Едуард Юрченко
Київський національний університет ім. Т. Шевченка
Останнім часом у різних країнах світу, і Європи зокрема, набирає популярності інтелектуальний напрям, що зазвичай іменується традиціоналізмом. Фундаментальною рисою його є апологетика традиційного суспільства та жорстка критика сучасності. Методологія традиціоналізму характеризується недовірою до постпросвітницької гносеологічної парадигми, зверненням до альтернативних шляхів пізнання, зокрема до сакральної традиці. Усе це поєднується із зацікавленістю сучасними проблемами людства.
Висока актуальність дослідження філософсько-теоретичних засад традиціоналистської парадигми зумовлена як підвищенням зацікавленості традиціоналістським інтелектуальним напрямком, так і нестандартністю традиціоналістського підходу до вирішення актуальних проблем людства. Неможливо адекватно проаналізувати традиціоналізм як явище, не ознайомившись з його концептуальними, філософсько-теоретичними засадами. Спробуємо висвітлити філософсько-теоретичні засади традиціоналізму як світоглядної основи традиціоналіської парадигми соціальної організації, здійснити їх критичний аналіз.
Класиками традиціоналізму є Рене Генон та Юліус Евола. Та їхні праці радше мужуть бути прикладом концептуального викладу засад традиціоналіської парадигми, аніж її критичного аналізу.
На жаль, у сучасних гуманітарних науках пострадянського простору приділяється недостатньо уваги названій проблемі. Певною мірою вона була предметом уваги групи авторів, які працюють у сучасному російському журналі “Атеней” та вітчизняному журналі “Перехід 4”. Помітний внесок у дослідження цієї проблеми становить праця російського філософа Олександра Дугіна “Філософія політики”. В ній з’ясовуються філософські теоретичні засади традиціоналізму та їх історичний розвиток.
Основним завданням нашої статті є розгляд традиціоналістської парадигми соціальної організації в її історичному розвитку. Як випливає з самої назви традиціоналізму, центральне місце в цій сівтоглядній парадигмі посідає поняття традиції. Самі традиціоналісти розуміють традицію як сукупність нелюдських трансцентдетних знань, що протягом існування всього людства передаються з покоління в покоління, виявляючи себе в різноманітних етнокультурних формах. На думку сучасної академічної науки, традиція – універсальна форма фікції, закріплення і вибіркового збереження тих або інших елементів соціокультурного досвіду, а також універсальний механізм його передання, що забезепечує стійку, історико-генетичну спадкоємність у соціокультурних процесах [2, 724].
Гадаємо, оптимальним є визначення традиції сучасними “новими правими”. Традиція, вважають вони, – своєрідна ментальна схема, що забезпечує існування народу, відображуючись протягом історії в різних соціокультурних формах. Це є те, що робить народ ним самим. Отже, традиціоналізм – загальна назва світогляду, що протиставляє модерній цивілізації та індустріальному суспільству традиційний лад. Його можна поділити на три основні напрямки: інтегральний традиціоналізм, або традиціонілізм у вузькому розумінні цього слова, фундаментальний консерватизм, консервативна революція.
Традиціоналізм у вузькому розумінні цього слова, або інтегральний традиціоналізм, базується на працях французького філософа Рене Генона та його італійського учня Юліуса Еволи. У Рене Генона знаходимо докладний виклад парадигми Традиції, ідейних основ традиційного суспільства в усіх його різновидах. Особливо цікавим у працях Генона є те, що в них він проголосив свою прихильність Традиції, але не відмовився при цьому від сучасної філософської мови. Використовуючи в своїх працях широкий культурологічний, міфологічний та теологічний матеріал, Генон піддав сучасну цивілізацію нищівній критиці. На його думку, вся вона і, зокрема, сучасне суспільство є результатом поступової деградації та збочення першопочаткового традиційного ладу. Праці Генона являють собою найбільш фундаментальну та безкомпромісну теорію традиціоналізму. Ідеї Генона та Еволи, філософію традиціоналізму, що випливає з концепції цих авторів, можна вважати граничною формою антитези сучасності [1, 323].
Вплив інтегральних традиціоналістів на суспільствознавчі науки та політичні ідеології XX століття був дуже слабким. Але з суто філософської точки зору інтегральний традиціоналізм має більше значення, ніж інші різновиди консервативного світогляду. Сконцентрувавши свою увагу на найзагальніших закономірностях історичного розвитку та відмежувавшись від будь-яких компромісів з модерною культурою, він зберігає своє значення протягом всього часу незалежно від соціально-політичних реалій. Саме цей напрямок є серцевиною традиціоналізму в широкому розумінні цього слова.
