Святослав Вишинський
Інститут західно-українських студій
Перспективи унітарності
Після обидвох раундів Мінських угод і прийняття 16 вересня 2014 р. Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» [7] стало очевидно, що тема українського унітаризму похована на багато років або навіть десятиліть. Втім, технічно унітарною державою незалежна Україна не була ніколи – наявність у її складі Автономної Республіки Крим de facto перетворило державу на асиметричну федерацію ще в 1991 р. Визнавати цю обставину з політичних міркувань було неприйнятно, у зв’язку з чим навіть у шкільних програмах з правознавства особливий акцент робився на схоластичних поясненнях того, чому, маючи у своєму складі автономію, Україна все ж є унітарною державою. Тож не дивно, що і після надання особливого статусу окремим районам Донецької та Луганської обл. de iure, політичне керівництво України буде іменувати це якоюсь формою «унітарності», про що свідчать і глибоко суперечливі, але у своїй популістській складовій цілком однозначні заяви Президента Петра Порошенка («Україна не буде федерацією, а залишиться унітарною» [11]). «Повзуча федералізація», яка несподівано обірвалася відразу після приходу до влади Віктора Януковича і Партії регіонів у 2010 р., з куди більшим успіхом упроваджується після Евромайдану – у зв’язку з окупацією Криму і втратою контролю над частиною території Донбасу.
Проблеми (реформа місцевого самоврядування) та ідеї (локальні ідентичності), які призвели до описаного стану справ, аж ніяк не вичерпані – навпаки, і бойові дії на Сході, і конкретні прецеденти відриву територій з нехай і тимчасовим установленням там квазі-влад та їхнім частковим визнанням з боку України – роблять «відкат» до колишньої системи відносин практично неможливим рівно в тій же мірі, як це було при спробі скасування Закону України «Про засади державної мовної політики» 23 лютого 2014 р. [6] Суспільно-політичні ризики повернення до жорсткої централізованої системи управління занадто високі, у зв’язку з чим нинішня українська влада наполегливо спекулює на темі розширення місцевого самоврядування – не роблячи, однак, реальних кроків у даному напрямку, але симулюючи найбільш прийнятний і компромісний дискурс – про те, чого всі очікують, але чого в дійсності не відбувається. Причини для цього цілком зрозумілі: з одного боку, тема адміністративної реформи, а тим більше федералізації України скомпрометована спершу Партією регіонів, а потім військовим конфліктом на Сході – а з іншого, децентралізація влади абсолютно неприйнятна для київських еліт, що таким чином втратять доступ до більшої частини регіональних ресурсів.
Отже, найпростіше рішення – визнання України федеративною державою з паралельним збільшенням повноважень місцевого самоврядування – яке, в разі нейтралізації російського впливу, могло би вирішити питання інтеграції південно-східних територій – на перевірку виявляється найскладнішим. Але ще більшою мірою – скандальним для суспільства, яке звикло оцінювати ситуації через призму слів і найменувань, а не реального стану справ «як воно є». Тим не менше, ми вважаємо, що федералістський дискурс ховати рано – і, як видно, це взагалі єдина можливість не тільки зберегти територіальну цілісність Української держави, але й створити технічні та ідеологічні передумови перетворення України на «геополітичний міст» на балто-чорноморському напрямку, що само по собі передбачає не тільки перехід на наднаціональний рівень адміністрування і мислення еліт, а й готовність гранично гнучко інтегрувати зовнішні політичні суб’єкти, які, з великою імовірністю, опиняться у сфері українського впливу та інтересів у найближчому майбутньому.
З усією очевидністю можемо стверджувати, що провінційне за своєю суттю унітаристське мислення нині є головною перешкодою на шляху теоретичного обґрунтування та практичної побудови будь то проекту Великої України – або ж іще амбітнішого проекту Нової Київської Русі. Як наслідок, «розчистка» дискурсу повинна починатись найнетривіальнішим чином – через деконструкцію і переосмислення ідеї федералізму, яку здатні «обнулити» і наповнити новим змiстом не проросійські сепаратисти, але в першу чергу найрадикальніші українські сили – праві партії та рухи, в т.ч. ті, що пройшли фронт і отримали право якщо не вільно мислити, то, принаймні, вільно висловлюватись.
