Едуард Юрченко
Національний транспортний університет

Валентин Гайдай
Український традиціоналістичний клуб

Висхідною точкою націотворчих процесів сучасності багато хто досі вважає революційні події у Франції 1789–1794 років. Мовляв, саме тоді класична феодально-абсолютистська монархія перетворилася  на зразкову національну державу, подаючи приклад іншим європейським країнам. Саме там і тоді виникла чи не перша у світі «політична нація» (хоча насправді місце цього фантома вже давно на звалищі історії, десь поруч із такими симулякрами, як «відкрите суспільство» чи «вільний ринок»). Звідси й переважно толерантне ставлення дослідників до революційного божевілля, яке за всієї своєї нелюдської брутальності нібито все ж сприяло «прогресові» у загальноісторичній перспективі [1].

Але чи так це було насправді?

Псевдонаціоналізм проти етнічної нації

Отже, основним аргументом на користь революції  з боку її прихильників є твердження, що буцімто саме вона породила французьку націю та дала поштовх до народження інших європейських націй. Безумовно, це твердження має певний сенс, якщо розглядати націю як певну політичну спільноту. Втім, такий погляд на феномен нації є характерним лише для лібералізму та марксизму. Його підтримують найрізноманітніші теоретики – від Ернеста Ґелнера до Едуарда Лімонова. Всіх їх об’єднує розуміння нації як утворення більш-менш штучного, політичного, у кращому разі культурного. Проте не треба забувати про інше значення нації, яке є передусім етнічним, коли під нацією маються на увазі «і мертві, і живі, і ненароджені», тобто нація є органічною спільнотою крові та духу, що народжується, подібно до живої істоти, незалежно від людської волі.

Відтак, доцільно було б розглянути роль революції 1789 року в історичній долі французької нації саме з етнічної точки зору. По-перше, слід зазначити, що французька етнічна нація до початку революції існувала вже принаймні вісімсот років (з Х ст. н.е.), а процес її формування розпочався ще п’ятьма століттями раніше – із занепадом римської влади у Галлії. Французька нація була надзвичайно багатоманітною. Наприклад, французи вживали (і вживають) декілька мов та відрізнялися (і відрізняються) різноманітними культурними традиціями. Але це ніколи не заважало їм зберігати єдність. Безумовна єдність французької нації виявлялася передусім у часи криз та випробувань, зокрема під час боротьби з ісламською навалою VIII століття або за доби «Сторічної війни». По-друге, до французької нації входили всі соціальні верстви: духівництво, шляхта, селяни та міщани. Легендарна Жанна д’Арк була простою селянкою (шляхетський титул їй було надано пізніше). Напередодні революції основна частина королівського війська вже декілька століть складалася з рекрутованих селян, що не заважало їм хоробро битися за короля і Францію. Як приклад високого рівня національної свідомості можна згадати, зокрема, суспільну реакцію на «Звернення короля Людовика XIV французам» у 1709 році [2]. Нагадаємо, що тоді Париж у Війні за іспанську спадщину протистояв майже всеєвропейській коаліції і врятувати країну від катастрофи міг лише загальнонаціональний підйом – що, власне, і відбулося. Тому твердження, що більшість мешканців Франції за часів монархії не вважала себе французами, не відповідає дійсності. По-третє, революції ставлять за заслугу те, що вона нав’язала французьку літературну мову переважній більшості населення Франції, що нібито було позитивним з націоналістичної точки зору. Але не треба забувати, що мови французької нації існують протягом сторіч і є невід’ємною частиною загальнофранцузької культури, відтак спроби їх викорінення були, по суті, актом культурного геноциду французів. Для того, щоби зрозуміти всю абсурдність зусиль революціонерів в цій сфері, уявімо на мить, що українське державне керівництво заборонить трембіти та почне нищити твори Івана Франка, мотивуючи це «антиукраїнськістю» та «реакційністю» західноукраїнської культурної специфіки. На щастя, ці антифранцузькі зусилля не мали успіху і в сучасній Франції мільйони французів вільно володіють своїми регіональними мовами. Але не треба забувати, що шкоди французькій культурі було завдано достатньо суттєвої.

Окремою сторінкою революції є спроба асиміляції інших етносів, що мешкали на теренах Франції. Яскравим прикладом цього була, зокрема, насильницька асиміляційна політика стосовно бретонців – народу, спорідненого більше з кельтомовними ірландцями та шотландцями, ніж із романомовною більшістю французів. Причому найголовнішим наслідком репресій стало народження бретонського націоналізму з антифранцузьким забарвленням. До цього Бретань, що остаточно увійшла до складу Французького королівства у 1532 році, не висувала жодних сепаратистських вимог і була цілком лояльною до центральної влади. Революція створила бретонську проблему, яка зараз загрожує територіальній цілісності Франції.

Насамкінець можна навести цитату сучасного французького філософа націоналістичного спрямування Гійома Фая: «Французький націоналізм у жодному разі не можна прирівнювати до якобінського націоналізму через те, що останній є космополітичним, антиетнічним і парадоксальним чином руйнує ту Францію, яку він нібито любить... Час припинити поєднання націоналізму із захистом якобінської та космополітичної держави-нації. Націоналізм як концепція повинен змінити свій сенс: він повинен отримати етнічний вимір, а не тільки виключно політичний і безтілесний» [3].

Pеволюція та антибілий расизм

Напередодні революції Франція володіла потужною колоніальною імперією. Найбільш розвиненою та заможною колонією на той час було Гаїті. Для прикладу треба зазначити, що більше 40% усієї цукрової тростини у тодішньому світі постачалося саме з Гаїті. Населення Гаїті напередодні революції складалося з приблизно 500 тисяч чорношкірих, 20 тисяч білих та 20 тисяч т.зв. «вільних кольорових» – звільнених рабів та мулатів. Мулати, які складали окремий прошарок населення Гаїті, з’явилися не в результаті міжрасових шлюбів (які до революції не практикувались у колоніях), а внаслідок практики т.зв. «пасажу». Справа в тому, що в колоніях католицьких держав тривалий час були повністю відсутні білі жінки у зв’язку з повір’ям, що жінка на кораблі приносить нещастя. Оскільки більшість колоністів становили молоді чоловіки, вони, знаходячись в оточенні кольорових рабинь, почали практикувати з ними статеві зв’язки. Така практика й отримала назву «пасаж», тобто постійне співжиття, але не шлюб.

