Прагматика справа: Критика українського праворадикального руху

Святослав Вишинський
Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича

На теперішньому етапі розвитку українського націоналізму перед його ідеологами, організаторами та активом для забезпечення подальшого ефективного поступу постає пряма необхідність самокритичного перегляду базових установок та практичних проявів ультраправого руху в цілому. Перше твердження, з якого необхідно розпочати критичний аналіз сучасного українського правого руху - це констатація очевидного факту його глибинної світоглядової кризи та занепаду ключових організованих форм діяльності. Теперішні українські праворадикали, зі спектру якого при розгляді слід одразу виключити всі об'єднання націонал-демократичного зразка, перебувають у глибокій кризі і, вслід за інволюційними процесами в західній цивілізації в цілому, покроково розкладаються, втрачаючи за культивуванням затертих гасел та ідеалів свою істинну політичну та світоглядову сутність.

Для того, щоб дати більш ясну картину ситуації, в якій нині перебуває українська правиця, ми хотіли би зупинитись на конкретних прикладах, котрі характеризують саме крайньоправий рух, що, починаючи з 2005 р., набув суттєвої активізації і, будучи представленим саме активною молоддю знизу, на противагу деградованим політичним структурам першої хвилі, є реальною організаційною базою розвитку правих структур нового зразка. Таким чином у цій статті ми зупинимось на критиці переважно тих течій, які на даний момент представляють собою достатньо маргінальний фланг української національної ідеї, однак у найближчому майбутньому в дедалі більшій мірі прямо чи опосередковано програмуватимуть вектор його подальшого поступу.

I. Субкультурність

На нинішньому етапі хвиля правої активності української молоді розвивається за стандартним світовим сценарієм, і при детальному аналізі її діяльності протягом останнього десятиліття ми можемо виокремити конкретні ознаки та пріоритетні напрямки майбутнього розвитку ситуації, а разом із тим спрогнозувати шляхи подальшої сутнісної еволюції руху, закладені нинішнім станом речей та вже існуючими тенденціями.

Для початку необхідно виокремити головну специфіку сучасної нонконфрмістської правиці - а саме її пряму або часткову приналежність до субкультурного самовираження. Із проникненням на пострадянський простір в сер. 1990-их рр. західних віянь, загальні ідеї всесвітнього правого руху знайшли благодатний грунт для розвитку і в Україні. Саме в цей період молодь з патріотичними переконаннями починає групуватись або ж шукати самоідентифікації через молодіжні субкультури, які приходять на зміну строгим організаційним формам, притаманним попереднім десятиліттям. З розвитком масової культури в українське суспільство приходять і нові парадигми контркультури, що здатна виявити себе тільки в умовах глобалізованого та комерціалізованого соціуму. Таким чином форми протистояння загальному цивілізаційному декадансу дзеркально відображають етапи самого цивілізаційного декадансу, виходячи з логіки розвитку та механізмів функціонування Левіафана сучасної цивілізації.

В ключі цього, з привнесенням у молодіжне середовище масової культури, перш за все через музичну індустрію, права ідея поступово одягається у відповідні шати правої контркультури. Насамперед, у даному контексті ми хотіли би виділити субкультури скінхедів, футбольних хуліганів, а також, у меншій мірі - правого неоязичницького руху навколо феномену Black Metal та фрагментарних проявів інтелектульаної правизни в готичному середовищі. Характерною рисою даного процесу є поступові інволюційній тенденції, які на даному етапі вже набули чітких обрисів. Головно це зміна акцентів пріоритетності в тандемі ідея/субкультура та непомітна підміна ідеологічної та духовної складової руху на субкультурну приналежність, де субкультура стає синонімом ідеї, пізніше монополізує право на ідею, врешті підмінюючи внутрішньою, чисто субкультурною проблематикою універсальний дискурс націоналізму. Практичним наслідком цього є вивітрювання загальної правої складової, а також деградація та крайнє спрощення ідеологічного наповнення.

На рівні зовнішнього вираження це результує приходом у рух людей не через ідею, а через субкультуру, що таким чином загалом призводить до поетапної деградації правиці, її інфантилізації, дискредитації націоналістичної ідеї та зациклення на вторинних проблемах власного розвитку. В організаційній площині рух, не зважаючи на заяви про те, що він "іде в маси", натомість маргіналізується на певному середовищі, яке за вторинними субкультурними ознаками протиставляє себе решті суспільства замість ефективного впливу на нього. Рух не набуває централізації і, хоч це і розглядається окремими його апологетами як перевага задля "виживання" рядових представників - на ділі це означає визначальний перехід на тактику поразки, тобто логіку спонтанної, децентралізованої і малоорганізованої насильницької малоосмисленої напівпартизанської вуличної боротьби, що в мирних умовах призводить лише до самодискредитації праворадикалів в очах мас.

