Андрій Іллєнко
Київський національний університет ім. Т. Шевченка
Останніми днями в Україні вибухнув міжнародний скандал. На території посольства ФРН у Києві 1 березня 2012 року пройшла лекція такого собі "дослідника з Німеччини" Гжегожа Россолінського-Лібе, відомого своїми антиукраїнськими випадами. Лекція була присвячена постаті одного з лідерів українського національно-визвольного руху ХХ століття Степана Бандери, якого Россолінський-Лібе таврує як "фашиста".
Всеукраїнське об'єднання "Свобода" завчасно закликало посольство ФРН відмовитися від "освячення" цієї брутальної українофобської провокації. Коли стало зрозуміло, що лекція таки відбудеться, свободівці влаштували пікет посольства. Дипломати, очевидно, вирішили не відмовлятися від реалізації запланованого заради "збереження обличчя". Але в результаті їх дипломатичне обличчя постраждало значно більше.
Хто такий Россолінський-Лібе?
Отже, хто такий цей маловідомий "дослідник із Німеччини"? Тема незахищеної та недописаної дисертації Россолінського-Лібе має назву "Степан Бандера: життя українського фашиста та пам'ять про нього (1909-2009)" (1). Сама назва "дослідження" вже говорить про те, що йдеться не про наукову роботу, а про навішування політичних ярликів. Адже називати одного з лідерів національної-визвольної боротьби українців "фашистом" вже у заголовку роботи – це дуже нагадує стиль совєцьких "пропагандистсько-наукових досліджень" на цю ж тему.
Ось характерна цитата зі статті Россолінського-Лібе "Свято фашизму і військових злочинів в Едмонтоні. Політичний міф і культ Степана Бандери в мультикультурній Канаді": "Міф Бандери змусив частину української діаспори в Канаді та інших країнах вшановувати фашистського, антисемітського і радикально націоналістичного політика, прихильники якого не тільки прагнули співпрацювати з нацистами, але також убивали євреїв, поляків, росіян, тих українців, які не були націоналістами, та інших людей в Україні, котрі сприймалися як вороги священної ідеї нації" (2).
Увесь "науковий доробок" Россолінського-Лібе щодо історії українського націоналістичного руху є набором примітивних та давно застарілих штампів переважно з арсеналу совєцько-російської та польсько-шовіністичної пропаганди. Тексти цього "дослідника" рясніють постійним перетасовуванням "епітетів" на кшталт "фашизм", "антисемітизм", "нацизм", "масові вбивства", "етнічні чистки", "військові злочини", якими він щедро сипле, щойно в тексті згадуються українські націоналісти.
Очевидно, що Россолінський-Лібе є пропагандистом, а не істориком. Його відверта політична заангажованість, дитячі фактологічні помилки, відсутність жодного наукового статусу чи імені – все це свідчить про те, що людина, яка сповідує відверто українофобські ідеї, не може мати в Україні можливості для поширення своєї пропаганди, яка є образою для українців та розпалює міжнаціональну ворожнечу.
Дуже характерно, що Россолінський-Лібе навіть не є істориком за освітою. Він отримав диплом культуролога в університеті Франкфурта-на-Одері, в складі якого немає не те що історичного факультету, а й навіть історичної кафедри (3).
По суті, Россолінський-Лібе є аспірантом-істориком з неісторичною базовою освітою, який тільки готує дисертацію до захисту. Саме сумніви в науковому рівні та незаангажованості Россолінського-Лібе стали причиною відмови йому в наданні приміщення для прочитання лекції в Центрі польських та європейських студій НаУКМА. Так, у листі від цієї наукової інституції зазначається (це варто розлогого цитування): "Перші сумніви виникли, коли ми дізналися про назву майбутньої лекції... вона була занадто широкою і демонструвала непрофесіоналізм лектора (скажімо, у вживанні анахронічного терміну "фашизм", з історичної точки зору прикладеного хіба що до конкретної ідеології італійського фашизму. Це демонструє тенденційність такого підходу)... Коли ми отримали реферат лекції, виникло ще більше запитань... Його проект не включав архівних досліджень, необхідних для обговорення масштабу етнічних чисток – а це є занадто контраверсійною темою, щоб поводитися з нею так легковажно... Остаточно на наше рішення вплинули відгуки наших західних колег, які займаються сучасною історією України – навіть якщо вони знали ім'я Россолінського-Лібе, то воно було відоме їм не за його академічні досягнення, а за його екстремістські заяви на історичних форумах і конференціях (до прикладу, на форумі "Memory at War"). Зрештою, схоже, що наші партнери (Німецька служба академічних обмінів, Фонд Бьолля і посольство ФРН) від початку усвідомлювали конфліктний потенціал цієї лекції. Навіть до оголошення назви лекції було зрозуміло, що вона планується як скандальний захід: нас просили зайнятися питанням безпеки і забезпечити охоронців для лектора, що, на нашу думку, є недоречним для публічної лекції, організованої академічною інституцією (було схоже, ніби до нас у гості збирається Салман Рушді) (4).