Оскільки наслідком цього була поява численного метисованого потомства, королівська влада вжила енергійних заходів із завезення до колоній «королівських дівчат», тобто молодих неодружених французок, яких за королівський кошт завозили до колоній з метою укладення чистих у расовому відношенні шлюбів. Внаслідок цих дій влади процес метисації вдалося уповільнити, але значна частина гаїтян вже мала змішане походження.

Після того, як у Франції почалася революція, «вільні кольорові» спробували підняти повстання з метою досягнення рівних прав із білими. Воно було придушене, але в 1792 році, коли короля Людовика XVI Бурбона було фактично усунуто від керування країною (формально він ще вважався чинним главою держави, але знаходився під домашнім арештом у власному палаці), нова влада проголосила повну рівноправність усіх вільних громадян незалежно від кольору шкіри. Це був безпрецедентний випадок у світовій історії, оскільки в усіх суспільствах, де існувало рабство за расовою ознакою, спочатку скасовувався інститут рабовласництва, а лише потім порушувалося питання про зрівняння в правах представників різних рас. З цього можна зробити висновок, що теоретично припускалась ідея про заснування білої работоргівлі; аргументом на користь цього є те, що ідеологічний попередник французьких революціонерів Олівер Кромвель практикував перетворення на рабів білих людей за доби англійської республіки. Після проголошення рівності білих та кольорових, чорношкірі раби підняли повстання, яке відрізнялося винятковою жорстокістю. Вже в перші дні повстання було вирізано тисячі французів без огляду на їхні стать та вік. У деяких загонах чорношкірих повстанців у якості прапора використовувалося насаджене на спис біле немовля. Ідеологічним підґрунтям повстання була сатаністична релігія вуду [4].

В цій жахливій ситуації республіканський уряд не лише не доклав необхідних зусиль для захисту білих, але й намагався  маневрувати між ними та оскаженілими чорними расистами. На щастя для  білого населення Гаїті, в боротьбу вступили війська короля Іспанії, який був вірний союзницькому обов’язкові щодо Французького королівства. Іспанці проводили гнучку політику, захищаючи біле населення та водночас надаючи особисте звільнення рабам, що перейшли на бік іспанських королівських військ і законного уряду Франції. Треба підкреслити, що йшлося виключно про особисте звільнення, а не про надання рівних прав із білими. Налякане таким розвитком подій республіканське керівництво проголосило ліквідацію рабовласництва в колоніях, зробивши ставку на кольорове населення, яке мало абсолютну кількісну перевагу над французами та іспанцями. Після перемоги коаліції республіканців та африканців над білими колоністами, Гаїті ще формально входило до складу французької республіки, але фактично перейшло під владу місцевих кольорових. Наполеон Бонапарт після свого приходу до влади здійснив невдалу спробу відновлення французького контролю над острівним володінням, але після її поразки залишки білого населення Гаїті було безжально винищено.

В інших французьких колоніях кампанію зі звільнення кольорових рабів, започатковану у 1790-х роках республіканцями, було згорнуто після встановлення імперії Наполеона. З 1804 по 1848 роки Франція була монархією, і питання про скасування рабства на державному рівні не порушувалось. Лише після республіканського путчу 1848 року і проголошення Другої республіки кольорових було негайно звільнено.

Підсумовуючи питання про внесок «Великої французької  революції» у формування теорії та практики альтернативного (чорного) расизму, слід зауважити, що саме вона спровокувала один із найстрашніших в історії прецедентів геноциду на расовому ґрунті і не останню роль у цьому відіграла зрадницька політика республіканського керівництва, яке кинуло своїх співвітчизників на вірну загибель. Зв’язок між «ідеями 1789 року» та їхнім практичним втіленням на Гаїті настільки тісний, що навіть дозволяє окремим дослідникам констатувати: «...не можна адекватно зобразити історію Французької революції, опустивши гаїтянське повстання» [5].

Революція проти релігії

«Велика французька революція» мала відверто антихристиянський характер. Вже буквально на першому, відносно поміркованому її етапі було здійснено спробу насильницького реформування католицької церкви. Захисники революції нерідко стверджують, що мова йшла лише про те, щоби поставити церкву на службу державі; у крайньому випадку – про появу нової християнської конфесії. Але насправді «цивільний устрій духівництва» (як делікатно іменувалося зґвалтування французької церкви) ніс у собі речі, несумісні не тільки з католицизмом, який французька нація сповідувала протягом усього свого існування, але й із християнством загалом і навіть просто зі здоровим глуздом.

Про те, що релігійна конфесія, яка виникла  в результаті, не могла бути католицькою за визначенням, не варто навіть говорити. Але безпрецедентним насильством над засадами християнської віри став порядок призначення представників духівництва, яких мусили обирати всі виборці певної території, незалежно від їхніх релігійних переконань. Тобто виходило так, що, приміром, у деяких містечках Лотарингії священика фактично призначала місцева юдейська громада, яка мала там більшість голосів. До такого знущання не додумались навіть більшовики. При цьому треба зазначити, що багато священиків ці правила не прийняли, за що їх було піддано різноманітним репресивним заходам, зокрема й фізичному теророві.

Наступним етапом ескалації антихристиянської  політики революціонерів стала спроба введення т.зв. «культу розуму», що супроводжувалася відвертим цинізмом та безпрецедентно жорстокими репресивними заходами з метою викорінення християнства.

Далі  – більше. Черговим актом знущання над традиційною духовністю французької нації стала спроба запровадження «культу вищої істоти». Ця специфічна релігійна система взагалі не мала нічого спільного ані з християнством, ані з іншими відомими людству віруваннями. Відповідний декрет було прийнято революційним Конвентом на засіданні 18 флореаля II року (7 травня 1794 р.). Сутність культу визначалася трьома першими параграфами цього документу, сформульованими так: «1) Французький народ визнає існування вищої Істоти і безсмертя душі. 2) Він визнає, що гідним вищої Істоти культом є виконання обов’язків людини. 3) На перше місце серед цих обов’язків він ставить обов’язок гребувати поганою вірою і тиранією, карати тиранів і зрадників, допомагати нещасним, шанувати слабких, захищати пригноблюваних, робити іншим всяке можливе добро, не бути несправедливими ні до кого». Організація культу передбачалася пунктами декрету, які говорять про встановлення свят для того, щоб «нагадувати людині про божество і гідність її власної подоби». Окрім чотирьох політичних свят, річниць 14 липня 1789 р., 10 серпня 1792 р., 21 січня 1793 р. і 31 травня 1793 р., в році мало бути ще 36 свят. Серед них на першому місці повинне було стояти «свято вищої Істоти і Природи». «Природа» потім зникла з назви свята. У цьому ж декреті є пункт, згідно якого 20 преріаля повинно було відбутися перше таке свято, втаємничене тільки вищій Істоті [6].