Суб’єкти дії
Аналіз політичного дискурсу найвпливовіших українських правих партій – Всеукраїнського об’єднання «Свобода» і «Правого сектора», які після поразки на парламентських виборах 26 жовтня 2014 р. (4,71% і 1,80% голосів відповідно [3]), очікувано, вже в наступному виборчому циклі створять якийсь блок – вказує на загальний «глухий кут», у який зайшли націоналісти. Їхні вимоги, звідні до формули «Одна нація, одна мова, одна держава», в реальній ситуації все складніше виконати, що буде неминуче вести до маргіналізації правого руху, і в гіршому випадку – до перетворення його на дестабілізуючий фактор внутрішньоукраїнської політики. Неможливість в осяжному майбутньому відновити навіть формальний контроль над Кримом і Східним Донбасом лише поглиблює негативне сприйняття суспільством тез про необхідність зведення Криму до статусу області [12], скасування законодавства про місцеві мови і в цілому всієї специфічної націоналістичної риторики, асоційованої для більшості з колоніальним «западенським» впливом і такої, що сприймається у штики навіть у західно-українських областях. Образи, теми та акції, інерційно педальовані націоналістами, у кращому випадку грають роль незбутних фантазій, у гіршому – стають засобом медійного залякування зі сторони, проте однозначно консервують рух, не дозволяючи йому формулювати адекватні відповіді на реальні, а не віртуальні політичні виклики. При цьому збільшення відсотка підтримки радикалів в українському суспільстві в останні роки не повинно вводити в оману – воно не має нічого спільного з власне «вишиватною» проблематикою, «мовними війнами» і боротьбою за історичну пам’ять – але, скоріше, вказує на зростаючий запит на рішучі заходи та рішучі дії політичних еліт.
Ми переконані, що нині як ніколи український правий рух потребує ідеологічного оновлення, без якого звична «націоналістична» повістка буде не тільки заводити праворадикалів у політичне гетто – в т.ч. як «пуристів» і, отже, загрозу для мирного співіснування україно- та російськомовної частин держави – але й таврувати мітками «пораженців» і «фантазерів» з причини того, що найпринциповіші програмні питання будуть за фактом нездійсненними, і їхнє безкінечне повторення лише посилить фрустрацію і деморалізацію партійного активу та співчуваючих виборців. У подібному розкладі для ВО «Свобода» та «Правого сектора» уготована доля Комуністичної партії – причому остання завдяки послідовній ставці на соціальну проблематику в умовах економічної кризи має набагато вищі шанси переможно повернутись у велику українську політику. Ми можемо піти далі і констатувати, що з перспективи майбутнього, яке відкривається, радикалам втрачати, власне, вже нічого – і це створює позитивні передумови для кардинального повороту та оновлення руху, будь то у форматі діючих або ж зовсім нових партій.
Саме націоналісти – в першу чергу, російськомовний фронтовий авангард українського правого руху – здатні взяти на себе відповідальність за переформатування ідеологічного мейнстріму відповідно до ситуації, що склалась у сфері Realpolitik, і в той же час обгрунтувати і повернути її на власну користь. З усією очевидністю: якщо войовничий унітаризм заводить суспільство і країну у глухий кут неминучих «поступок» і «компромісів» з подальшим приховуванням поразки беззмістовною політичною риторикою – інакше кажучи, ставлячи Україну в позицію захисту, відступу і, сутнісно, жертви – єдині дієві засоби, за допомогою яких можна форсовано переломити катастрофічні тенденції, лежать у площині нетривіальних асиметричних рішень. Іншими словами: якщо Україна переживає труднощі як національна унітарна держава – то вона повинна перетворитись на наднаціональну федеральну державу. Деструктивну напругу перманентної оборони та опору необхідно повернути назад – в енергію перманентної експансії, наступу, як у гуманітарній, так і в економічній та геополітичній сферах («або ми – або вони»). «Розтиснути пружину», вивільнити суспільні сили і державні ресурси на вирішення великої задачі – під силу лише найамбітнішим і найрадикальнішим групам, здатним не тільки на героїчні вчинки, а й на фундаментальне мислення.