Слід вказати на конкретні приклади невиважених дій з боку українських ультраправих: насильство, перш за все на расовому грунті, спрямоване проти іммігрантів та національних меншин, які стають головним об'єктом агресивної поведінки правої молоді; а також інфантильний вандалізм проти історичних пам'ятників різного роду. В сучасному інформаційному суспільстві подібні прецеденти стають лише зручним інструментом для загальної протидії правій активності, нейтралізації найбільш перспективних його активістів та законодавчого обмеження поля розвитку правого руху загалом, а саме легальних націоналістичних організацій, що в даному ключі найбільше страждають від активності неорганізованої правої молоді, яка своєю діяльністю дискредитує праві організації в цілому та створює необхідні їх опонентам правові та інформаційні прецеденти для обмеження поля потенційних симпатиків. Окрім того, систематичне ув'язнення найбільш агресивних представників середовища не лише деморалізує і накидає основному активу нав'язливу ідею власної контрсистемності, що в подальшому не дозволяє їм перебудуватись на методи прагматичної політики, але й фінансово обезкровлює конструктивну діяльність колег, котрі змушені левову частку особистих та організаційних бюджетів витрачати на захист своїх активістів у судах та подальшу матеріальну допомогу "в'язням совісті".

Висновки щодо "медвежої послуги", яку скінхеди на задвірках мегаполісів та футбольні хулігани на трибунах стадіонів роблять правому руху загалом є очевидними з надактивного реагування та цілеспрямованої інформаційної зливи, яку засоби масової інформації організовують з усіх перелічених прецедентів. Популярні в середовищі субкультур міркування про те, що їм роблять вигідну рекламу, на ділі означають лише, що реклама не найкращих сторін діяльності скінхедів та хуліганів, а також представлення правої ідеї саме як синоніму субкультурності тільки маргіналізує весь рух в очах обивателя і виносить його за дужки серйозного розгляду, цілеспрямовано дискредитуючи справу, перш за все в її організованих формах. Насьогодні очевидно, що серія беззмістовних убивств та нападів на расовому грунті в столиці та відповідний пропагандистський супровід ліберальної преси слугують лише полем для формування негативної громадської думки щодо расової імміграційної проблематики в цілому та просування відповідних законодавчих актів, що унеможливлять перш за все легальні способи протидії глобалізації.

У цій площині, поряд із субкультурою скінхедів, яка вже помітно пішла на спад, не менш тривожні тенденції проглядаються в навколофутбольному русі, що також виявляє претензії на представлення справи нації. Як і в інших субкультурах, ми зіштовхуємось тут із вираженням ідеї через субкультуру та її атрибутику, що загалом результує маргіналізацією руху та внутрішнім зниженням питомо правої культури серед її представників. Очевидно, що субкультура, а не ідея, дедалі в більшій мірі стає первинним стрижнем об'єднання та самоорганізації навколофутбольної молоді, що з часом призводить до поступової деполітизації хуліганського середовища, що вже нині стає вагомою тенденцією розвитку цієї субкультури як в Україні, так і у світі. В ідеологічному ключі негативним фактором слід також вказати абсолютизацію ідеалів "малих батьківщин" (у формі вболівання за місцеві клуби) та зменшення загальнонаціонального пафосу, який виявляється суттєво рідше лише в часі міжнаціонального спортивного суперництва, мало відображаючи будні регулярного щосезонного вболівання, відстоювання інтересів локальних клубів, і в практичній та емоційній площині менше торкаючись рядового активіста навколофутбольного руху, особливо з регіонів.