Після повного провалу «культу вищої істоти» республіканська влада обрала шлях поєднання репресій та ігнорування – приблизно в такий спосіб більшовики боролися з християнством за часів радянської влади. Політика була спрямована на те, щоб не провокувати французів на прямий опір антихристиянським репресіям, але, водночас, поступово витісняти всі прояви релігійності з національного життя. Саме на цьому етапі та частина священників, що погодилася на антикатолицький «акт про цивільний устрій духівництва», зрозуміла, чим закінчується угода з дияволом: золото, яким він платить, перетворюється на багнюку. Вони зрадили свою віру, але держава, яка обіцяла їм за це винагороду, відмовилась від них, а маси простих французів підтримували ту частину священників, яка пронесла відданість своїй релігії крізь роки переслідувань. Цікавим фактом є те, що доба відносного пом’якшення ставлення до церкви супроводжувалася справжнім вибухом релігійної активності серед французів. Церкву почали відвідувати навіть ті, хто до революції ігнорував релігійне життя. Для мільйонів французів церква стала останнім уламком їхньої зруйнованої батьківщини...

Тій частині українських патріотів, які скептично ставляться до релігії Спасителя і є прихильниками відродження язичницьких традицій, цікаво буде дізнатися, що найбільше постраждали (а, кажучи прямо, були знищені) саме рудименти дохристиянських вірувань населення Франції, що сягали своїм корінням кельтської доби. Католицизм із його потужною догматикою та опорою на Священне Писання, зрештою, зміг відродитися достатньо швидко. Живу ж народну релігійність, що мала двовірний характер та несла в собі риси світогляду давніх індоєвропейців, було втрачено назавжди.

Геноцид французької нації

Як уже зазначалося вище, що революція 1789 року мала явно антинаціональний характер, спричинивши й різанину французів на Гаїті, і цькування церкви, й фактичне знищення французьких звичаїв та традицій. Проте найбільшим злочином, здійсненим кривавими багнетами революції, був прямий геноцид французької нації.

Першим  тривожним сигналом стала фактична узурпація влади «третім станом», парламентське крило якого репрезентували тоді аж ніяк не селяни та робітники, а заможні буржуа. 17 червня 1789 року депутати вищого представницького органу – Генеральних штатів – оголосили себе «Національними зборами», не маючи на це повноважень. Таким чином, Франція за формою правління почала нагадувати республіку, хоча сама республіка була проголошена пізніше. Надалі, 9 липня, оголосивши себе вже «Установчими зборами», вони взялися до розробки конституції, метою якої було позбавлення влади короля і зосередження її в руках парламенту, підконтрольного антикоролівськи налаштованій аристократії та заможним буржуа.

14 липня заколотники, у відповідь на цілком законні дії Людовика XVI з наведення ладу, захопили королівську в’язницю Бастилію, де знаходився також і міський арсенал. Після штурму Бастилії в Парижі почалася різанина, якої французька столиця не бачила з часів Варфоломіївської ночі. Слід зауважити, що дії заколотників відзначалися крайньою жорстокістю й дикістю. Так, наприклад, заколотники відрубали голову комендантові Бастилії маркізу де Лоне, насадили її на спис і як трофей носили по вулицях міста. Окрім того, голота повбивала й інвалідів (калік і старих солдатів), що охороняли в’язницю. Досить симптоматично, що річниця цього відвертого бузувірства є головним державним святом сучасної республіканської Франції.

Паризьке народовбивство 14 липня 1789 року стало першим, але далеко не останнім епізодом тотального геноциду французької нації, який вчинили провідники революції — затяті прибічники встановлення республіки. Недарма цей період в історії Франції як у вітчизняній, так і в світовій історичній науці отримав назву «Великого жаху».

6 вересня 1789-го підігрітий промовами революційних демагогів натовп вдерся до Версалю, перерізав усю королівську варту, а самого монарха змусив переїхати до Парижа, де він жив фактично в ув’язненні. Самі ж Установчі збори поділялися тоді на два великих політичних угруповання: роялістів, які прагнули збереження сильної королівської влади, та прихильників конституційної монархії на чолі з Мірабо та Лафайєтом. Останні спиралися, з-поміж іншого, також і на Якобінський клуб — збіговисько змовників-багатіїв (адже сума членського внеску до цієї структури – 24 ліври на рік – була «непідйомною» для абсолютної більшості французів, навіть порівняно заможних).

Було й іще одне угруповання в Установчих зборах, про яке слід сказати окремо. Це так звані «кордильєри» — прихильники максимального обмеження влади короля. Їхніми лідерами були Жорж Дантон та Камілл Демулен, а також Жан Поль Марат, редактор революційної газети «Друг народу». Слід сказати, що в цій газеті друкувалися найбрудніші матеріали антимонархічного характеру, які часто-густо переходили на особисті образи. На її шпальтах Марат прямо закликав до вбивств та насилля: «Почніть із того, щоб захопити короля, дофіна й королівську родину, приставте до них охорону й хай вони відповідають за все своїми головами. Відрубайте потім без усіляких вагань голови контрреволюціонерам, генералам, міністрам і колишнім міністрам... Можливо, знадобиться відрубати 5-6 тисяч голів; проте, якби навіть знадобилося відрубати 20 тисяч, не можна вагатися жодної хвилини!»

Дехто може казати про те, що революція  зрівняла французів у правах. Всі  вони – й «дворяни шпаги», й «дворяни мантії», й великі підприємці, й робітники з селянами – стали на перший погляд рівними і зверталися одне до одного словом «громадянин» або «громадянка». Формально це дійсно так, проте насправді нова влада навіть не мала на меті досягнення реальної рівноправності, а тим більше – руйнування майнової нерівності, адже загального виборчого права так і не було введено, голосувати могли лише т.зв. «активні громадяни», здатні сплачувати податок не менший від середнього десятиденного заробітку. Інші ж французи вважалися «пасивними громадянами». Слід зазначити, що такі «пасивні громадяни» складали переважну більшість населення і ця більшість опинилася після революції у вкрай тяжкому становищі. Про це свідчить практика функціонування т.зв. «Фонду національного майна», який формувався з конфіскованого у дворян, церкви і короля земельних володінь. Селяни та міщани могли придбати землю, проте дуже часто задля цього їм доводилося брати державний кредит і дуже часто незаможні французи ставали фактично жебраками й потрапляли у фінансову залежність від кредитних установ. Така бездарна політика революційних керманичів призвела до того, що в країні почалися економічна криза, інфляція та голод.