Трансценденція проекту
Останні події наочно продемонстрували неприємну істину, яка полягає в тому, що «справжня» («щира») Україна, яка чітко ідентифікує себе з національною історією, українською мовою, західною культурою та евро-атлантичним вибором, як і за часів Київської Русі та Гетьманщини, обмежена територією умовного «Правобережжя» – Північним Заходом, що частково простягається до колись існувавших на Дніпрі «порогів» (Дніпропетровська обл. як «західний анклав» Південного Сходу), за якими закінчувалась Русь – і починалось Дике Поле, Великий Степ [17, с. 205]. Конвенційна, «традиційна», монолітна українська нація може несуперечливо існувати лише в зазначених рамках – за їх межами українська ідентичність набуває неконвенційних рис. Це не означає, що південно-східні землі не є українськими етно-політично – але з Києвом і північно-західною Україною вони співвідносяться як колонії з метрополією, що само по собі не слід оцінювати ані негативно, ані позитивно. Територія Дикого Поля, «Нової Русі», Новоросії від Бессарабії до Кубані – це «Новий Світ» Східної Европи, відвойований у Сходу кочівницький простір, котрий історично так і не оформився у стійкий і самостійний національний організм, але орієнтувалося чи то на український, чи то на російський проект, завжди роблячи вибір між метрополією-Києвом та метрополією-Москвою [13].
Найважливіша відмінність між ними полягає в тому, що з епохи націогенезису, Нового часу, Київ у зв’язку з геополітичною «розкройкою» Східної Европи позбувся функції імперського центру, імперського символу, делегувавши цю місію почасти на північний схід – спершу Москві, а потім Санкт-Петербургу, почасти ж – на захід, Вільну і Варшаві. Після посилення першої та поступового підкорення України Російській імперії символічний Київ остаточно закріплюється в якості суто національного, етнічно орієнтованого проекту – що простежується і у зв’язку з поступовим переходом від етноніму «русини» до етноніму «українці». Бути частиною українського проекту неминуче означало (і означає досі) мислити національно (i.e. мислити провінційно) – відповідно, протиставляючись не тільки конкретному російському імперському проекту, але в цілому відмовляючись від всякого імперського проекту взагалі. Подібний стан речей у нинішніх умовах створює ряд ментальних суперечностей, вирішення яких можливе або військово-колонізаторським шляхом (асиміляція і приборкання, «перепрошивка») – або через трансформацію національної ідеї, зміну уявлення про українську ідентичність і про місію українського (і, ширше: києво-руського) цивілізаційного проекту.
Перший шлях – стратегія «українізації», сповідувана ВО «Свобода» – як видно, в осяжному майбутньому приречений на провал навіть не зважаючи на ту обставину, що в якості об’єкта повторної, «зворотньої» українізації передбачаються раніше русифіковані етнічні українці Південного Сходу, в цілому політично орієнтовані на Київ, але ментально і культурно приналежні почасти українському, почасти російському, почасти ж радянському проектам. Нікчемні перспективи подібної справи очевидні на прикладі самого Києва – міста, українського по суті, але російськомовного за формою, у зв’язку з чим говорити про нього як про строго «українську» столицю можна точно так само, як вести мову про англомовний Дублін – в якості строго ірландської. При цьому не варто обманюватись стосовно того, що всяка «українізація» – зрештою, як і русифікація південно-східних регіонів – є політикою колонізації, а боротьба за даний простір – щось із розряду новітніх колоніальних війн. Південний Схід, Новоросія, Крим – колоніальні володіння Росії, проте у власне українському національному дискурсі вони також перебувають у статусі «колоній», як території, колись відвойовані у степу («Слово о полку Ігоревім», козацький міф Запорозької Січі), або ж території, русифіковані та освоєні Санкт-Петербургом і Москвою (міфологія смерті і воскресіння – зруйнування Запорозької Січі 1775 р., Голодомор 1932-1933 рр., індустріалізація Донбасу, депортація кримсько-татарського народу 1944 р.).