Загалом це практично унеможливлює централізацію середовища, а також, що найсуттєвіше - трансформує високу національну ідею в більш приземлену спортивну площину, де успіх правої справи оцінюється за спортивними успіхами клубу чи збірної та бойовими перемогами його хуліганських "фірм". Як наслідок, ми зіштовхуємось з певним родом абстрагування національно свідомої футбольної молоді від реальної соціальної проблематики і суспільства в цілому та його самообмеженням у відносно віртуальній площині стадіону. До негативних факторів слід також зазначити зростання чисто внутрішнього спортивного насильства, яке, втім, не становить ніякої загрози Системі, а в разі його винесення за межі стадіону (побиття представників національних меншин, варварські погроми після матчів), або ж на стадіоні (скандальні безпорядки на трибунах), це насильство в очах соціуму спрацьовує лише як дискредитація всього руху загалом, чим противники правої ідеї сповна користуються. В даному аспекті слід наголосити на помітному зниженні активності футбольних ультрас та їх деполітизацію, а також на цілком неефективних проявах зовнішньої пропаганди, якщо вона і має місце. Зрозуміло, що для Системи не складають ніякої загрози бійки футбольних хуліганів на задвірках міст, а періодичні погроми лише створюють потрібну інформаційну послугу.

Натомість грамотна активність ультрас на стадіонах, яка може виявлятись, особливо на матчах, що екранізуються на багатомільйонну телеаудиторію, в доволі дієвих формах, для Системи несе значно більшу загрозу, чим і пояснюється така пристальна увага силових служб до активності правої молоді на секторах стадіонів та їх нейтралізація за будь-якої нагоди. В цьому сенсі, замість безглуздої провокації міліції на насильство, безцільного паління "фаєрів" та варварської руйнації секторів, за що потім змушений розплачуватись футбольний клуб, значно ефективнішою - і водночас більш організуючою молодь - є політична та соціальна активність навколофутбольної молоді, зокрема через неординарні засоби вболівння на трибунах (масові графічні та анімаційні постановки, банери з доступними лозунгами та ін.). Натомість сьогодні активність ультрас якщо і виражається політично, то цілком незрозуміло для мас: у формі широкоформатних банерів із ієрогліфічними написами "14/88!", "Z.O.G." тощо; переважно іноземними іменами без жодних супровідних пояснень "Rudolf Hess", "David Lane", "Julien" та ін. абсолютно не знайомих обивателю персонажів, що здебільшого є безглуздою "абракадаброю" не лише для стороннього глядача (потенційного симпатика), але й для представників Системи, проти кого ця зашифрована пропаганда спрямована ("браві" вигукування абревіатури "A.C.A.B." в обличчя правоохоронців).

Окремо для всіх субкультур слід виділити зацикленість на зовнішьому самовираженні, що також виявляє маргіналізацію їх представників і несвідомо протиставляє їх решті суспільства, що призводить лише до нерозуміння та відторгнення ідей, які вони несуть. У цьому сенсі теоретично доволі ефективною свого часу була ідея casual style, привнесена навколофутбольним середовищем, однак і тут насьогодні гонитва за показними атрибутами перетворилась на інфантильну паранойю, мас-культурний комплекс "моди" та "шмотництва". Практично для представників субкультур першочергової ваги справою нині стає власна зовнішя самоідентифікація, що виказує тільки загальну поверховість руху в ключі ідеологічних пріорітетів, а також підтверджує виділені вище тенденції по взаємозаміні ідеї субкультурою. Таким чином гонитва за малозначимими штучними артефактами та дійсне самовинесення на периферію суспільних інтересів та проблематики результують загальною деградацією правиці загалом, що також проявляється в нездатності представників субкультур ефективно влитись у серйозні громадсько-політичні організації та реально поставити власні субкультурні цілі на службу вищим національним.

Досвід практичної діяльності більшості організацій показує, що представники субкультур, попри весь правий пафос, який вони декларують, здебільшого не можуть відмовитись від власної субкультурної самоідентифікації, яка стає на заваді реального політичного провадження правої ідеї, і яка на шкалі особистих цінностей de facto стоїть вище за високоорганізовану і рутинну діяльність, покликану на досягнення конкретної мети, що в свідомості представників субкультур для зручності підмінюється більш абстрактними і масштабними цілями (національна революція, расова війна, всесвітнє домінування і т.д.), до яких, втім, не вибудовується логічний алгоритм досягнення. Таким чином у субкультурному середовищі молодь абстрагується від реальної боротьби.

II. Ретроспективність

Наслідком подібних внутрішніх деструктивних явищ у спільноті ультраправих стає поступова і дедалі помітніша маргіналізація руху. Не зважаючи на видимий "прорив" у ряд нових сфер проявлення, насправді є очевидним, що герметичність середовища, попри його диверсифікацію, все одно не знімається, чим ставить під сумнів здатність свого виходу з площини субкультури в площину не лише культури, але навіть адекватної контркультури, якої нині в Україні не існує.