Що ж робив у цей час король Франції? Ясна річ, що його не влаштовувала роль почесного бранця, тим більше, він не міг терпіти відвертого знущання з французької нації, якій за свого повновладного правління служив вірою і правдою, часто особисто допомагаючи найбіднішим родинам. У ніч із 20 на 21 червня 1791 року він разом зі своєю дружиною Марією Антуанеттою зробив спробу вирватися з республіканського полону і за допомогою військових, що у своїй більшості залишалися вірними престолові, скинути ярмо революції. Проте карету короля було заарештовано прихильниками революції, а самого короля було доправлено до Парижа.

У самій столиці революційна кліка вже підготувала проект конституції Франції, за якою вона фактично ставала республікою. Людовик XVI був змушений присягнути їй, що й сталося 14 вересня 1791 року, а ще через півмісяця було відкрито перше засідання новостворених Законодавчих зборів.

Уже навесні 1792 року французький уряд примудрився оголосити війну майже всім провідним державам Європи — Пруссії, Австрії, Іспанії та іншим країнам, що призвело до тотальної мобілізації до лав французької армії і, як наслідок, — до невдоволення населення війною. Проте урядові вдалося скинути всю провину на ще чинного короля, мотивуючи це тим, що на боці прусаків воювали частини корпусу принца Конде, що складалися здебільшого з дворян-емігрантів і були прихильниками роялістської влади — законної влади Франції.

10 серпня 1792-го підбурювані агентами антимонархічних угруповань юрби голоти штурмували Тюїльрійський палац, де мешкали король і його родина. Зауважимо, що під  час штурму оскаженілі парижани перерізали всіх дворян, що лишалися при королі та всіх до одного 900 швейцарських гвардійців — його особисту охорону. Відповідальність за цю різанину лежала на комісарах Комуни Парижа.

Тим часом, пруська армія й частини емігрантів взяли в облогу фортецю Верден. Виникла реальна загроза французькій столиці. Парижем поширилися чутки, що саме в цей вирішальний для Франції час максимально активізувалися контрреволюціонери, а всі підозрілі громадяни, що їх було ув’язнено, нібито готують повстання, розраховуючи на підтримку з-за кордону. З 2 до 5 вересня зграї озброєних санкюлотів (як правило, з найбідніших та морально здеградованих верств населення — опори революціонерів) вривалися до в’язниць і безжалісно знищували абсолютно всіх в’язнів — кримінальних і політичних, жінок та дітей.

22 вересня узурпатори поставили останню крапку в перебранні на себе всієї повноти влади, оголосивши, що влада короля скасовується і відтепер Франція є республікою. Монтаньяри, відчуваючи повну безкарність, і, вочевидь, відчуваючи себе господарями ситуації, зажадали страти короля. Спроби жирондистів протистояти їм з тріском провалилися і 21 січня 1793 року короля Людовика XVI було страчено. Така ж сама доля чекала і на жирондистів, 2 червня монтаньярські заколотники за допомогою підконтрольної їм т.зв. «національної гвардії» оточили будівлю Конвенту і під прицілом рушниць вивели з нього всіх тих, хто ще складав опозицію політиці революційної «Гори». Багатьох із них незабаром було відправлено на гільйотину. Відтоді слова «порядок» і «смерть» стали синонімами в узурпованій купкою дегенератів Франції.

Вчорашні прихильники революції в атмосфері тотального терору й жорсткої диктатури стали затятими її ворогами. Народна кара прийшла й до деяких ватажків правлячої кліки, наприклад Марата, котрого було вбито Шарлоттою Корде — вона вмотивувала своє рішення тим, що вважала його головним винуватцем розправ з противниками диктатури. Але смерть Марата лише спонукала якобінців до ескалації терору.

У 1794 році було видано низку декретів, які поклали початок «великому терору». В цих декретах вперше з’явилося визначення «вороги народу» (чи не його 130 років по тому запозичили більшовики?). «Ворогами народу» оголошувалися всі, хто викликав хоча б мінімальну підозру у влади, таких «ворогів» часто без суду відправляли на гільйотину.

Провінцію почали прочісувати революційні підрозділи, звані «пекельними колонами». Той, хто не встигав сховатися від них у лісах, гинув у  страшних муках. Солдати революції передусім ґвалтували жінок, а потім вбивали їх. Вони розбивали прикладами голови людям похилого віку, заколювали багнетами немовлят у колисках. Частенько солдати розважалися, перекидаючи немовля з багнета на багнет. Республіканський генерал Вестерманн доповідав паризькому Комітетові громадського порятунку: «Діючи згідно з отриманими наказами, ми топтали дітей кінськими копитами, вирізували жінок, які – в усякому разі, ці – вже ніколи не народжуватимуть бандитів. Не можу похвалитися жодним полоненим. Ми знищили всіх».

Республіканським генералам було шкода витрачати кулі проти цивільного населення. Тому частенько в хід ішли багнети. Але й багнети не витримували і ламалися. Тому тисячі полонених, разом із жінками та дітьми почали занурювати на старі кораблі. А потім топили їх посередині Луари. Солдати, що сиділи в шлюпках, добивали тих, кому все ж вдавалося вибратися на поверхню.

«Наказую спалювати усе, що піддається спалюванню, і брати на багнети усіх, кого ви зустрінете на своєму шляху, – вимагав  республіканський генерал Гриньон. – Я знаю, що в цій місцевості ще залишилися віддані нам патріоти. Проте треба знищити всіх».

Найбільше вражають описи спалювання живцем у печі дітей і жінок, що гинули з жахливими криками на вустах. «У зв’язку з відсутністю жінок-бунтівників, солдати взялися за дружин лояльних нам патріотів. Вже 23 такі жінки були піддані нелюдським тортурам», – доповідав Жанне, офіцер поліції, вірної республіканцям.

У місцевості Кліссон солдати вкопали  в землю котел, поклали на нього ґрати, і на цих ґратах спалили 150 жінок. «Десять бочок із жиром я вислав у Нант. Це був жир вищої якості, його використовували в госпіталях», – зізнавався пізніше один із солдатів. У місті Анжер з людей живцем здирали шкіру для штанів вищим офіцерам. Шкіру здирали від поясу вниз і завдяки цьому штани, за задумом, повинні були щільно прилягати до тіла [7].