Збереження південних і східних територій у складі строго «національної» Української держави – в тому вузькому значенні, що не допускає будь-якої суттєвої мовної, ментально-історичної та геополітичної дуальності, включаючи не тільки бачення спільного минулого, ідентичності, але й спільного майбутнього (іншими словами: національної шизофренії) – неможливе без їхньої «рекультивації», що з багатьох причин нині уявляється важко-, а то і зовсім нездійсненним. Трансцендентна південно-східна Україна Дмитра Донцова [2] ще надовго залишиться політичною і культурною Атлантидою, бувши здебільшого загубленою вже (або ще) в радянську епоху. Таким чином уперта прив’язка національної ідеї до базових етнічних детермінант: мови, історичних міфів, бачення державного майбутнього завжди і неминуче буде обмежувати Україну не лише географічно – територією «хуторянського» Правобережжя – але й рамками суто «племінного» проекту, що засновує власне буття на запереченні і відторгненні «іншого» («Геть від Москви!» Миколи Хвильового – «наш протест проти москвоманії» [15, с. 606]), вбачаючи в ньому загрозу асиміляції та остаточного розчинення в зовнішній стихії. Нескладно прогнозувати поступове звуження до рамок певного ядра-гетто і далі: поразку подібного підходу, що відмовляє у праві називатися «українським» не тільки всьому, що осквернила «рука окупанта» (будь то термін «Русь» або ж староукраїнські слова, які увійшли в російську мову, і нині багатьма сприймаються як «русизми» через зовнішню схожість), але й тому спадку, на який у рівній мірі може претендувати і український народ (перемога над націонал-соціалізмом у Великій Вітчизняній війні, економічні, політичні та культурні досягнення СРСР – словами Дмитра Корчинського: «...Це мала бути наша Імперія» [10, с. 28], – «Імперія, яку ми втратили» [9, с. 4]).
Описана стратегія не лише не дозволяє інтегрувати різні частини України, але й несе пряму загрозу територіальній цілісності і національній солідарності – не меншою мірою, ніж відвертий сепаратизм, виступаючи його зворотньою стороною, як культурний апартеїд прибалтійського розливу («Съ вами, Русици, хощу главу свою приложити, а любо испити шеломомъ Дону» [14, с. 265]). При цьому жертвами апартеїду стають не тільки його об’єкти, а й суб’єкти-націоналісти, що виводять власну ідентичність із принципу заперечення, і таким чином опосередковано поглиблюють ненормальний комплекс жертви, племінну вторинність і провінційність української нації, погляд на світ через негативну оптику Москви.
Українська (Кон)федерація
Амбіції на включення Південного Сходу вимагають значно гнучкішого мислення та гнучкішої – вже не вузькоетнічної, субстанційної, але ціннісної – ідентичності, спрямованої не на негацію, але на інтеграцію, що передбачає в рівній мірі інклюзивність, плюралізм і здатність віднаходити універсальний, а не партикулярний знаменник у якості національної (чи наднаціональної ідеї). В деякому сенсі це вимагає нового міфотворення – а також принесення в жертву частини суто національних міфів, їх перетворення в загальне надбання. Іншими словами, Велика Україна передбачає новий культурно-історичний, ідеологічний, геополітичний і футурологічний мета-наратив, здатний конкурувати в рівній мірі і з західним проектом евро-атлантичної інтеграції – і зі східним проектом Евразійської імперії. Ми вважаємо, що між Сциллою і Харибдою диктатури та ультра-лібералізму, консервативним обскурантизмом і анархічною атомізацією, жорсткою централізацією і розпадом залишається певний автентичний простір, у якому можливе органічне поєднання особистої та суспільної автономії, свободи і відповідальності – у згоді з особливим розумінням принципу суверенності [1, с. 79]. У глибшому сенсі ми ведемо мову про особливий ментальний простір вольниці, що співвідноситься з традиціями українського козацтва – вільних (Січ) і територіальних (сотні, полки) общин озброєних людей, організованих через інститути прямої демократії. Говорячи сучасною мовою, ми маємо на увазі особливі форми ліберальної мережевої організації суспільства і простору – в певне співтовариство – як громадян (община), так і земель (держава), подібне до швейцарського та американського історичного досвіду.
«Точкою входу» в новий дискурс може бути лише якась революційна ідея, пов’язана з повним переосмисленням понять, цінностей та історичних координат, а суб’єктом її реалізації – найбільш пасіонарні прошарки суспільства, яких ми вбачаємо головним чином у військовому та праворадикальному середовищі. Говорячи технічно, це означає взяти на озброєння ідею федералізму і перетворити її з інструменту дезінтеграції – на засіб збирання земель (план-мінімум) та української експансії (план-максимум). У плані суспільної організації це значить запропонувати новий суспільний договір, що гарантує права і свободи як окремих громадян, так і окремих територій, під яким ми розуміємо, у свою чергу, нову національну філософію, нову Конституцію, новий державний лад з усіма витікаючими з цього правовими, економічними та адміністративними реформами. Україна потребує найглибших перетворень, що стосуються не тільки форми, але й суті, ідеї і границь загального співіснування – i.e. самого сенсу українського буття – причому глибина й ефективність змін напряму залежать від радикальності методів.