Фундаментальний консерватизм XVIII–XIX століть з'явився як реакція на Велику французьку революцію. Його представники вважали, що цінності, що їх породило європейське просвітництво, є помилковими. Вони радикально відкидали матеріалізм і атеїзм, республіканізм і лібералізм, оголошуючи їх явищем хворобливим і негативним. А занепадницькому світу, який породили просвітництво та буржуазні революції, протиставили ідеалізований світ католицького клерикального монархічного середньовіччя.
Класиками фундаментального консерватизму були Жозеф де Местер, Доносо Кортес, Луї де Бональд, їх наступниками вважають таких класиків консервативної думки, як Шарль Морас, Анрі Массі, Леон Доде і Моріс Баррас. Певною мірою з фундаментальним консерватизмом пов'язаний політичний романтизм XIX сторіччя.
Жозеф де Местр – яскравий представник фундаментального консерватизму. Пройшов надзвичайно цікавий життєвий шлях, який позначився на його філософських поглядах. У молоді роки Жозеф де Местр брав активну участь у діяльності французького масонства. Але в кінцевому підсумку жорстоко розчарувався в ідеях масонів і лібералів, почав заперечувати значення французької революції, відмовився від просвітницького світогляду, перейшовши на радикальні католицькі й монархічні позиції.
Цікавим є те, що Жозеф де Местр не був сліпим апологетом соціального порядку, що передував Великій французькій революції. Свій ідеал він убачав не в майбутньому, а в минулому. Недолікам сучасної йому доби протиставляв ідеал католицько-феодального середньовіччя. Якщо масони-ліберали вважали “альтернативною сакральністю” нове світське суспільство свободи, рівності й братерства, то де Местр пропонував повернутися для цього до джерел, протиставляючи сучасності не утопію майбутнього (революцію), а утопію минулого – Реставрацію [1, 324].
Зауважимо, що учнем і молодшим соратником Жозефа де Местра був Петро Чаадаєв, якого можна вважати засновником не загальновідомого модерністського “західництва”, а його правоконсервативної альтернативи. Через це в нинішній Росії він став прикладом та авторитетом для проєвропейського флангу сучасних російських традиціоналістів.
Надзвичайно важливу роль у становленні філософсько-історичного аспекту традиціоналізму як світогляду відіграв Доносо Кортес – відомий іспанський політичний діяч та філософ XIX сторіччя. Так само як Жозеф де Местр, він у молоді роки захоплювався прогресистськими та ліберальними ідеями. Але згодом зазнав глибокого розчарування і перейшов на позиції, що їх більшість тогочасних консерваторів вважала занадто консервативними. “Оскільки він був чудово ознайомлений з реальністю революційно-ліберальних кіл, він сформулював їх розгорнуту та аргументовану критику. На противагу їм він висунув альтернативну програму – радикальний консерватизм, імператив повернення до цінностей католицької церкви, монархічної держави, традиційної етики, обрядовості, моральності” [1, 325].
Доносо Кортес розробив теологічні, філософські, філософсько-історичні та культурологічні засади фундаментального консерватизму. “Новий час привчає людей розглядати релігію і традиційне суспільство очами прогресистів і виносити судження, виходячи з парадигм сучасності. Кортес запропонував зробити зворотну ситуацію: подивитись на сучасні вчення очима людини традиційного суспільства, яке робить цей вибір цілком свідомо. У такому випадку сучасність втрачає вигляд очевидності та безальтернативності і постає як сукупність необгрунтованих злісних і пагубних навіювань, за якими релігійна свідомість безпомилково бачить присутність злих сил” [1, 325].
Значення теорії Кортеса для становлення традиціоналістcького світогляду надзвичайно важливе: він не просто обстоював традиційний уклад, але й активно виступав проти самого просвітницького модерного проекту, відкрито проголосивши те, що прогресисти уявляли благом, виявом абсолютного зла й чистим негативом.
Луї де Бональд – французький політичний діяч і консервативний філософ, головною ідеєю якого було примирення того, що було розведено за доби просвітництва та французької революції, – людського та божественного. На його думку, Французька революція почалась з проголошення прав людини, а завершитись має проголошенням прав Бога. Він пропонував активну соціальну програму примирення реалій сучасності та традицій давнини. Недостатньо просто захищати старий лад так само, як і відкидати модерний. Треба зберегти те незмінне, що становить сам стрижень традиції, а з сучасності взяти те, що є найбільш корисним. Де Бональд мріяв про те, що традиційний порядок набере нового дихання і позбудеться тих вад, що призвели до його просвітницької критики і, в кінцевому підсумку, до буржуазних революцій. У своєму прагненні до органічного синтезу сучасності та традицій Луї де Бональд є попередником традиціоналістської парадигми соціальної модернізації в концептуальному розумінні цього слова.