На завершення цікаво буде навести відомості про кількість жертв революції  згідно з розрахунками відомого демографа Бориса Урланіса. За чверть століття (до 1814 року – кінця наполеонівських війн – включно) революція пожерла, за різними оцінками, від 3,5 до 4,5 млн. людських життів. Це може здатися не такою вже величезною цифрою, якщо забути, що населення Франції було тоді у 6-7 разів менше від населення Росії епохи її революції (і, отже, загибель 4 млн. французів відповідала загибелі 25-30 млн. підданих Російської імперії початку ХХ століття) і що у кінці XVIII століття не було тих засобів масового знищення, які «прогрес» створив за наступні більш ніж сто років. Збиток був настільки значний, що французька нація так і не змогла після цього остаточно відновитися і він став причиною зменшення зростання населення у Франції упродовж усіх наступних десятиліть: напередодні революції населення Франції складало 25 млн. чоловік, Великої Британії – 11 млн., Німеччини – 24 млн., а до кінця XIX століття маємо, відповідно, 38 млн., 37 млн. і 56 млн.; тобто, населення Німеччини виросло в два з гаком рази, Великої Британії – навіть у три з гаком, а Франції – лише на 50 відсотків... [8].

Революція Хама

Яскравою ознакою революції були прояви безпрецедентної моральної дегенерації її ватажків та активістів. Ознайомлення зі злочинами, що їх було здійснено в ході революції, викликає не так жах, як огиду. Причому, говорити про це можна вже з перших днів революції. Наведемо лише декілька прикладів.

На самому початку революції підлість її ватажків та рядових бунтівників проявилася у розправі над залогою Бастилії. Справа в тому, що її солдатам з боку учасників штурму було гарантовано свободу і фізичну недоторканність. На момент своєї капітуляції фортеця мала всі можливості для захисту і, якби її охоронцям і не вдалося залишитися живими, то вони принаймні дорого продали б своє життя. Але вони повірили в слово революціонерів, яке, як виявилося, не варте було й ламаного гроша. Особливої мерзенності цій події надає те, що переважна більшість солдатів залоги становили інваліди, тобто або покалічені, або просто старі ветерани численних війн XVIII століття. Їх навмисне тримали в тилу, щоб не піддавати небезпеці у випадку воєнного конфлікту. Але старим солдатам, що пережили війни з найсильнішими державами Європи, судилося померти від рук своїх же французьких зрадників...

Іншою глибоко ганебною сторінкою революції був процес Марії Антуанетти. Революціонерам було мало розправи над колишньою  королевою, вони хотіли в першу чергу її принизити. В ході процесу обвинувачувач Гебер спробував довести, нібито королева перебувала в протиприродному сексуальному зв’язку зі своїм восьмирічним сином. Публіка, яка була присутня на процесі, складалася з людей, які не просто не співчували Марії Антуанетті, а взагалі її ненавиділи (не будемо забувати, що саме королева була головною мішенню антимонархічної пропаганди). Тим не менше, звинувачення було вислухане в абсолютній тиші, за якою відчувався шок людей, що зрозуміли всю абсурдність цих жахливих закидів. Пізніше, коли суддя повторив запитання щодо стосунків Марії Антуанетти та її сина, королева відповіла: «Якщо я не відповідала на ці питання, то тільки тому, що зводити таке звинувачення на матір глибоко протиприродно. Мої слова можуть підтвердити усі жінки та матері в цій залі». В цей момент серед присутніх жінок піднялось велике хвилювання і багато з них розридались. Слід іще раз підкреслити, що всі ці жінки були налаштовані революційно і прийшли на суд насолодитися приниженням колишньої королеви, але неадекватна поведінка представників революційного «правосуддя» вразила навіть їх. Характерно те, що Максиміліана Робесп’єра, якого зараз намагаються зобразити шляхетним та ідеалістичним революціонером, неймовірно розлютила ця подія, але зовсім не тому, що він був шокований огидною поведінкою Гебера, а тому, що той невміло збрехав і тим самим викликав співчуття до королеви. Тобто «непідкупного» (так іменували Робесп’єра шанувальники) не засмутили ані сам факт цинічної брехні, ані жорстокість знущання над беззахисною жінкою. Єдине, що викликало його обурення, – це невміння зводити наклеп.

І, нарешті, третім прикладом, що підтверджує  глибоку моральну дегенерацію революціонерів, була їхня поведінка під час громадянської  війни. Справа в тому, що прихильники королівської влади спочатку не вбивали полонених республіканців, а нерідко й взагалі відпускали, взявши з них слово не воювати більше проти короля. В результаті серед республіканських військ, посланих проти повстанців-монархістів, поширилося стійке небажання воювати за інтереси паризької кліки і вони дедалі частіше переходили на бік прихильників короля. Це викликало глибоке занепокоєння серед республіканського керівництва, яке негайно оголосило милосердя з боку королівських солдат «брехливим гуманізмом» та «підступністю контрреволюціонерів». Рішення республіканці знайшли дуже просте: максимальна ескалація різанини цивільного населення в регіонах, охоплених повстанням. Розрахунок був надзвичайно простий: селянин, який знає, що його дружину по-звірячому вбили (після багатократного зґвалтування), а з її мертвого понівеченого тіла витопили жир «для потреб республіки», навряд чи пожаліє полоненого солдата республіки. За деякий час повстанці почали відповідати жорстокістю на жорстокість і дисципліна в республіканських військах різко зросла. Наведені приклади яскраво характеризують керівництво республіки з моральної точки зору.

Постає закономірне запитання: хто ж був опорою революції, хто її очолював (не на найвищому – на середньому рівні), хто здійснював геноцид власного народу, хто зруйнував найсильнішу і найбагатшу на той час країну Європи? Справа в тому, що основною опорою французької революції був Хам, який мав три голови – як чудовисько з дитячих казок. Ім’я цим головам було: Хам-люмпен (не плутати з трудящими), Хам-буржуа (не плутати з більшістю дрібних та середніх підприємців) і, нарешті, третя, найстрашніша, голова – Хам-псевдоінтеліґент [9].

Хам-люмпен був огидним породженням доби ранньої індустріалізації, коли в надрах великих міст виник специфічний прошарок населення, типові представники якого балансували між некваліфікованою фізичною працею та відвертим паразитуванням. Вони не мали адекватної кваліфікації ремісників, не мали освіти і не мали навичок праці на землі. Саме вони стали дубцем у руках революційного керівництва, а самі від революції отримали надзвичайно просту винагороду – можливість безкарно грабувати, вбивати, ґвалтувати.

Другою головою був Хам-буржуа, який вбачав у старому режимові перешкоду для безмежного визискування трудящого люду. Революція надала для такого буржуа-вампіра надзвичайно широкі можливості, якими він із насолодою користувався навіть у моменти максимального полівішання республіканського режиму.