Дана стратегія відразу вирішує ряд тактичних задач, направляючи зброю ворога проти нього ж. Якщо сьогодні федералістський дискурс у його спотвореній формі нав’язується ззовні, як засіб зовнішнього управління і дестабілізації України – і держава якщо не на словах, то по факту втрачає контроль не тільки над частиною територій, але й над політичною мовою, в яку суттєво інвестувала Росія – то завтра федералізм може стати формою асиметричної української відповіді на тиск. Перейняти поняття і надати їм нові значення – значить позбавити опонентів мови і, при правильному плануванні – замістити ворожих суб’єктів іншими, більш договороздатними у зв’язку із загальною орієнтацією на їхні форми, що приховують наші нові смисли. Це не виключає в т.ч. зумисного протиставлення ліній «автономізму» і «федералізму» (при повній зміні та «сплутуванні» визначень цих багато в чому привабливих для зовнішнього середовища слів) – з метою кінцевої реалізації проекту єдиної України, що гарантує автономію прав і свобод общини та індивіда в (кон)федеративному державному просторі.
Успіх цієї ризикованої справи багато в чому залежатиме не тільки від того, хто буде його справжнім організатором – але й від того, хто формально і публічно ініціюватиме зміни, виступаючи в якості реформатора й одночасно – пропагандиста реформ. Якщо акторами процесу стануть проукраїнські, революційні сили – основні дивіденди також отримають вони, наповнивши український проект новим змістом – і здобувши симпатії та підтримку не лише на Південному Сході, але також і в перспективних або в уже існуючих суміжних державних утвореннях від Придністров’я до Кубані. Перехід на рейки федералізму в політичній риториці українських радикалів передбачатиме також створення нової політичної сили, що виражатиме інтереси Південного Сходу – певного «Руського блоку» (де «Русь» розуміється в контексті Київської (sic) Русі) або «Нової Русі» (де обігрується, і водночас витісняється дискредитований термін «Новоросія») під керівництвом умовного російськомовного фронтовика. Однойменні партії чи рухи, орієнтовані на ідею великого «Руського світу» (Червона, Київська, Біла і Нова Русь) та керовані місцевими російськими (русскими (sic)) та російськомовними проукраїнськими активістами, в кінцевому підсумку будуть націлені на рішуче витіснення з федералістського дискурсу проросійських сепаратистів і створення політичного суб’єкта, з яким далі зможуть домовлятись київські еліти («отжатие» Новоросії). Іншими словами, після заборони старого «Русского блока» послідує створення нового, а замість переговорів з керівництвом ДНР і ЛНР, визнаними в якості окупаційної влади і за фактом систематичних порушень Мінських угод виключеними з цивілізованого діалогу, необхідне проголошення нової (внутрішньої) Донецької Республіки з умовною столицею у Слов’янську або Маріуполі – вже на базі проукраїнських російськомовних еліт і фронтовиків, котрі повинні замістити в медійному і дипломатичному просторі російську «п’яту колону», закликавши Росію не втручатися в новоросійські справи, поважати свободу і суверенітет Нової Русі, її право на самовизначення у складі федеративної України («почути Донбас»).
