Олена Семеняка
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Принцип власності, ідея власності і, відповідно, її форми, до Нового часу не становили самодостатнього дослідницького інтересу – хоча б тому, що вирізнення економіки як однієї з автономних предметних царин поряд з іншими (наукою, мистецтвом, політикою, етикою, естетикою і т.д.) відбулося тільки з настанням модерну. До цього існувало лише поняття господарства, яке вписувалося в архаїко-міфологічні уявлення про принципи облаштування свого дому як мікрокосму і не мало жодного стосунку до ідеї науково-технічного прогресу й ідеї виробництва (продуктивності) як самоцілі або засобу практичного покращення життя людей, а також загального розподілу матеріальних благ, а отже, й «рівності».
Аналогічно, тільки в рамках марксистської доктрини історичного матеріалізму, що оперує поняттям суспільно-економічної формації, яка, у свою чергу, базується на певній формі власності як способу розподілу продуктів виробництва і джерела певного типу суспільних відносин, могло виникнути уявлення про класифікацію суспільств за економічною ознакою: на рабовласницькі, феодальні, буржуазні, соціалістичні та комуністичні. Відповідно, згідно з класичними марксистськими формулюваннями, революція відбувається тоді, коли розвиток продуктивних сил вступає в суперечність з наявним типом суспільних відносин.
Як офіційна ідеологія Радянського Союзу (у форматі марксизму-ленінізму) й досі домінантний в багатьох гадано незаангажованих академічних й наукових інституціях, діалектичний матеріалізм продовжує визначати характер й набір аргументів, за допомогою яких аналізується «економічний світ» й намічуються шляхи виходу із кризи.
Так, нинішня модель правової суверенної держави як протидії «антинародному режиму капіталістичних окупантів» повністю залежить від лівої критики крупного капіталу як основи олігархічної узурпації влади та системи правосуддя. Як наслідок, між антикапіталістичною настановою та лівим соціалізмом (комунізмом), максимум, націонал-більшовизмом, практично поставлено знак рівності.
Однак перша третина ХХ ст. не випадково відзначилася появою ідеологій, що заперечували монополію лівої думки на соціальну критику ладу (теорія) та революцію (практика). Йдеться про широкий ідеократичний рух «консервативна революція», що сформувався у міжвоєнній Німеччині, характерними ознаками якого були водночас антикапіталізм й антилібералізм та антикомунізм й антимарксизм (саме тому він також відомий під назвами «Третя Позиція» та Третій шлях»). Назвами, синонімічними консервативній революції, були «революція справа», «німецька революція», «ідеї 1914 року», «Третій Рейх».
Несправедливий в очах патріотичних німців підсумок першої світової війни (Версальський договір) та його породження – Веймарська республіка – закономірним чином визначив перехід до націоналістичної революції (Ернст Юнґер), що мала забезпечити, як мінімум, реванш Німеччини як автономного політичного організму на міжнародній арені. Теоретична підготовка такої революції велася сотнями правих інтелектуалів чи інтелектуалів «неуніверсалістського ґатунку» як спадкоємців французьких «антидрейфусарів», які, частково послуговуючись марксистською риторикою, виступали проти класового підходу як нівелювання національної та політичної автономії (приклад – юнґерівський «Робітник» як міфічна й імперська фігура) і розвивали німецький варіант соціалізму («прусський соціалізм» Освальда Шпенглера), який робив акцент на співпраці представників різних станів, так само як і фашистський корпоративізм. Навіть націонал-більшовик Ернст Нікіш закликав відмовитись від інтернаціоналізму та ідеологеми робітника без батьківщини, проводячи аналогію між державами й живими організмами та стверджуючи волю Німеччини до самовизначення всупереч космополітичним інтенціям лівих та лібералів.
Таким чином, ліва критика правих (навіть у форматі протистояння лівого крила націонал-соціалістів, представленого перш за все братами Штрассерами, та офіційного гітлеризму) випускає з поля зору ідеалістичне підґрунтя націоналістичної революції, для якої належність цілому (народу, нації, будь-якій спільності вищого порядку, що заперечує егоїзм та матеріалістичний індивідуалізм) завжди важливіша класової боротьби як найяскравішої форми зведення буття до економічного знаменника, що не виключає практичну ліквідацію капіталізму. Протилежність методологічних настанов у боротьбі з останнім можна означити як «розуміюча соціологія» Макса Вебера (перш за все праця «Протестантська етика та дух капіталізму») проти Карла Маркса та класичного діалектичного та історичного матеріалізму.
Отже, необхідно уникати змішування правих ідеологічних принципів з антисоціалістичною політикою, поєднуючи принципи «прусського соціалізму» (та його українських аналогів, зокрема, версії В’ячеслава Липинського) з моделлю плюриверсуму Карла Шмітта, яка передбачає множину самостійних політичних агентів на геополітичній мапі світу, здатних вступати у стратегічні альянси, в тому числі для розв’язання суто економічних питань.
Апробація:
Тези доповіді на засіданні Групи політичних досліджень «Політономія» «Засади трансформації економіки України» (Київ, 21 квітня 2012 р.).
© 2012
Додати коментар
Увійти через профіль