В силу цього далі ми хотіли би зупинитись на двох аспектах, що яскраво характеризують сучасний не лише ультраправий, але також і націонал-демократичний табір. Ми маємо на увазі, перш за все, вже зазначену рядом дослідників проблему ретроспективності сучасного українського націоналізму. Постійна спрямованість у минуле, акцент не тільки на героїчних фактах, зразках, але й на неактуальних для сьогодення реаліях, проблемах минулих десятиліть стають на заваді розвитку адекватної правиці на сучасному етапі. Цілком очевидно, що більшість активістів та прихильників національної ідеї насьогодні живуть уже у світі штучно створених і навіть надуманих проблем, протистоянь, "історичних ворогів", а відповідно - надуманої боротьби, до якої маси проявляють інтерес не більший, аніж до будь-якого іншого яскравого телевидовища.

Ретроспективність правого руху в Україні виявляється не лише у форматі ретронаціоналізму, як було зазначено Мстиславом Квітнем, і не лише в середовищі націонал-демократичних партій попередньої хвилі, як на це вказав Андрій Іллєнко. При детальному огляді стає зрозумілим, що ретроспрямованість притаманна, хоч і в меншій мірі та більш завуальовано, також і для правих об'єднань нового зразка, які, плекаючи в історії приклади для наслідування, не виключають дану проблематику зі свого дискурсу цілковито. Проте слід зазначити, що попри таку своєрідну "позитивну ретроспективність" відсоток проведених акцій та інформаційних прецедентів історичного дискурсу в середовищі нових правих для обивателя все ж є доволі високим і таким чином не знімає в його очах проблему неадекватності праворадикалів сучасній соціально-політичній ситуації в Україні. Подібна практика також загрожує створити для самих націоналістичних організацій видимість "реальної" боротьби і з часом призвести до тих же неприємних наслідків, які ми нині спостерігаємо в правих партіях першої хвилі незалежності.

Причиною історичної спрямованості праворадикалів є, здебільшого, чисто практична непідготовленість до роботи в більш серйозних сферах, які вимагають як більшої спеціальної кваліфікованості, так і серйозного фінансового ресурсу, якого нові праві сили в Україні насьогодні позбавлені. Таким чином активність націоналістів на історичному полі, нехай і щодо інших дат та постатей, у найближчому майбутньому матиме місце і надалі. Однак у той же час ми хотіли би звернути увагу і на той рід ретроспективності, на який доволі мало вказували попередники - а саме на проблему "ретроспективної свідомості". Ця проблема головно є комплексом новітнього націонал-соціалістичного (неонацистського) руху як у його вуличних, так і організованих формах. Є безперечною постійна внутрішня зверненість активістів "НС" на успішні зразки націонал-соціалістичної Німеччини та постійна екстраполяція німецької ситуації 1920-1930-их рр. на сучасну Україну. Попри певні вірні аналогії, слід визнати, що за півстоліття світ докорінно змінився, і всі теоретичні та практичні напрацювання націонал-соціалізму, попри всю свою зовнішню привабливість, нині вже здебільшого не відповідають природі сучасного суспільства, сучасної економіки, політичних відносин та інформаційного середовища. Це означає, що ефективне провадження правої ідеї вимагає пошуку абсолютно нових форм вираження, замість пристосування старих норм під нові, що обов'язково результує непомітною стагнацією мислення на старих зразках через уперте небажання відмовлятись від красивих міфів.

Проте найбільше потрібно звернути увагу на психологічний аспект неонацизму. Мова йде про суто психологічний момент ідеалізації німецького націонал-соціалізму та персонально його вождів, надмірного піднесення естетики іноземного для України руху та величезного комплексу переважно візуальних вторинних проявів націонал-соціалізму. Як наслідок, це формує комплекс розірваної національної свідомості, з її бажанням, залишаючись у форматі українського мислення, пристосувати її як у площині історичного бачення, так і сучасного організаційного вираження, до попереднього націонал-соціалістичного зразка, а не навпаки. В результаті ми зіштовхуємось із рисою, загалом притаманною субкультурі скінхедів - внутрішньою пріоризацією німецького націонал-соціалізму, перш за все в чисто спонтанному вираженні (універсальний міф, вибіркова історична зацикленість, інтеграція не лише візуальних форм, жестів, але навіть і німецької лексики у внутрішній побутовий вжиток), що вказує на несвідоме сприйняття німецького націонал-соціалізму не просто як передуючого, але сутнісно стрижневого і вищого щодо вторинної української версії, чия українськість є не лише поверховою, але головно - формальною, як відповідь на зовнішню критику з цього приводу.