При цьому тема федералізму може і повинна «розкручуватись» не тільки ліберальним істеблішментом, але в першу чергу новими силами, чий статус поступово підвищуватиметься як за допомогою ЗМІ, так і через прямий діалог з київською владою (відбудеться «розвантаження» сценарію і перерозподіл ролей). Особливу скрипку у п’єсі, окрім українських лібералів і «новоруських» радикалів, зіграють українські націоналісти (ймовірно, якийсь презентабельний ребрендинг «Свободи» чи «Правий сектор»), котрі на певному витку зможуть укласти публічний меморандум про співпрацю і взаєморозуміння з умовним «Руським блоком» під керівництвом умовного Андрія Білецького або партією «Справа» («Схід і Захід разом»). Далекосяжною метою якого буде легітимація в медіа-просторі теми адміністративної реформи та зміни державного устрою – на яку ліберальні еліти навіть при певному бажанні в силу електоральних ризиків не підуть. Небезпека видатись «зрадниками» на поводу зовнішнього тиску таким чином буде нейтралізована, оскільки зовнішній російський фактор – при формальному збереженні федералістської політичної мови у відповідь на найсміливіші очікування Заходу, частини мешканців Південного Сходу і російського суспільства – буде підмінений внутрішнім, ново-руським фактором, підкріпленим «фронтовим братством» та українськими радикалами, що легітимують угоду своїм революційним авторитетом та попередять можливий неспокій – який, утім, може реально виходити лише з того ж радикалього середовища, до того часу вже індоктринованого новими смислами, а тому і такого, що не нестиме загрози державній безпеці. «Хід конем», що дозволяє обіграти сепаратистів і витіснити їх як зрадників справжнього федералізму, змусить танцювати під сопілку «Опозиційний блок» (дискредитуючи останній як втілення сил, що «злили» мирну федералізацію у 2010 р.) і форсувати поступки з боку ліберального табору, у свою чергу, для патріотичного виборця може бути обгрунтований як повернення до коренів національного будівництва – ідей Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Євгена Петрушевича, Миколи Сціборського та В’ячеслава Чорновола.
В чинному розкладі можна стверджувати, що практично всі політичні фігури на українському полі так чи інакше програли, не досягнувши поставлених цілей – не здобувши ні миру, ні перемоги, не побудувавши і не підкоривши Новоросію, зазнавши колосальних втрат від санкцій і війни. Ми пропонуємо стратегію, відповідно до якої можна досягти ситуації, в котрій у виграші опиниться більшість гравців. Завдання полягає в тому, щоб 1) змінити безперспективний національний дискурс, почавши зі змін дискурсу самого українського націоналізму; 2) відняти у проросійських сил і сепаратистів політичну мову й політичні вимоги, зробивши їх своїми – і таким чином перетягнувши на свій бік якомога ширші верстви населення; 3) «поглинути» «особливий статус» Криму і Донбасу, піднявши до аналогічного рівня місцеве самоврядування решти регіонів і таким чином усунувши правову нерівність та ексклюзивність; 4) «під шумок» зламати старий лад і корумповану систему управління, перетворивши це на загальну перемогу Сходу і Заходу – на новий суспільний договір, поняття і визначення якого будуть однаково прийнятні і для Правобережної, і для Лівобережної України; 5) сформулювати власну мережеву геополітичну та цивілізаційну доктрину «Руського світу» («Руського дому»), перетворивши її в елемент інтеграції балто-чорноморського простору; 6) нарешті, замінивши національний дискурс федеральним – перетворити його в засіб притяжіння суміжних територій, гарантуючи їм не механічне включення, а підвищення адміністративного статусу у складі оновленої України.
Преамбула Великої Новоросії
По суті, ми ведемо мову про протиставлення завойовницькому, жорстко централізаторському російському імперіалізму – певної форми договірного, мережевого русько-українського імперіалізму, що кореспондує з проектом «Prometeusz» Юзефа Пілсудського: ідеї «Руського світу» як співдружності суверенних народів Русі, для яких Київ буде радше символічним, аніж строго адміністративним центром. Схема Української Федерації, таким чином, є неминуче передумовою для великої Руської Конфедерації, до складу якої у статусі федеральних суб’єктів або «союзних» держав можуть увійти Білорусь, Придністров’я, Крим, Дон, Кубань та інші суміжні території, що нині належать до Російської держави. Незалежно від того, якою мірою буде реалізовано цей проект – він має надважливу креативну та смислотворчу цінність, мотивуючи до нових форм і нового масштабу мислення українського суспільства та українських політичних еліт. При цьому наступним кроком на шляху дезінтеграції Росії повинна стати її ж стратегія з розвалу України – для цього найперспективнішою видається ідея Великої Новоросії, котрій під іменем «Нової Русі» слід спершу знайти місце у Великій Україні, з російської мрії зробити її нашою українською дійсністю, і далі – перетворити на вістря київської експансії на півдні Росії [4]. Конструювання особливої, трансцендентної ідентичності «новых русских», «новорусів», що походить з традицій давньоруської та козацької колонізації Дикого Поля, стане віхою в домаганнях земель, що лежать на південний схід від України – і левова частка цієї роботи вже виконана на стороні Москви в руслі міфологізації Новоросії, перетворення останньої в якийсь напівсамостійний прото-національний суб’єкт – іншими словами: в якусь «цінність». Інституціоналізувавши або щонайменше виділивши південно-східну Україну як Нову Русь чи її ідею, відібравши у Москви і сепаратистів монополію на Новоросію, Київ створить навколо Придніпров’я (символічно: в Запоріжжі) потужний центр тяжіння від Бессарабії до Кавказу та Поволжя – а федеральний суб’єкт (або сукупність федеральних суб’єктів) Нової Русі зможе претендувати на возз’єднання з козачими землями Дону і Кубані, дестабілізуючи південні регіони Росії.