Третьою головою був, як уже зазначалося, Хам-псевдоінтеліґент – специфічний типаж, широко представлений у різноманітних органах революційної влади. Характерними рисами такої паразитарної особистості була недолуга освіта низького рівня в поєднанні з невмінням (і категоричним небажанням) працювати фізично. Примітивного розуму цього «інтелектуального авангарду революції» вистачало рівно настільки, щоб оволодіти декількома ідеями з найбільш «попсової» частини інтелектуальної літератури того часу, при чому без їх адекватного розуміння. До того ж, їхня поверхова освіта дозволяла їм «їздити по вухах» неписьменним люмпенам, які ставилися до своїх ватажків за принципом «вживає незнайомі слова – отже, розумний». Для того, щоби зрозуміти весь жах панування такої «еліти», уявімо собі на хвилину, що до влади в Україні прийшла частина менеджерів середньої ланки з незакінченою вищою освітою і вирішила масово нав’язати українцям окремо взяті ідеї, наприклад, Карлоса Кастанеди (при тому, що ці окремо взяті ідеї вони самі як слід не розуміють). Ідеї, що сподобались цим новим керманичам, вони нав’язували б шляхом масового знищення всіх незгодних та й узагалі тих, кому не знайшлося місця в картині майбутнього, що зародилась у їхній хворобливій свідомості.

Зрозуміло, що наслідки для переважної більшості  французів були абсолютно жахливі: під гучне декларування різноманітних  «свобод» їх позбавили елементарних повсякденних прав, які вони зберігали  навіть у часи найсуворішого кріпацтва. Вже на початку революції були заборонені професійні об’єднання. За їх відновлення у формі профспілок робітничий клас Франції потім боровся протягом майже всього XIX століття, і боротьба ця супроводжувалася великою кров’ю та безпрецедентним економічним гнобленням. Селяни були позбавлені права на сільський схід, яким вони користувалися протягом більш ніж тисячолітнього існування Французького королівства. У такий спосіб революція зруйнувала дієвий механізм народного самоврядування. Селянин завжди був частиною зорганізованої громади, яка надавала йому допомогу і у протистоянні загрозам зовнішнього світу, і в протиріччях із місцевим феодалом. Але буквально в одну мить його було позбавлено цієї підтримки. Найстрашніше полягало в тому, що переважна більшість селян належала до згадуваних вище «пасивних громадян», тобто була позбавлена елементарних політичних прав. Неписьменних, безправних, повністю дезорієнтованих селян було кинуто на поталу паразитарній буржуазії та бездушним республіканським чиновникам. Не варто пояснювати, що обидві ці сили були глибоко чужі селянинові і, на відміну від феодала-аристократа, компроміс із ними знайти було неможливо, оскільки вони були представниками абсолютно чужого та незрозумілого для селянина світу.

Не зайвим буде зупинитись і на ставленні революційної верхівки до французької інтеліґенції або, іншими словами, на ставленні примітивних псевдоінтеліґентних недоучок до інтеліґентів у початковому, повному розумінні цього слова. Яскравим прикладом тут може слугувати доля видатного французького науковця та дослідника Лавуазьє, котрий, будучи засудженим до смерті, попрохав відстрочки на декілька днів задля того, щоб завершити свої експерименти, які він вважав важливими для республіки; йому категорично відмовили із формулюванням, що його експерименти не мають жодного значення.

Іншим прикладом руйнівного антиінтелектуалізму революційної верхівки було повне припинення публікації праць Шарля Луї Монтеск’є за часів якобінської диктатури [10]. Видатного французького філософа, як це не дивно, нерідко зараховують до попередників і навіть ідеологів революції, але при цьому забувають, що він був переконаним монархістом (хоча й конституційним) та прихильником важливої ролі традиційної шляхти.

Яким же чином відносно невеликий відсоток переважно найгірших членів суспільства зміг захопити владу в найбільшій країні Європи та підкорити її населення? Чому французи не опиралися?

Національно-визвольний рух

Всупереч поширеній думці, більшість населення революцію не тільки не підтримала, але й активно чинила їй опір. Найбільш відомим проявом національно-визвольної боротьби французької нації стало Вандейське повстання. Слід відразу зазначити, що назва «Вандейське» є умовною, оскільки повстання охопило не тільки департамент Вандея, але й загалом західну частину Франції, інша справа, що саме Вандея стала головним осередком повстанців, які на її теренах неодноразово завдавали поразки республіканським військам, не зважаючи на їх абсолютну технічну перевагу (часом повстанці у прямому розумінні цього слова билися вилами проти гармат).

Успішність повстання саме на заході Франції було зумовлено насамперед тим, що там найкраще збереглася традиційна суспільна структура. Кількість представників трьохголового Хама була надзвичайно низькою, а духівництво і шляхта, навпаки, користувалися великим впливом.

Загалом, партизанська війна проти республіки з більшим чи меншим розмахом велася на всій території Франції. Аби максимально уявити масштаби повстанського руху, наведемо цитату Євгенія Тарле: «Розбійницькі зграї, що зробили непроїзними аж до кінця Директорії усі дороги південної і центральної Франції, набули характеру величезного соціального лиха. Вони серед білого дня зупиняли диліжанси і карети на великих дорогах, інколи задовольнялися пограбуванням, частіше вбивали пасажирів, нападали відкрито на села, довгими годинами катували на повільному вогні захоплених людей, вимагаючи вказати, де заховані гроші (їх так і називали тоді “підпалювачами”), інколи здійснювали набіги і на міста. Ці зграї прикривалися прапором Бурбонів; люди ці нібито мстилися за скинутий королівський трон і католицький вівтар. У ці банди й справді йшли люди, безпосередньо й особисто потерпілі від революції. Ходили чутки (що так і залишилися неперевіреними, але дуже правдоподібні), ніби деякі з ватажків цих банд віддають частину награбованого агентам роялізму» [11].

Не дуже привабливий образ роялістських партизан, змальований вище, зумовлений тим, що Тарле був радянським істориком-сталіністом, для якого одним із провідних завдань було очернення в своїх історичних дослідженнях тих, кого більшовики вважали своїми ворогами, а до таких комуністичні наступники революції 1789 року однозначно відносили французьких білих партизан. Нам, українцям, більш ніж знайомою здається комуністична риторика, коли добре зорганізоване партизанське військо, що в боротьбі спирається на підтримку трудового народу, прирівнюють до бандформування і, водночас, звинувачують у зраді батьківщини.