Окрім ретроспективного націонал-соціалістичного вектору, окремо слід вказати на спробу творення оригінальної моделі нової правої ідеології у формі соціал-націоналізму, з її ідеологічним опертям у сфері практичної ідеології на прецедент українського інтегрального націоналізму (ідея націократичного устрою Миколи Сціборського) та прогресивних ідеологічних напрямних, сформульованих Соціал-національною партією України в 1990-их рр. Врахувавши, що у випадку ідеології оновленого соціального націоналізму ми бачимо не лише помітну трансформацію ідеологічних керунків, але й абсолютно самостійний ідеологічний розвиток, що пов'язано головно з різницею поколінь, з de facto перерваною організаційною спадковістю та іншими - часовими та географічними - умовами відродження цієї ідеології в організованих формах, можна з великою долею вірогідності допустити, що саме на цьому грунті має шанс сформуватись українська нова права ідеологія. Проте на нинішному етапі даний вектор також зберігає ряд ретроспективних рис, зокрема устарівші ідеї націократії, акцент на етнічній автаркії та державництві у призмі 1930-их рр., котрі доволі еклектично і невпорядковано синтезуються із сучасними геополітичними та класичними імперськими теоріями, а також досі перебуває в стані хиткої ідеологічної самоідентифікації поряд із конкурентною ідеологією української версії націонал-соціалізму.

III. Романтизм

На практиці подібні тенденції призводять національний рух до абсолютно неадекватного до суспільних очікувань самовираження, причини якого лежать у фундаментальному романтизмі української правиці. Постійний наголос на проблемах, із якими малознайомий і в яких малозацікавлений пересічний українець (кольорова імміграція, комуністичний реванш, розпливчатий узурпатор в особі національних меншин, зовнішні агресори і, що особливо оригінально - антифашизм), спроби нав'язати громадськості розгляд цих проблем у комбінації із цілковито чужорідною політичною мовою їх подачі, нерозуміння механізмів реального, а не ідеалізованого, соціально-політичного життя є головними причинами маргіналізації праворадикалів загалом і націоналістичних організацій зокрема. Практично весь правий рух у комплексі є визначально невдалим проектом із хронічним та систематичним повторенням і поглибленням практично всіх можливих помилок політичної поведінки та комунікації із соціумом.

Серед найтиповіших помилок ми хотіли би зупинитись на найбільш явних, тобто тих, котрі стосуються власне іміджу та зовнішьої презентації правого руху. Розпочнемо із символіки. Будучи рухом і світоглядом ідеологічним та в більшій чи меншій мірі консервативним, націоналізм вагомий акцент ставить на знакове представлення, котра універсально візуалізує рух чи організацію, будучи його квінтесенцією і, багато в чому - сакральним символом. У цьому сучасний український націоналізм виявляє очевидну спадковість із правими рухами 1920-1940-их рр., не рахуючись, однак, зі змінами у сприйнятті соціумом політичної символіки per se. В інформаційному суспільстві зменшилась значимість геральдично-символічного представлення ідеологій чи конкретних громадсько-політичних проектів, таким чином для пересічного громадянина є недостатньою ефектна візуальна картинка, до якої все ще занадто самонатхненно привертають увагу українські праворадикали.

Більш серйозною перешкодою до встановлення контакту з масами стає нерозуміння організаторами та ідеологами української правиці неефективності використання в цілях самовираження радикальної символіки, котра прямо чи опосередковано дискредитована в історіографії. Головно це стосується усього ряду свастикоподібних знаків, від яких навіть у тактичних цілях уперто не бажають відмовлятись ультраправі, а також агресивного дизайну більш нейтральних символів та логотипів (тризубів, хрестів, солярних знаків), широкого використання у візуальній пропаганді та вторинній символіці зображень зброї, блискавиць, черепів, образів тварин-хижаків (орлів, соколів, вовків), що, безперечно, або прямо відвертає маси, або ж викликає в них скептичне ставлення, провокуючи звинувачення в нездоровому ідеалізмі, романтизмі, неадекватності показного зовнішнього антуражу до злоби дня.