Ми називаємо це «інтегральним сепаратизмом», відповідно до якого автономізація частини старих територій подібно «наживці» стає інструментом притягування нових – прикладом чого служить Придністровська Республіка, в 1924 р. створена в якості Молдавської АРСР у складі Радянського Союзу як «заділ» для подальшого включення Бессарабії. При цьому можливе приєднання інших територій на сході буде розумітись як єдина легітимна підстава перетворення Нової Русі з федерального суб’єкта – в кон-федеральний, рівний у правах з Правобережною Україною (Київською Руссю) – в точній відповідності до того, як автономна Молдова у складі Української РСР отримала статус повноважної радянської республіки після приєднання всієї Бессарабії в 1940 р. Неминуча жертва малим – через імовірне надання суверенного статусу Новій Русі та її поступове перетворення у квазі-націю – окупиться Україні, з одного боку (і як неодмінна умова), надбанням нових земель аж до Волги і Північного Кавказу, з іншого ж – зніме необхідність пошуку неприродних та обтяжливих внутрішніх компромісів між Заходом і Сходом, звільнить від занадто тісних уз у рівній мірі і Правобережну, і Лівобережну частини країни, надавши їм імпульс вільного і цільнішого розвитку в об’єктивних федеральних (а в подальшому – і конфедеральних) границях, зберігши при цьому спільність та суб’єктність балто-чорноморської дуги і трансформувавши національну Українську державу – в певний наднаціональний союз, що включатиме і Крим, і нинішню Білорусь.
Кінцеві бенефіціари
Ми конструюємо таку ситуацію, в якій у виграші опиняться всі включені в неї гравці: 1) Україна збереже цілісність та оформить власну геополітичну повістку – проект балто-чорноморської інтеграції, підтриманий Польщею, Прибалтикою, Грузією і, ймовірно, Молдовою; 2) суспільство отримає нове дихання і національну ідею, більшу за сам народ; 3) будуть подолані сепаратистські рухи, а медіа-ідеологічний «егрегор» «федералізму» почне працювати на Київ, а не проти нього; 4) деструктивні націоналістичні тенденції будуть частково локалізовані, а частково, через кон-федералістські ідеї, перейдуть у русло київського експансіонізму; 5) при цьому експансія, що провадитиметься на консенсусній основі, матиме позитивний, взаємозбагачуючий характер («wolnosc na eksport» [16]) – Придністров’я і Донецька Республіка у федеральному статусі отримають деблокаду і легалізацію, Дон і Кубань – обіцянку федерального статусу, якого у складі Російської Федерації нині позбавлені, Кримська Республіка – ймовірно збереже автономію, але з чіткою кримсько-татарською пропискою, що врівноважуватиме російський вплив; 6) нарешті, і ліберальні, і радикальні українські еліти вийдуть «сухими з води», отримавши бонуси від ситуації, котра в обмеженій національній парадигмі могла б виглядати виключно як «зрада» або «поразка»; 7) при цьому будуть дієво нейтралізовані зовнішні фактори – західно-европейські еліти отримають формальне задоволення своїх же пропозицій по федералізації, а російські втратять контроль над дискурсом, від якого їм же незабаром доведеться відмовитись, налаштувавши проти себе власних радикалів із числа фронтовиків Новоросії.