За  що ж билися вандейці? Передусім вони бились за батьківщину, за країну, яка була наймогутнішою в Європі (а фактично й у світі). За країну, де жили і помирали покоління їхніх пращурів. Цією країною було Французьке королівство, і ця країна була зруйнована бандою авантюристів, які на її місці спробували збудувати чужу та ворожу машину під назвою «республіка». А те, що ця республіка йменувалася «французькою» і мусила підмінити людям вбиту батьківщину, викликає асоціацію з народними переказами про упирів, які приходять смоктати кров під виглядом близької людини. По-друге, вони билися за віру – віру своїх батьків, яку на момент революції французький народ сповідував уже більше тисячі років і яка включила в себе все те найкраще, що було в дохристиянських віруваннях народів, від яких походили французи. І, нарешті, по-третє, вони билися за свободу – не її фантомну примару, якою намагалися задурити їх руйнівники Франції, а цілком реальну, конкретну людську свободу, котру в них революція відняла. За свободу, яку захищали Жанна д’Арк та Вільям Волес, Карл Мартелл та Святослав Хоробрий і мільйони інших європейських героїв, які прожили своє славне життя задовго до появи сумнозвісної «Декларації прав людини і громадянина».

Абсолютно безпідставними є звинувачення представників французького правого опору в національній зраді в тому, що вони нібито підтримували інтервентів у боротьбі проти Франції. По-перше, так звані інтервенти з’явилися на теренах Франції виключно в зв’язку з повною бездарністю командування революційної армії, яке не змогло реалізувати поставлений політичним керівництвом план агресії проти країн Європи. Революційне керівництво першим оголосило війну провідним європейським державам, які, своєю чергою, не вважали себе ворогами французького короля, і з точки зору міжнародного права тих часів з Францією взагалі не воювали. Іноземні союзники французького короля і народу вважали республіканський режим зграєю заколотників. А офіційним главою держави визнавали спочатку короля Людовика XVI, а після його загибелі – його малолітнього сина Людовика XVIІ. Питання про захоплення або розчленування Франції не стояло навіть теоретично. Треба підкреслити, що такі країни, як Австрія та Іспанія ще задовго до революції були надійними союзниками Франції і були безпосередньо зацікавлені у збереженні її могутності. Варто пам’ятати, що так війни періоду республіки мали своєю метою виключно експорт революції, знаходячись у глибокому протиріччі з національними інтересами французів.

Чому ж тоді виграла революція? На це питання можна відповісти зустрічним: а чому українці дозволяли влаштовувати голодомори на своїй землі? А чому ми, попри всі зусилля, ще й досі не маємо по-справжньому української України? Головною зброєю ворогів роду людського завжди був страх. Головним інструментом революції був терор, і французи, які намагались опиратися, розплачувались за це не тільки своїм життям, але й життям своїх близьких. Далеко не кожна людина психологічно готова пожертвувати своїм життям та життям близьких. Подібно до того, як більшовики шляхом залякування та зомбування виводили породу під назвою «радянська людина», так і керівництво тодішньої французької республіки виводило абстрактно-космополітичного «громадянина».

Але боротьба вандейців та інших французьких борців проти республіки має понадчасове значення: вони першими запалили вогонь боротьби за визволення своєї країни від ворожих  європейським народам сил. Всі європейські  праві є спадкоємцями їхньої жертовної боротьби. Захищаючи свою батьківщину, вони захищали всі європейські народи, їхня боротьба має насамперед моральне значення – вона довела те, що, попри найжорстокіший терор, серед французів чимало людей, готових захищати віру, батьківщину та свободу.

«Французька» республіка та «російський» совок

При вивченні історії революції 1789 року свідомо чи ні виникають паралелі із жовтневим переворотом 1917-го. Цікаво буде проаналізувати «Велику французьку революцію» під цим кутом зору. Перше, що відразу впадає у вічі, — це хворобливе псевдомесіанство, що однаковою мірою було властиве як радянському «патріотизмові», так і республіканському «патріотизмові» французьких революціонерів. І перші і другі ставили собі за мету нав’язування своїх поглядів та способу життя всьому людству. Характерно, що обидва ці явища шукали своє виправдання не в адекватному захисті національних інтересів, а в ідеї «ощасливлення» людства – яке про це, звісно ж, не просило. Відмінність між якобінським «патріотизмом» (епігонами якого є радянські «патріоти») та етнічним націоналізмом найкраще сформулював засновник інтегрального націоналізму Шарль Морас: «...якщо події запитають: батьківщина чи людство, що ми тоді повинні робити? Ті, хто скаже: Франція понад усе, це – патріоти; а ті, хто скаже: «Франція, але...» – це апостоли гуманізму». А ось як коментує це дослідник націонал-революційних рухів Ернст Нольте: «Постулат абсолютного суверенітету змушує Мораса до вирішального кроку, що виразно відділяє його погляди від якобінського націоналізму. Цей націоналізм ніколи не робив принципової відмінності між нацією і людством: для нього революційне становлення нації на руїнах “старого режиму” є лише етапом розвитку людства і Франція, як передова країна, повинна передати цю місію усім народам. Без цього діяння, без цієї місії нація була б нічим: якобінський націоналізм не нарцисичний, а месіанський за своєю природою» [12].

Другою  рисою, що споріднює французьких революціонерів із їхніми радянськими наступниками, є специфічне поєднання шовінізму з космополітизмом. Безумовно, шовінізм та космополітизм – явища нібито протилежні, але в тому й справа, що все залежить від того, як розуміти націю. Чи був властивий французьким революціонерам шовінізм? Безумовно. Аббат Баррюель, критикуючи політику якобінців, писав: «Націоналізм посів місце загальної любові. Стало припустимим зневажати, обманювати і ображати іноземців. І всі ці діяння зводилися в ранг патріотизму. Якобінські вожді абсолютно чітко “етнізували” своїх супротивників: “Федералізм і забобони говорять бретонським діалектом, еміграція і ненависть до республіки – німецькою, контрреволюція – італійською, а сепаратизм – баскською». З 1792 року республіканський «патріотизм» набув яскраво виражених рис войовничого шовінізму. Його ознаками були й піднесена до рівня державної політики недовіра до іноземців, і страх перед ворожим оточенням, і презирство до політично «відсталих» сусідів, і відверте прагнення до анексії й інших форм зовнішньої експансії.

Але шовінізм цей дивним чином поєднувався з абсолютною байдужістю в питаннях походження. Для французького революційного шовініста ворожими були лише ті іноземці, які не хотіли визнавати гасла революції, фактично його ворогом була будь-яка людина (не виключаючи французів), яка намагалася вберегти свою культурну ідентичність та не хотіла сприймати ідеали т.зв. «свободи, рівності та братерства». Варто підкреслити, що ці ідеали мають таке ж відношення до традиційних цінностей французької нації, як і до вірувань папуасів або індіанців Амазонії. Французька мова, яку революціонери силою нав’язували нещасним бретонцям, цікавила їх не тому, що вона була французькою, а тому, що вона була мовою революції. Як тут не згадати слова провідного комуністичного поета Маяковського: «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин».