Окремо в цьому ключі слід вказати на надмірну - якщо не реальну внутрішню, то, принаймні, декларовану назовні - мілітаризацію. Безперечно, ми можемо поставити під сумнів реальну "парамілітарність" більшості нинішніх українських націоналістичних об'єднань, що намагаються створити собі подібний імідж, однак на полі гри інформаційного суспільства реальний стан речей важить менше, ніж віртуальна картинка, спрямована на громадянина-глядача. Практичний досвід подібних організацій показує, що вагомого схвалення чи очікуваного захоплення маршируючі та уніформовані колони в громадськості не викликають, провокуючи тільки пристальну увагу силових структур, негласне протистояння із якими вже стало "річчю в собі" для ряду ультраправих груп. Натомість у маніпульованого засобами масової інформації та підданого активному насаджуванню суспільних та історичних міфів населення подібні форми зовнішнього самовираження, скріплені декларуванням агресивних (бажаних, але, за нечисельними випадками, не підтверджених діями) гасел, викликають стійкі історичні асоціації, із якими жодна політична сила ні в Україні, ні в світі не має шансів до реального приходу до влади. І, не зважаючи на усвідомлення цього факту багатьма лідерами сучасної української правиці, всі громадські організації та політичні партії правого ідеологічного спектру і надалі надмірно в прямій чи опосередкованій формі культивують свою історичну спадкоємність до українських та европейських націоналістичних рухів поч. і сер. XX ст., дискредитованих як перед обличчям громадської думки, так і у сфері міжнародної політики, значимість якої в цьому питанні характер україно-російських, україно-польських та україно-румунських стосунків не дозволяє недооцінювати. Слід також констатувати, що описана зацикленість на парамілітарному стилі в більшості випадків означає тільки фактичну неспроможність і неготовність виражати себе в більш фахових та інтелектуально-містких сферах.

Окремо по цьому пункту необхідно вказати на доволі яскравий приклад невірного вибору іміджевої політики, а саме риторику. Аналізуючи стиль публічних промов та ідеологічних статей, пропагандистських листівок, аудіо- та відео-матеріалів українських крайньоправих організацій та груп, ми можемо явно підсумувати їхню головну ваду: надмірна емоційність плюс не підкріплена конкретикою декларативність. Зрозуміло, що для пересічного українця, розбещеного ілюзіями політологічних "експертиз", економічних "аналізів", видимістю власної обізнаності в усіх сферах функціонування державного та соціального механізмів через систематичну обробку його свідомості надлишком цифр, термінів та вільно трактованих фактів, подібна простота політичної мови та ідеалістичність більшості лозунгів правих викликають недовіру і скепсис. Фактично ми тут можемо констатувати невідчуття націоналістами основоположної зміни політичного механізму і заздалегідь невдалу тактику громадської діяльності крізь призму ідеології в деідеологізованому суспільстві, де ефективними інструментами впливу є тезова заява, політична позиція і, в меншій мірі, політичний крок.

У площині прямої мови цей стан речей характеризується спробами наслідувати ораторський дискурс усе тих же 1920-1940-их рр. Речники праворадикального руху не бажають брати до уваги зміну формату спілкування політиків із масами, а саме фактор появи інформаційних посередників - телебачення та радіо, які виступають монополістами даної галузі. Зі стрімким прискоренням цивілізаційного темпу життя дозовані пресою обсяги інформаціїстають частішими і коротшими, виражаючись у тезовій формі. Довгі емоційні промови втрачають актуальність та ефективність, як і сам стиль подачі думок, таким чином спроби наслідувати запальних націоналістичних ораторів попередніх десятиліть, нездатність лідерів реалізовуватись за формулою "інтелігентного політика" виказують абсолютну непристосованість сучасних правих до умов політики постмодерну, чиї особливості, не зважаючи на обгрунтовану критику щодо її відповідності ідеальному стану речей, для бажаного приходу до влади в дану епоху враховувати необхідно. Все це ми можемо характеризувати як хронічний романтизм українських правих, який на тлі інволюційних зміну психології суспільства із кожним наступним поколінням дедалі більше ускладнює та відчужує феномен і рух націоналізму від українського соціуму.