Що це дасть українським націоналістам? Окрім вирішення надскладних практичних задач, ми отримуємо ефективну підводку до українського експансіонізму (або, якщо завгодно: українського імперіалізму). Вирішення кризи на Донбасі, його умиротворення і витіснення з новоросійського дискурсу різночинних сепаратистів вимагатиме подальших (і, що важливо: успішних) наступальних операцій, які гарантують, з одного боку, безпеку Нової Русі по периметру її кордонів, а з іншого – виправдають внутрішні поступки на Сході та ефективність федеральної доктрини в якості наступальної зброї. В першу чергу це означатиме посилення українського впливу у Придністров’ї, його перетворення на союзний анклав із подальшим легітимним включенням до складу України за погодженням з Молдовою, Румунією та европейськими елітами. Символічна перемога в напрямку ПМР остаточно узаконить федеральний устрій нової України в суспільній свідомості у строгій відповідності з провокаційною тезою Дмитра Корчинського: «Україна, безумовно, стане федерацією, коли на федеративних засадах до неї увійдуть Дон, Кубань, Придністров’я та інші регіони» [8]. Зовнішньополітична робота у напрямі створення конфедерації України та Білорусі остаточно зніме суспільну напругу щодо подолання унітаризму – незалежно від того, наскільки далеко в реальності зайдуть подібні дипломатичні переговори. Формула Александра Дугіна «мислити Простором» [5], доповнена ціннісним аспектом автономії, з необхідністю визначить якісно новий вимір русько-української (над)національної ідеї.
Література:
1. Вишинський С. Автономія простору. Українська революція / Святослав Вишинський // Буковинський журнал. Громадсько-політичний, літературно-мистецький і науково-освітній часопис. — 2014. — № 4 (94). — С. 75—83.
2. Вишинський С. Україна трансцендентна / Святослав Вишинський // Погляд. Новини. Факти. Коментарі. — 2006, 11 липня. — № 54 (240). — С. 6.
3. Відомості про підрахунок голосів виборців по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://cvk.gov.ua/pls/vnd2014/wp300?PT001F01=910 (26.10.2014).
4. Вышинский С. Сетевая империя Новая Русь / Святослав Вышинский [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://politosophia.org/page/setevaya-imperia-novaya-rus.html (11.10.2014).
5. Дугин А. Мыслить Пространством / Александр Дугин // Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить Пространством / Александр Дугин. — М. : Арктогея-центр, 1999. — С. 579—821.
6. Закон України «Про засади державної мовної політики» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5029-17 (06.09.2014).
7. Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1680-18 (16.09.2014).
8. Корчинский Д. Луганщину – до Волгограда! / Дмитрий Корчинский [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://realgazeta.com.ua/луганщину-до-волгограда/ (11.02.2014).
9. Корчинський Д. Війна у натовпі / Дмитро Корчинський. — К. : Амадей, 1999. — 384 с.
10. Лупиніс А. Бунт має рацію (Політичний заповіт) / Анатолій Лупиніс. — Чернігів : Факел, 2004. — 284 с.
11. Порошенко: 85% населення підтримує унітарність України [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.unian.ua/politics/1039868-poroshenko-85-naselennya-pidtrimue-unitarnist-ukrajini.html (03.02.2015).
12. Програма ВО «Свобода» – Програма захисту українців [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://svoboda.org.ua/party/program/ (24.12.2011).
13. Сидоров Х. «Номос» России против Номоса для русских / Харун Сидоров [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.harunsidorov.info/2014/12/blog-post_63.html (29.12.2014).
14. Слово о плъку Игоревъ, Игоря сына Святъславля, внука Ольгова // Історія першого видання «Слова о полку Ігоревім» / Борис Яценко. — К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2006. — С. 264—297.
15. Хвильовий М. Україна чи Малоросія? / Микола Хвильовий // Твори у двох томах. Повість. Оповідання. Незакінчені твори. Нариси. Памфлети. Листи / Микола Хвильовий. — К. : Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 576—621.
16. Kornat M. Wolnosc na eksport / Marek Kornat [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://tygodnik.onet.pl/historia/wolnosc-na-eksport/9msc6 (10.11.2008).
17. Polarstern S. Metaphysica Nova / Smierc Polarstern. — Черновцы : Беs Публики, 2014. — 304 с.
Переклад:
Вышинский С. Украинская (Кон)федерация. Интегральный сепаратизм.
© 2015
Додати коментар
Увійти через профіль