Валерія Сєдова
Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника
Філософія Тибету базується на вченні Дзогчен. Дзогчен не можна вважати релігією, в ньому не потрібно ні в що вірити – він пропонує людині спостерігати саму себе і виявити свій справжній стан. Як вважається у вченні Дзогчен, людина функціонує на трьох взаємопов’язаних рівнях: тіла, мови, або енергії, і розуму.
Навіть той, хто стверджує, що ні в що не вірить, не зможе сказати, що не вірить у самого себе, у власне тіло! Воно становить опору нашого єства, а можливості і проблеми тіла явно відчутні. За своєю суттю Дзогчен – це вчення про початковий стан буття, яке являє собою початкову невід’ємну природу кожної людини. Увійти в цей стан означає відчути себе таким, який ти є, центром Всесвіту, проте мова тут йде не про звичайний егоцентризм. Звичайна егоцентрична свідомість – і є та сама клітина обмеженості і двоїстого бачення, яка не дає нам осягнути свою власну справжню природу – простір початкового стану. Зрозуміти це початковий стан означає осягнути вчення Дзогчен, а функція передачі вчення Дзогчен полягає в тому, щоб донести цей стан від того, хто його реалізував, тобто зробив реальним те, що було колись лише прихованою можливістю, тим людям, які ще залишаються в полоні стану подвійності. Навіть сама назва Дзогчен, що означає “Велика Досконалість”, вказує на самовдосконалення цього стану, спочатку чистого в своїй основі, де нічого відкидати або приймати. Для того, щоб зрозуміти початковий стан і ввійти в нього, від нас не вимагається інтелектуального знання, пізнань в галузі культури або історії.
Дзогчен завжди залишався не розголошуючим вченням, але він є сутністю всіх тибетських вчень, яка постає в них настільки оголено, що їх завжди зберігали в деякій таємниці і люди часто їх побоювалися. Крім того, вчення Дзогчен існувало в стародавній традиції Бон, яка була древньою релігією Тибету, що існувала до приходу буддизму з Індії. Отже, якщо ми вважаємо, що навчання Дзогчен є сутністю всіх тибетських духовних традицій, як буддійських, так і бонских (хоча насправді самі по собі вони не належали ні буддизму, ні Бон), і якщо ми визнаємо, що духовні традиції Тибету були сутністю тибетської культури, то зможемо використовувати вчення Дзогчен як ключ до розуміння тибетської культури в цілому. Поглянувши під таким кутом зору, можна побачити, що різні аспекти тибетської культури проявляються як грані єдиного бачення реалізували істот – Вчителів духовних традицій.
Ясність початкового стану, що проявивсся в умах багатьох Вчителів, подібно кристалу, сяючому в серці культури, випускає свої сяючі промені або іскристі відображення – різноманітні форми тибетського мистецтва та іконографії, медицини та астрології. Збагнувши природу цього кристала, ми зможемо краще осмислити ним випущені промені і відображення.
Мистецтво та живопис як елементи перенесення сакрального в матеріальний план з метою злиття з вищими істинами, що подані у прийнятному для сприйняття людиною ракурсі. Це, зокрема, такі види мистецтва, як музика танець, рукоділля та архітектура. У музиці передається духовний стан, а також за допомогою певних пассів та рухів музика доводить до медитативного стану, що дозволяє людині заглибитись у себе і пізнати свою сутність.
Філософія тибетського буддизму дещо відмінна від філософії буддизму як такого. Тибет бере свій початок від бодхісатви Авалокітешвари, вселюблячого і страждаючого будди, а також велика увага приділяється будді Шакьямуні. Філософія тибетського буддизму являє собою синтез езотеричних та екзотеричних вчень.
Серед езотеричних вчень існує безліч помилкових. Якщо практикуючий їх ще не очистив свої помисли та діяння, якщо його енергія опуститься до цього рівня морального спустошення, то йому доведеться після смерті здійснити перевтілення в Світі Тварин. Там він буде довгий час творити негативну карму, а потім йому уготовані багаторазові перевтілення в Світі Тварин, Пекла і Нижчих Духів. Тому езотеричне вчення має спиратися на основні види екзотеричної практики, тобто на практику добра, заслуг і спокою. В іншому випадку ця система небезпечна.
Екзотеризм вчить, що свій розум та можливості слід використовувати на повну силу. Раціональне, яким наділена людина, виконує людино-творчу функцію, яка включає пізнання, споглядання, осмислення та продукування думок і перенесення їх через вербаліку в матеріальний стан. Цей синтез раціонального та ірраціонального форм мислення та сприйняття, в домішку з етично-моральним аспектом буддійського вчення робить філософію Тибету великою національно-культурною спадщиною, особливою та автохтонною.
Філософські аспекти передаються через архітектуру та мистецтво, це дозволяє навіть на буденному рівні осягати критерії життя, самовдосконалення та реалізовувати мету самопокращення людини як такої. Поверхнева культура Тибету на даний момент є досить розповсюдженною в контексті свого єзотеричного плану, через привабливість вчення про саморозвиток, медитацію та самоосягнення. На данний момент свою популярність не втрачає “концепція Шангрі-Ла” (відомої загалу в індо-буддиському варіанті назви як “Шамбала”) як заповітного місця, де людина переходить на вищий якісний стан і стає просвітленою.
© 2012
Додати коментар
Увійти через профіль