Отже, абсолютно незрозуміло, за які заслуги та наукові досягнення Россолінський-Лібе отримав таке визнання та повагу від посольства ФРН, що йому було надано право прочитати лекцію в самому приміщенні посольства. Хіба кожен аспірант із сумнівною репутацією та скандальною темою доповіді може отримати право прочитати лекцію в посольстві Німеччини? Можливо, причина в тому, що авторитетні науковці не хочуть ставити свою репутацію під удар та брати участь у примітивних провокаціях та отримувати сумнівну славу маріонеток у руках замовників політичних скандалів?
Центр польських та європейських студій НаУКМА виявився не єдиним, хто розкусив афериста. Абсолютно усі установи та інституції, до яких зверталися організатори лекцій Россолінського-Лібе, відповіли відмовою в наданні приміщення. Від ідеї лекцій у Львові організаторам довелося відмовитися одразу, потім були відмови від Національного гірничого університету та Всеукраїнського Центру Вивчення Голокосту "Ткума" в Дніпропетровську, вже згаданого Центру польських та європейських студій НаУКМА та Київської Торгово-промислової палати. Россолінський-Лібе виявився настільки маргінальним, що взагалі не зміг отримати майданчика для поширення своїх ідей в Україні. Абсолютно різні люди та інституції виявилися солідарними у своїй оцінці наукового рівня Россолінського-Лібе.
Єдина установа, яка після такого провалу і ганьби таки надала Россолінському-Лібе приміщення для лекції, було саме посольство Німеччини. Тим самим визнавши позицію Россолінського-Лібе де-факто офіційною позицією ФРН.
Екстремісти підміняють собою дипломатів
Серед офіційних організаторів скандального "турне" Россолінського-Лібе Україною значаться "Представництво Фонду Бьолля, Німецька служба академічних обмінів та посольство ФРН в Україні".
Особливу, радше навіть провідну роль у цій всій афері зіграв такий собі фонд Бьолля. Цей фонд давно відомий своєю яскраво вираженою ідеологічною та політичною заангажованістю. Так, на сайті української філії цього фонду відкрито декларується: "Фонд імені Гайнріха Бьолля є німецьким політичним ліво-ліберальним фондом, близьким до Партії Зелених ("Союз 90/Зелені") Німеччини" (5). Місією фонду визначається "політична освіта для кожного та просування "зелених" та ліво-ліберальних ідей" (6).
І хоча сьогодні Партія Зелених Німеччини не входить до складу правлячої коаліції в Бундестазі, реальний вплив української філії фонду Бьолля на німецьку дипломатію в Україні є дуже значним. Аж до того, що німецьке посольство в Києві перетворюється на заручника його маргінальних та скандальних ініціатив.
Керівник української філії фонду Кирило Савін ще відвертіший у своїх висловлюваннях. У телеінтерв'ю він відкрито визнає, що фонд Бьолля підтримує в Україні політичні рухи конкретного політичного забарвлення, тим самим напряму втручаючись у внутрішні справи України: "Ми маємо контакти і підтримуємо рухи, політичні та громадські, які ідейно є лівими, або ліво-ліберальними" (7).
Фонд Бьолля в Україні фактично займається політичною пропагандою ідей космополітизму, просуванням гомосексуальної тематики, "підтримки мігрантів", радикального лібералізму та лівого радикалізму, а також фінансуванням відповідних ініціатив. У вже згаданому телеінтерв'ю Савін захоплюється "зростанням низових ініціатив", називаючи серед них організацію "Пряма дія", яку сам визначає як структуру "ліво-радикального спрямування". Далі Савін навіть згадує про вулично-екстремістські угруповання так званих "антифа", які відомі спробами чинити антиукраїнський терор на вулицях українських міст (8).
Постає закономірне питання – невже дипломатичне представництво такої серйозної держави, як Німеччина, здатне допускати ситуацію, коли функції політичного відділу посольства перебирає на себе політизований ліво-радикальний фонд, який підтримує тісні зв'язки із відверто маргінальними та навіть екстремістськими вуличними угрупованнями? Це свідома позиція чи наслідок спритності групи маргіналів, яким вдалося втягнути у свою політичну гру респектабельних дипломатів?
Офіційна Німеччина – помилка чи свідома позиція?