Одним із виявів європейського фундаментального консерватизму XVIII–XIX сторіч була філософія німецьких романтиків. Зазначимо, що в німецькому контексті сам термін “просвітництво” не означав світоглядної парадигми, що стала фундаментом модерного ладу. Навпаки, німецьке просвітництво стало радше контр-просвітництвом (не в розумінні реакції на просвітництво, а в розумінні переосмислення самого модерну в досить таки консервативному, навіть радикально-консервативному, вимірі). Вона була генетично пов'язана з німецьким просвітництвом. Романтизм – не тільки яскравий естетичний та мистецький феномен. Це – певна світоглядна парадигма, що виступила антитезою раціоналістичному західноєвропейському просвітництву та тезою про повернення до сакрального. На відміну від звичайних фундаментальних консерваторів, котрі зосереджувались на соціально-політичній проблематиці та діяли в межах тогочасного науково-ідеологічного дискурсу, романтики тягнулись до традицій стихійно, на рівні емоцій, почуттів, мистецького інстинкту. Цікавим є те, що більшість їх мріяла не просто про повернення до відносно близької католицько-феодальної доби. Їх приваблювали скоріше архаїка, дохристиянська епоха стародавньої Північної Європи, меншою мірою – античність, фолькльорні сюжети староєвропейської культури, магія та алхімія. Багато хто з романтиків захоплювався далекими для тогочасної Європи країнами, екзотичними релігіями, стародавніми культами.
У філософсько-історичному контексті найяскравішим представником романтизму був філософ історії Йоганн Готфрід Гердер. Він вважав, що міфи, звичаї, вірування, життєвий уклад, все те, що становить традицію певного народу, не може бути оцінене з раціоналістичної, об'єктивістської точки зору. Воно має цінність саме по собі. Найвідомішим афоризмом Гердера є вислів – “Народи – думки Бога”. Сама ця ідея не тільки суперечить самому духу просвітництва, в його модерністському розумінні, а є значно консервативнішою за католицький клерікалізм, що концентрується лише на догматах. Гердерівська концепція, навпаки, пропонує поринути в сакральні глибини архаїки. “Звертаючись до просвітництва та звільнення від встановлених штампів і забобонів, Гердер рухався не до кристалізації ліберальної парадигми, але, навпаки, звертався до глибинних шарів сакрального” [1, 328].
В XX сторіччі, майже водночас з інтегральним традиціоналізмом, виникає ще одна надзвичайно цікава форма традиціоналістського світогляду, що в деяких аспектах з ним пересікалась. Мова йде про консервативну революцію. Вона загострила та радикалізувала концептуальні ідеї фундаментального консерватизму XVIII–ХІХ сторіч та європейського романтизму. Сам зміст терміна “консервативна революція” позначає революцію, що має зворотний щодо лівої революції прогресистів напрям. На відміну від консерваторів, консервативні революціонери намагались не зберегти залишки традиційного суспільства, а дати йому нове життя, нове народження. У консервативно-революційному світогляді “далеко вперед” збігається з “далеко назад” і навпаки.
На відміну від інтегральних традиціоналістів, консервативні революціонери більше цікавились не філософськими, теологічними та культурологічними питаннями, а актуальними соціополітичними реаліями. Щоправда, принципових розбіжностей між цими двома напрямами не було. Зокрема, загальновизнаний класик інтегрального традиціоналізму Юліус Евола був загальновизнаним авторитетом адептів консервативної революції. До того ж сам він жваво цікавився сучасними йому політичними проблемами не тільки на рівні філософії та ідеології, але й на рівні практичної політики.
Цікавим аспектом консервативно-революційної теорії є те, що в своєму філософсько-історичному вимірі вона була зорієнтована на циклічну (перманентську) парадигму історичного процесу. Наприклад, такі класики циклічної філософії історії, як Освальд Шпенглер та Лев Гумільов, є одними з найвищих авторитетів у пантеоні консервативних революціонерів.
На прикладному соціально-політичному рівні консервативні революціонери намагались синтезувати соціальні доктрини лівих (надавши їм органічного характеру) та культурно-політичні погляди правих. Певним прологом до консервативної революції можна вважати феодальний соціалізм XIX сторіччя, критиці якого приділяв чималу увагу Карл Маркс у своєму “Маніфесті комуністичної партії”.
Основною ідеєю феодальних соціалістів була спільна боротьба пригноблених робітників і селян та залишків аристократії та духовенства проти капіталістичних, буржуазно-республіканських режимів. Значна частина фундаментальних консерваторів, зокрема Луї де Бональд, вважали, що прості трудівники після буржуазних революцій здобули формальні політичні свободи, але втратили реальні станові права, що оберігались з доби середньовіччя, і зрештою зазнали значно жорсткішого пригноблення.
