тоді як радикальне розуміння свободи – з диким степом і відкритим морем (окремішно це може виливатись і в символізм «альтернативного центру», e.g. Січ як символ Єрусалиму, антиімперської суб’єктності). Адже радикальна свобода розуміється в першу чергу через «неприєднання», незгоду, радикальна свобода є волюнтарною свободою-протистоянням – бунтом проти владної вертикалі, яка уособлює принцип несправедливості.
Отже, інтегральна та радикальна суб’єктність керуються протилежними етичними імперативами – проте в реальності вони часто перетинаються, творячи складні симбіози. Історія не знає чистих типів та бездоганної логічної класифікації – тому всі наведені схеми слід сприймати лишень як наближення до проблеми. Відтак в Україні триває війна двох складних типів свідомості, двох систем цінностей: 1) консервативно-революційної (узагальнено: «український Майдан») і 2) революційно-консервативної (узагальнено: «новоросійський Донбас»), які в конкретних ситуаціях потребують вибіркового філософсько-політичного аналізу.
Якщо не враховувати деталей і керуватись головними контурами, то можна підсумувати, що Майдан у цілому представляє собою радикально-революційний, тоді як Антимайдан – інтегральний полюс українського суспільства. Якщо на перших етапах революції Майдан виступав як демократичний та антиолігархічний рух, Антимайдан – як провладна, системна сила – то в ситуації донецького сепаратизму політичні полюси видимо змінили риторику. Суспільні верстви, які в ході революції глорифікували міліцію і «Беркут», на Донбасі радикально протиставили себе системним силовим структурам – так само, як і системній українській олігархії, чиї інтереси не так давно захищали на Антимайдані.
Це один із прикладів можливої плутанини, вийти з якої можна, вдавшись до системного аналізу цих явищ. Як результат, ми можемо охарактеризувати етапи протистояння наступним чином:
1. Евромайдан (2013-2014) – рушійна сила: радикально-інтегральна суб’єктність; політичний смисл: поворот до евроінтеграції; основний метод: мирний протест.
2. Майдан (2014) – рушійна сила: інтегрально-радикальна суб’єктність; політичний смисл: повалення влади Віктора Януковича; основний метод: силове протистояння.
3. Антимайдан (2013-2014) – рушійна сила: інтегральна суб’єктність; політичний смисл: підтримка влади Віктора Януковича, поворот до евразійської інтеграції, основний метод: силове протистояння.
4. Крим (2014) – рушійна сила: інтегральна суб’єктність; політичний смисл: приєднання до Російської Федерації, основний метод: збройне протистояння.
5. Донецька і Луганська Народні Республіки (2014) – рушійна сила: радикально-інтегральна суб’єктність; політичний смисл: поворот до евразійської інтеграції, приєднання до Російської Федерації, основний метод: збройне протистояння.
В ході подій відбулись формальні перестановки акцентів: після 19 січня 2014 р. інтегралістська, прозахідна повістка Евромайдану змінилась радикальною внутрішньоукраїнською задачею повалення влади, а після спалахів сепаратизму українські радикали змінили опозиційні цілі на тему захисту територіальної цілісності і національного суверенітету. Однак на ділі державницька інтегральна суб’єктність компенсується опозиційною роллю, яку відіграє Україна як геополітичний гравець відносно переважаючого ворога в особі Російської Федерації як інтегруючої сили наднаціонального евразійського простору. Аналогічно двоякими є революційні установки ДНР, адже, попри антиолігархічні гасла, донецький сепаратизм підкріплюється інтегральною Росією і ставить за мету приєднання до централізованої імперії.
При інтерпретації бойових дій на Донбасі не як «каральної акції», а як «національно-визвольної боротьби» прояснюється роль низових мережевих структур у її розгортанні. Загони територіальної самооборони і добровольчі батальйони, а не регулярна армія втілюють основний політичний зміст конфлікту. При цьому слід мати на увазі, що в силу ідеології вони зберігають певну внутрішню опозиційнійність і до легальної української влади, відтак революційна радикальна повістка не відтермінована, але трансформована відповідно до пріоритетних викликів. ДНР і ЛНР демонструють схожі тенденції, однак позаяк проросійський курс постійно вербалізується як курс пропутінський, прокремлівський – доречніше говорити про інтегралізм із елементами радикалізму, чи, з уточненням: про російський радикалізм, переведений у русло російського інтегралізму на зовнішніх теренах.
Формулювання «експорт тероризму» вельми точно відтворює суть експорту («скидання баласту») внутрішнього радикалізму, котрий несе загрозу правлячому російському режиму. Очевидно, що на Сході України у збройному протистоянні, крім регулярних військ та іррегулярних диверсійних груп, зішхтовхнулись і два типи добровольців-радикалів – перші з яких продовжують справу Майдану, захищаючи його здобутки у межах суверенної держави, тоді як другі – розширюють сферу геополітичного впливу інтегральної імперії. Якщо українські радикали змінили внутрішньополітичну революційну повістку вимушено, під тиском інтервенції, то російські добровольці симулюють радикалізм, систематично відкладаючи власне російську революцію.
Як фаза народного повстання, так і національно-визвольної боротьби проти «внутрішньої окупації» (тема міграції, етнічної злочинності) по суті симулюються, а відтак нейтралізуються гаслом «Русской Весны», розмінюючись на колоніальні війни в Україні і на Південному Кавказі. Закономірними негативними наслідками чого є консервація перехідної влади в Україні та імперської верхівки в Росії, гальмування революційних перетворень в Україні і повна нейтралізація народних виступів у Росії, використання національно-оборонної і національно-наступальної риторики в обох країнах та бунтівних регіонах для дискредитації радикальної суб’єктності і справжньої революційної повістки дня.
Публікація:
Вишинський С. Інтеграція та революція / Святослав Вишинський // Суспільство. Щомісячний журнал. Війна і Революція. — 2014. — № 2. — С. 12—14.
© 2014
Додати коментар
Увійти через профіль