Уся ця історія може мати лише два пояснення.
Перший варіант – німці, які зазвичай проявляють тактовність у міжнаціональних питаннях, просто "прогледіли" таку скандальну ситуацію. Тоді це свідчення профнепридатності дипломатів. Адже допустити невдале слово в дипломатії – це вже скандал. Що вже говорити про лекцію в приміщенні посольства, яка ображає громадян країни перебування? У таку некомпетентність та нездатність передбачити очевидно скандальну ситуацію важко повірити. Тим більше враховуючи те, що "Свобода" направила посольству два листи, де аргументовано повідомила про неприйнятність проведення так званої "лекції" (9)(10).
Другий варіант – йдеться про свідому позицію не тільки німецьких дипломатів в Києві, але і всього керівництва Німеччини. Ця позиція полягає в поступовому переведенні уваги в незручних для німців питаннях, а потім і вини в своїх злочинах на інші народи, перш за все на українців.
Провальний "цикл лекцій" Россолінського-Лібе – не перша спроба реалізувати таку політику. Варто згадати хоча б сумнозвісну та ганебну для німецького правосуддя справу українця Івана Дем'янюка, якому в Німеччині влаштували показове судилище, попри те, що він був одноголосно визнаний невинуватим Верховним судом Ізраїлю, адже єдиним доказом проти Дем'янюка виявилася кагебістська фальшивка. Цілком очевидно, що єдина реальна причина переслідувань старого та хворого Дем'янюка – це його національна приналежність. Був би він німцем, ця справа взагалі не цікавила б нікого, адже б не давала можливості німцям "примазати" українців до своїх злочинів.
А якщо всі ці окремі епізоди накласти на вперте небажання Німеччини визнавати Голодомор геноцидом української нації та мовчазний саботаж європейських перспектив України, то стає очевидно, що політика поділу народів на "правильні" та "неправильні" нікуди не поділася, тільки тепер вона одягнута в інші шати. Одні народи мають право на визнання свого геноциду, а інші – не мають. Одні народи мають право вважатися належними до європейської цивілізації, а інші, попри свою тисячолітню історію захисту Європи від загарбників – не мають. Паралелі з поділом народів на "вищі" і "нижчі" за расовою ознакою у нацистів та "історичні" і "неісторичні" у німецького ідеолога комунізму Фрідріха Енгельса напрошуються самі собою.
Не дивно, що в питанні боротьби з українським національним відродженням позиції Москви та Берліна часто є солідарними. Як це вже не раз було в історії. Російський газ сьогодні, як і совєцькі стратегічні ресурси у 1939-1941 роках, роблять сумні для українців "дива" з німецькою зовнішньою політикою.
Протидія чи "конструктивна дискусія"?
Уже після того, як німецький аспірант прочитав свою єдину лекцію в німецькому посольстві, в українському сегменті соціальних мереж почалися розмови на тему "Чи варто дискутувати з такими, як Россолінський-Лібе?" Що важливо, усі дописувачі на цю тему, якщо вони хоч якось відносять себе до українського табору, однозначно оцінюють Россолінського-Лібе як примітивного пропагандиста, українофоба та абсолютного нуля в науковому плані.
Але серед цих дописувачів знайшлися і такі, які попри категорично негативну оцінку самого "лектора", вважають що єдиною формою боротьби з ним та його ідеями має бути лише публічна дискусія. Тим самим робиться докір у бік "Свободи", яка відкрито і послідовно виступила проти самого факту проведення таких лекції в Україні.
На жаль, склалося враження що дехто свідомо пішов на цілий ряд принижень (попередній запис та затвердження гостей "публічної лекції", фейс-контроль, повноцінний обшук та вилучення усіх сучасних засобів комунікації на вході до посольства, який ніби мав донести до гостей їх місце – сиди з ручкою і конспектуй, студент!) і дав себе використати, піклуючись не так про можливість "перемогти в публічній дискусії", як про "післялекційний" фуршет (для тих, хто пройшов фейс-контроль) свої шенгенські візи та імідж в очах тих, хто ці візи видає.
Заявити про свою позицію відкрито та категорично – значить погіршити стосунки з вельми рафінованим товариством, яке спочатку проведе українофобські лекції нікому невідомого початківця в своєму посольстві, а потім по-батьківськи похлопає покладистих і толерантних представників української громадськості по плечу на фуршеті після лекції.