Останнє, що об’єднує франко-республіканську та радянську версії патріотизму, – це їхні глибоко руйнівні наслідки для етнічної нації, яка, по суті, перетворюється на паливо для матеріалізації химер революційної свідомості. Результатом цього є втрата національної ідентичності (аж до зміни антропологічних характеристик), колосальні демографічні збитки і, найстрашніше, – мутація менталітету, яка робить націю беззахисною біомасою, «гумусом» для розвитку інших етносів, здоровіших у соціально-психологічному плані. Для того, щоби переконатися у доречності цих слів, досить пройтися вулицями сучасних Парижа та Москви.

Наслідки революції

1. Франція зазнала колосальних економічних, демографічних, геополітичних та культурних втрат. Країна, яка напередодні революції була гегемоном континентальної Європи і впритул наблизилась до геополітичної перемоги на Британією, перетворилася на державу другого, якщо не третього сорту. В XIX столітті Франція була молодшим партнером Британської імперії, в ХХ – потрапила у залежність від Сполучених Штатів, а нині стоїть в авангарді руйнівної антинаціональної глобалізації.

2. Для Європи французька революція перетворилась на всезагальну громадянську війну, яка зруйнувала континентальний блок, що фактично був створений уже у XVIII столітті навколо осі Париж—Відень. Руйнація традиційного порядку перетворила європейські нації на іграшку в руках ворожих їм сил.

3. Найстрашнішого удару по європейській цивілізації було завдано в духовній сфері. З’явилися три ідеології, які є найбільшою загрозою для свободи, ідентичності та власне біологічного існування європейських народів. Мова йде про космополітичний капіталізм з його глобалізацією, інтернаціональний соціалізм з його божевільною ідеєю світової революції та пост’якобінський псевдонаціоналізм, який чудернацьки синтезує в собі космополітизм та деструктивний шовінізм і підмінює захист інтересів реальної нації обслуговуванням примари нації як певної штучної конструкції. Не варто пояснювати, що штучна нація має такий само стосунок до нації етнічної, як монстр доктора Франкенштейна, зшитий з частин мертвих тіл, – до живої людини.

P.S. Але сумна та повчальна історія «великої антинаціональної революції» – це не лише історія руйнації наймогутнішої держави свого часу та геноциду найчисельнішої (на той момент) європейської нації. Це також історія героїчного опору правих бійців, що стали на захист своєї нації. Саме поняття «правий» походить від роялістського опору доби революції. Праві повстанці продемонстрували еталон героїзму та відданості і передали смолоскип своєї боротьби наступним поколінням борців за свободу Європи. Європейський правий опір ХІХ ст. був ідейно та організаційно пов’язаний з опором французьких правих доби революції. А перший в історії націонал-революційний рух «Французька дія» був провісником національної революції 20-40 рр. ХХ століття, прямими наступниками якої є сучасні європейські ультраправі. Особливого значення ця спадкоємність набуває для нас, українців, які пережили у ХХ ст. найстрашніший за свою історію геноцид саме з боку комуністичних послідовників «ідей 1789 року» і чий повстанський опір так нагадував спротив вандейських героїв.

Примітки:

1. Див., напр., навіть одну з найбільш науково коректних праць із відповідної проблематики в сучасній Україні: Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.: Либідь, 1999. – С. 109–118.
2. Птифис Ж.-К. Людовик XIV. Слава и испытания: Пер. с франц. И.А. Эгипти. – СПб.: Евразия, 2008. – С. 295.
3. Фай Г. За что мы сражаемся? Идеологический словарь: Пер. с франц. А.М. Иванова. – М.: ИЦ «Слава»; Форт-Профи, 2007. – С. 144.
4. Після катастрофічного землетрусу на Гаїті 12 січня 2010 року, який майже повністю зруйнував країну і спричинив загибель 300 тисяч її мешканців, деякі теологи, політики й публіцисти наголошували на тому, що цей катаклізм був покаранням за масове використання гаїтянами сатанинських практик. Див., напр.: Стешин Д. Битва Богов: Республику Гаити сгубил культ Вуду? // Комсомольская правда в Украине. – 2010. – 18 января. – С. 9.
5. Саїд Е. Культура й імперіялізм: Пер. з англ. – К.: Критика, 2007. – С. 387.
6. Олар А. Христианство и французская революция. 1789-1802 // http://www.krotov.info/history/18/1789rev/olar.htm.
7. Rewolucja francuska nauczycielk ludobуjcуw // http://www.wprost.pl/ar/108493/Mistrzowie-Hitlera/.
8. Урланис Б.Ц. Войны и народонаселение Европы. – М.: Соцэкгиз, 19б0. – С. 393.
9. Термін «інтеліґенція» (від лат. intelligens — той, що розуміє, мислить; розумний) введено російським письменником Петром Боборикіним (1836–1921) у 1860-х роках для позначення суспільного прошарку людей, які професійно займаються розумовою (зокрема, творчою) працею, розвитком і поширенням культури. Згодом, однак, це поняття зазнало суттєвої змістової трансформації. Внаслідок невиправданого розширення кола позначуваних ним явищ (з-поміж іншого, через систематичне ужиття радянською пропагандою словосполучень «трудова інтеліґенція», «робітнича інтеліґенція» тощо), самий термін було значною мірою дискредитовано. Нині дедалі більше дослідників протиставляє «інтеліґентів» як свого роду «розумових обивателів», дилетантів-кон’юнктурників, схильних до некритичного засвоєння будь-яких «модних» ідей, власне інтелектуалам. Відтак, сьогодні доречніше було б говорити саме про Хама-інтеліґента без додавання частки «псевдо». Проте, з огляду на деякі дотепер актуальні стереотипи, у цьому тексті її використано як показник хибності й безпідставності претензій названої суспільної групи на культурне та інтелектуальне лідерство і взагалі на будь-яку соціальну корисність.
10. Французская революция XVIII века. Экономика, политика, идеология / Отв. ред. Г.С. Кучеренко. – М.: Наука, 1988. – С. 175.
11. Тарле Е.В. Наполеон. – М., 1941. – http://militera.lib.ru/bio/tarle1/05.html.
12. Нольте Э. Фашизм в его эпохе: Пер. с нем. – Новосибирск: Сибирский хронограф, 2001. – С. 119.

© 2010