До інших форм самомаргіналізації українського націоналізму варто додати неухильний крену бік протистояння з іншими самомаргіналізованими рухами - головно ультралівими і більш аполітичними антифашистами. У випадку правих субкультур протистояння з ідеологічними опонентами на вулиці вже давно стало практично єдиною формою політичного самовираження за відсутності будь-якого конструктиву. Насьогодні доволі парадоксальна ситуація, коли ультраправі расистські угруповання головною загрозою і, відповідно, першочерговим об'єктом насильства бачать не іммігрантів та представників національних меншостей, а абстрактних "антифа" (в рівній мірі вірно і в зворотньому), вже стала аксіоматичною для свідомості членів цих груп і не викликає сумнівів щодо доцільності акцентування на подібному безплідному протистоянні. Схожа стагнаційна тенденція в значній мірі стала відображенням такого ж маргінального протистояння "старих" націоналістів і націонал-демократів зі своїми опонентами із комуністичного та соціалістичного таборів, яке, окрім обмеженого електорального поля цих сил, у суспільстві практично не викликає серйозного інтересу, вторинно обслуговуючи великі політичні замовлення на провокацію суспільної дискусії чи нагнітання суспільної напруги як складових більш завуальованих і масштабних політичних комбінацій.

Окрім вищезазначених моментів ми також тезово зупинимось на проблемі релігійної маргіналізації. Під цим ми розуміємо доволі стрімке поширення серед українських праворадикалів різних форм неоязичництва та міжконфесійних усобиць усередині пануючого християнства. Абсолютно програшним з точки зору політичної доцільності є суворий акцент великої частини ультраправих на проблемі духовної самоідентифікації із сумнівною спробою взяти на світоглядове озброєння крайні вияви різнопланових релігійних культів та одночасним нав'язуванням суспільству цієї проблеми на правах пріоритетності. На етапі формування крайньоправих об'єднань різного характеру фактор релігійної чи конфесійної опозиційності часто є частковим виявом ідеологічного максималізму, а також практичним засобом до формування стійкого скелету відносно нечисельної групи однодумців. Однак симптоматичною на етапі розростання є відсутність волі до перегляду релігійного вектору в межах політичної доктрини для значної частини ультраправих груп як напівформальних, так і існуючих у межах більших організацій. Як наслідок, подібна позиція декларування нерозривності політики і духовності призводить до небажаних конфліктних ситуацій як у межах самого націоналістичного середовища, так і в його діалозі з ліберально налаштованою громадськістю. В цьому ми можемо прослідкувати характерний синдром "вічної опозиції" та електоральної замкненості, яка виявляється сутнісно в прихованому небажанні і невмінні націоналістів стати панівним рухом, що передбачає взяття на себе відповідальності за весь (доволі контроверсійний) спектр українського суспільства.

Ми не збираємось вдаватись у розбір істинності окремих духовних течій як філософії, світогляду та форми релігійного самовираження, але хочемо вказати на долю фанатичності, із якою до питання релігії ставиться значна частина активістів та прихильників правого руху. Те, що ця тема систематично стає приводом для гострої дискусії всередині правого середовища, виказує її крайню значущість і нерозривність від політичної ідеології та національної самоідентифікації для більшості українських націоналістів. Однак загострення акценту на протиставленні неоязичництва і християнства (в середовищі крайніх маргіналів) з одного боку, і "українського" конфесійного християнства "неукраїнському" (в площині більш впливових політичних сил) у духовно неоднорідному українському суспільстві - з іншого, ставить під сумнів можливість знаходження єдиного вектора національної консолідації, без якого неможливо говорити про ефективну політичну діяльність та потенційну загальнонаціональну підтримку.

IV. Віртуальність

Нарешті, підводячи підсумок, ми окремим пунктом розглянемо дедалі більш актуальну проблему віртуалізації українського крайньоправого середовища і руху. Будучи визначально однією із головних вад правих молодіжних субкультур, нині ця проблема екстраполювалася на середовище і діючих праворадикальних організацій, ставши головним полем громадсько-політичного життя їх активістів. Дане питання потребує висвітлення у двох аспектах: віртуалізація в площині культури і віртуалізація в площині інформації, котрі поєднуються спільною формою вираження, а саме медіа-простором.