Уявімо собі, що посольство ФРН проводить у Варшаві лекцію на тему "Йозеф Пілсудський – фашист та диктатор". Чи стали би легітимізувати такий захід своєю присутністю представники польської національної інтелігенції, на яку так часто люблять рівнятися деякі українські діячі? Чи не стала би участь у такому заході (навіть з метою "конструктивної критики") плямою на репутації? Лекцію в посольстві ФРН в Ізраїлі на тему "Бен-Гуріон – терорист" взагалі навіть уявити неможливо.
У кожній дискусії є межа. Дискутувати з хамом та невігласом немає жодного сенсу. Хама та невігласа треба ставити на місце. Межа дискусії в Україні – це українофобія. Можна мати різні погляди на історію та політику і дискутувати. Але якщо людина пропагує українофобію – дискусія з нею є неможливою.
Чому коли українофобські заходи проводять проросійські діячі типу Корнілова чи Бузіни, українська інтелігенція не йде розбивати їх аргументи в "конструктивній публічній дискусії"? Відповідь очевидна – бо ходити на такі заходи не з метою їх зірвати – є просто ганьбою для нормального українця та нічим іншим, як легітимацією дискурсу українофобів. Але коли йдеться про українофобію у виконанні німецької дипломатії, чомусь деякі "публічні інтелектуали", набравшись школярського терпіння, вистоюють черги до посольства, дають себе обшукати (ось така от "публічність" та "академічна свобода"!) і підбирають аргументи для "конструктивної дискусії" з аспірантом-недоучкою. Може й дійсно вся проблема в шенгензьких візах та в провінційно-меншовартісному страхові перед чіткою позицією?
Наостанок варто додати, що "Свобода" протидіяла і в подальшому буде протидіяти подібним українофобським "лекціям", "виставкам" та "конференціям". Національна честь – не предмет політичних торгів та компромісів.
Нагадаю лише про один подібний захід, який під виглядом "прес-конференції" у квітні 2010 року в Києві намагалася провести "збірна команда" українофобів, теж під "оперативними легендами" "науковців", "громадських діячів", "священників" та навіть "ветеранів війни".
Серед них були такі колоритні персонажі, як Авігдор Ескін (ізраїльський екстреміст, засуджений у самому Ізраїлі, відомий завдяки публічному спаленню прапора України та заклику нагородити званням "Герой України" вбивцю Бандери кагебіста Сташинського), Тадеуш Ісаковіч-Залеський (відомий польський шовініст, наклепник-українофоб, який висуває до України територіальні претензії), Жорж Дигас (махровий кагебіст, українофоб та псевдоветеран) та інші "визначні діячі", помітні перш за все завдяки своєму патологічному україноненависництву, яке межує з психічним розладом.
Тоді свободівці не допустили цього шабашу (11)(12), не давши українофобам провести черговий сеанс поливання брудом українських героїв. До речі, такі терапевтичні дії добре подіяли на Ескіна та Ісаковича-Залеського – з тих пір в Україну з подібними ініціативами навіть носа не сунуть.
Так що є ефективнішим методом в боротьбі з українофобами – протидія чи "конструктивна дискусія"? Чи подіяла б так само на цих суб'єктів "конструктивна дискусія"? Чи злякалися б вони її? Чи припинили би, під тиском наукових аргументів, поширювати антиукраїнську пропаганду? Чи хвилюють пропагандистів якісь так аргументи, якщо мета – промивати мізки? Звичайно, ні. Їх зупинила тільки пряма та послідовна протидія.
Це наша земля і будь-який гість має поважати господарів.
П.М. Коли стаття вже була написана, надійшла новина про те, що двох московських "россолінських-лібе" було оголошено персонами нон-грата в Латвії (13). Латвійці мають честь і гідність. Це блискуча відповідь деяким українським діячам, які хочуть "дискутувати" з українофобами, аферистами та брехунами.
Примітки:
1. http://uni-hamburg.academia.edu/GrzegorzRossolinskiLiebe.
2. http://www.istpravda.com.ua/short/2012/02/20/74045/.
3. http://www.europa-uni.de/en/struktur/fakultaet/index.html.
4. http://www.istpravda.com.ua/short/2012/03/2/75242/.
5. http://www.boell.org.ua/web/119.html.
6. http://www.boell.org.ua/web/120-253.html.
7. http://www.youtube.com/watch?v=LE_mVWQ1g9E, дивитися з 13:48.
8. http://www.youtube.com/watch?v=LE_mVWQ1g9E, дивитися з 14:14.
9. http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/028072/.
10. http://www.svoboda.kiev.ua/diyalnist/novyny/028169/.
11. http://bilozerska.livejournal.com/236244.html.
12. http://www.svoboda.kiev.ua/diyalnist/novyny/014351/.
13. http://www.glavred.info/archive/2012/03/03/095720-18.html.
© 2012
Додати коментар
Увійти через профіль