Євро-2012: підсумки расизму

Ігор Загребельний
Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова

Євро-2012 вже минуло, однак євро-футбольна символіка ще й досі не потрапила на смітники – нерідко можна побачити, як люди носять відповідні футболки чи браслети, вивішують прапорці і т.д. Що це: національна гордість з приводу «виконаної національної місії» чи... прояв свідомості колоніально залежного народу?

Окрім цілі збагачення місцевої бидлоеліти, Євро-2012 ставило собі за мету показати Заходу біло-пухнастість держави «Україна». Якщо враховувати крах геєполітичного виміру євроінтеграційної геополітики, а саме невдачу із проведенням содомо-збіговиська у Київі, то Євро-2012 дарувало шанс на реабілітацію в очах Заходу. Захід, в свою чергу, таку реабілітацію заохочував, а точніше – провокував. Чим же, як не провокацією були медіа-страшилки про Україну як про країну расизму? У цій провокації є певний позитив, суттєво знижений її малоефективністю. Якщо б західні ЗМІ доклали більше зусиль, в Україну приїхала б менша кількість туристів. Відповідно, представники бидлоеліти отримали б менші прибутки. І нехай би це позначилося на мені: цілком готовий втратити кілька сотень гривень заради того, щоб Суркіс чи Ахметов втратили кілька десятків мільйонів доларів. Але далі мова піде не про збитки чи прибутки, сотні чи мільйони, гривні чи долари. Мова піде про расизм – расизм у системі координат «Україна-Захід».

В першу чергу, декілька зауважень щодо природи расизму. Його сутність аж ніяк не вичерпується білошкірими колонізаторами, котрі експлуатують кольорове тубільне населення або бритоголовими молодиками, що б’ють у темному провулку якогось негра. Це лише приклади расизму, расизму «безпосереднього», відкритого, грубого. Расизм існує і в більш витончених формах, котрі приховуються за вивісками толерантності, мультикультуралізму і демократії.

На думку словенського філософа Славоя Жижека, «існує політично коректний, “відрефлексований” расизм». Саме таку форму расизму ми бачимо у випадку з Євро-2012. Україна для Заходу є доволі екзотичною, відсталою країною. Окрім інших страшилок,  залякування ксенофобією, котра нібито є притаманною українцям, є проявом расизму. У цьому сенсі немає суттєвої різниці між тезами «Плем’я тумба-юмба – людожери, і їх потрібно цивілізувати» та «Українці – нетолерантні расисти, і їх варто навчити прогресу і демократії».

В даному випадку ми бачимо витончену, «відрефлексовану» форму расизму. Біологічний чинник, як і будь-що природне, став неполіткоректним; залишився лише цивілізаційний чинник. Демократія, толерантність, мультикультуралізм стали ознаками цивілізованості, а відтак і критеріями, за якими здійснюється расова дискримінація. Відповідно, суспільство, котрому бракує цих рис, цивілізованим не є. Це варвари, неповноцінні люди. Їх можна і варто цивілізувати, і то до такої міри, що будь-яке «варварство» розчиниться у болоті глобалізованої культури, а гострі кути «неполіткоректності» зникнуть під катком уніфікації.

Однак расизм Заходу – це ще не вся проблема. Проблематичність ситуації полягає в тому, що українці не чинять цьому расизму опір. Звісно, мова не йде про те, що українці мали б продемонструвати біологічний расизм (хоч, безперечно, вони можуть і мають демонструвати своє небажання жити в мультикультурному суспільстві). Мова йде про те, що Україна готова танцювати під сопілку вже не просто білих, а передусім демократичних господарів. Дискримінація мислиться як щось цілком справедливе. Із усвідомлення такої «справедливості» народжуються або інфантильні мрії про євроінтеграцію, або репліки на кшталт «Куди нам, бля..., до Європи?!» І в першому, і в другому випадках ми бачимо маніфестацію колоніальної свідомості, засадничу пасивність, вираження цивілізаційної неповноцінності.

Українська колоніальна свідомість продовжує існувати за умов, коли Європа перестала бути європейською, однак зберегла європоцентризм, коли дискримінація за ознакою ліберально-демократичності втілюється завдяки тоталітарному пануванню постнаціональних держав і наддержав, транснаціональних корпорацій та міжнародних інституцій, а також через вміле, не менш тоталітарне, промивання мізків.

За таких умов чинити опір надзвичайно важко. Україна знаходиться поміж Сцилою і Харибдою; залишаючись головною геополітичною небезпекою для України, російський імперіалізм підштовхує українців в небезпечні «обійми» Заходу, котрий завжди готовий виступити у ролі «цивілізатора», нав’язати свої облудні «правди». Однак чинити опір потрібно і потрібно триматися власної правди.

Колоніальна свідомість лікується боротьбою – боротьбою за право бути господарем на своїй Богом даній землі, за право бути суб’єктом, а не об’єктом Історії, за право на виконання власної історичної місії. І час дарує нам чудову можливість для отримання подібних «ліків». Українцям нарешті має набриднути орієнтуватися на Схід чи на Захід, на імперсько-московські та ліберально-демократичні псевдоцінності, має набриднути бути «тяглом у поїздах їх бистроїзних» (Іван Франко). Потрібно чітко усвідомити, що ні Заходу, ні Сходу не потрібна сильна державна Україна. Їм потрібна  колонія і аборигени, котрих можна дурити, використовувати, асимілювати і які будуть закохано дивитися на свого колонізатора, думаючи «Що про нас подумає Європа/Росія?»

Отож, лише продовження боротьби за справжню національну державність. Лише візія України, котра буде будувати власний геополітичний простір – справді європейський, християнський, національний простір у Центрально-східній Європі. Лише повіривши у власну правду, власну місію, власну силу можна перестати бути колонією. Інакше – доля білих унтерменшів, для яких і на Заході, і на Сході завжди знайдуться чергові «надлюди» та «цивілізатори»...

© 2012


Додати коментар

Увійти через профіль для можливості залишати авторизовані коментарі.