Треба визнати, що такого роду ідеї мали під собою абсолютно реальне підґрунтя. Наприклад, Вандейські повстання 1790 х років були зумовлені не тільки релігійним фанатизмом і монархізмом селян, але й об’єктивними фактами погіршення їх повсякденного життя після запровадження нових, буржуазно-демократичних, порядків.
Консервативні революціонери синтезували досвід фундаментальних консерваторів та феодальних соціалістів XIX сторіччя зі своїми власними концепціями, що були породжені їхнім поглядом на соціально-політичні та економічні реалії XX сторіччя.
Одним із класиків консервативно-революційної теорії є Освальд Шпенглер. Водночас його пошановували і представники інших напрямків традиціоналізму. Достатньо згадати, що Юліус Евола – один із найвідоміших і найкращих перекладачів О. Шпенглера італійською мовою.
У своїй концепції історичного процесу Шпенглер жорстко критикує сучасну йому цивілізацію, вважаючи її механістичною та мертвою. Він протиставляє її культурі, оскільки культура – живий організм, а цивілізація – не більше, ніж машина. Ідеї Шпенглера про існування багатьох культур і цивілізацій, що циклічно розвиваються, сильно зближає його з поглядами М. Данилевського і певною мірою Л. Гумільова. Цікаво, що Данилевський вважається класиком слов'янофільства, російського аналогу фундаментального консерватизму, а Л. Гумільов – загальновизнаний авторитет російського євразійства та неоєвразійства.
Освальд Шпенглер протиставив занепаду Європи прусський дух, який він уявляв як синтез соціалістичного та традиціоналістського. Фактично йшлося про поєднання феодально-аристократичних цінностей, національних традицій та соціалістичних проектів.
Ще один яскравий представник консервативної революції – Мюллер ван дер Брук. Його програмною та найбільш відомою працею є “Третя Імперія”. У ній накреслено загальні контури третього шляху між капіталізмом та комунізмом. Брук пропонував синтезувати з попереднім досвідом європейської цивілізації та Німмечини все найкраще – традиції імперій Гогенштауфенів, Габсбургів та Гогенцоллерів, католицтво та протестантизм, соціалізм та консерватизм. Показово, що Мюллер ван дер Брук був одним із найвідоміших у тогочасній Німеччині шанувальників східноєвропейської культури. Він відкрито називав Ф. Достоєвського своїм учителем та перекладав його романи, був особистим другом філософа Д. Мережковського. Крім того, жваво цікавився православною формою християнства.
Карл Шмідт був і лишається одним із визначних теоретиків консервативної революції та традиціоналізму взагалі. Як відомий спеціаліст та знавець у сфері міжнародного права, К. Шмідт розробив теорію прав народів, що базувалась на світоглядних засадах філософії Гердера. Разом з Мюллером ван дер Бруком він розробляв теорію органічної демократії, що мала поєднати демократизм зі збереженням споконвічних культурних цінностей та сприяти примиренню ліберально-буржуазних і марксистських поглядів на демократію.
Крім того, Карл Шмідт є загальновизнаним класиком сучасної геополітики, яку він тлумачив у культурологічному та цивілізаційному ключі, в багатьох аспектах випередивши Самуеля Хантінгтона.
У 70–80-ті роки ХХ сторіччя спадкоємцями ідей консервативних революціонерів та інтегральних традиціоналістів виступили “нові праві”. Власне, сама назва цього інтелектуального напряму була дана їм їхніми опонентами, за аналогією з “новими лівими”. Фундаментальною ідеєю європейських нових правих було створення філософської та світоглядної альтернативи щодо просвітницької парадигми. Їхній провідний ідеолог Ален де Бенуа стверджує: “Наша мета – закласти фундамент революції XXI сторіччя, що поєднає в собі найсучасніші технології та прадавню духовну спадщину”. Незважаючи на свою дещо політизовану назву, нові праві ніколи не цікавились практичною політикою, сконцентрувавшись на фундаментальних наукових дослідженнях.
Сьогодні традиціоналізм є одним із найбільш цікавих та перспективних явищ інтелектуального життя. Він продовжує розвиватись і лишається перспективним об'єктом дослідження з боку науковців-гуманітаріїв.
Література:
1. Дугин А.Г. Философия политики. – М., 2004.
2. Новейший философский словарь. – Мн., 1998.
Публікація:
Юрченко Е. Філософсько-теоретичні засади традиціоналістської парадигми / Едуард Юрченко // Мультиверсум: Філософський альманах. — 2006. — Вип. 56. — С. 102—120.
© 2006
Додати коментар
Увійти через профіль