З початком розвитку ряду молодіжних ультраправих субкультур в Україні практично одразу намітилась головна і визначальна форма їхнього зовнішнього проявлення, а саме сфера музичної індустрії. Безперечно, на перших порах існування субкультури правих скінхедів в Англії кін. 1970-их рр. і субкультури правоорієнтованого язичницького Black Metal у Норвегії поч. 1990-их рр. музика як засіб творчого самовираження, ідеологічної пропаганди та спосіб певної самоорганізації була спонтанною і навіть вторинною формою життєдіяльності вказаних середовищ, виражаючи первинний дух та ідеї, що їх сповнювали і спрямовували до активної, в т.ч. і прямої, дії. Однак дуже скоро з поширенням пасіонарної хвилі назовні форми зовнішього самовираження маргінальних середовищ стали певним "мажорно-субкультурним" трендом, обгортка і слова заступили місце сутності і дії, таким чином поступово релятивізуючи боротьбу та відсуваючи істинні цілі руху на задвірки свідомості його членів. Практично на цьому етапі зазначені молодіжні субкультури були імпортовані на терени України, де, повторивши коротку фазу відповідності внутрішнього наповнення активним зовнішнім формам діяльності, доволі швидко пройшли інволюційний процес до стадії якісної деградації реального із одночасною кількісною експансією віртуального.

Таким чином нині можна говорити про головну форму існування ультраправих субкультур в Україні: музична та навколомузична індустрія з широким колом контрсистемних виконавців; ряд нелегальних музичних леблів, котрі систематично тиражують творчість цих виконавців, розповсюджуючи її головно через мережу Інтернет або прямими поштовими розсилками; вся субкультурна аудиторія, яка чи не головною ознакою своєї політичної діяльності бачить регулярну покупку "контрсистемних товарів", чим виражає фінансову підтримку виконавцям і їх розповсюджувачам. Подібна форма існування праворадикальних субкультур, цілком сфокусувавшись на кількісному творчому самовираженні в межах вузької замкненої аудиторії, насьогодні практично ігнорує будь-які форми реальної діяльності, котрі, якщо і мають місце, фактично становлять радше винятки, аніж правило.

Не витримує критики популярне твердження, за яким праворадикальна музична і навколомузична індустрія декларує себе як носія доступної пропаганди націоналістичних ідей серед молоді. Абсолютно зрозуміло, що маргінальна расистська та крайньоправа музика в малоприйнятних для маси стилях (переважно важка рок- та авангардна електронна музика), окрім самих послідовників вказаних субкультур, не викликає жодного реального інтересу в пересічного українця. Очевидно також, що більшість "андеграундних" виконавців правого флангу не мають серйозного наміру іти в маси, оскільки робота над майстерністю виконання, спроби легалізувати свою музику, як і елементарні кроки назустріч культурним потребам пересічного громадянина не мають місця у сфері цієї діяльності. В даному ключі беззмістовно говорити про ультраправу музичну індустрію як засіб пропаганди як такої, адже вся "пропаганда" зводиться лишень до рутинного повторення ефемерних та романтичних лозунгів у формі, яка сприйнятна і націлена лише на самих же представників субкультур, для котрих ці ідеї і без того є аксіоматичними.

Проте для реальної оцінки справ необхідно здійснити глибший фінанасово-організаційний аналіз комерційної індустрії, яка обслуговує правих споживачів. Самодостатньою формулою у сфері цих взаємовідносин стала концепція "підтримки", а саме оцінка регулярних покупок "контрсистемних товарів" як вияв реальної підтримки їх виробників, тобто видима підтримка всього націоналістичного руху в цілому. Пересічний прихильник правих ідей de facto трактується як споживач, а придбання ним правоорієнтованої продукції контрсистемних виробників уже розглядається як форма активної націоналістичної діяльності. Як наслідок, закономірно виникає замкнене коло ринкових відносин, де суб'єктом та об'єктом т.зв. "контрсистемної діяльності" виступає ізольоване праве середовище, яке саме виробляє і споживає власну ж продукцію (музика, книги, одяг). Результатом подібної торгово-фінанасової автаркії за принципом "свій до свого по своє" стає фактична віртуалізація правого флангу, редукція до нуля реальної політичної діяльності та ефективної пропаганди в маси, підмінених беззмістовним внутрішнім споживанням, порожня констатація ідей у різних формах за відсутності волі та прагматичних підходів до їхнього втілення. Реальним наслідком стає те, що кількість і вибір пропонованої продукції завідомо переважають попит, чим, акцентуючи на "ідейності" її придбання як форми "підтримки" та активної націоналістичної позиції, виробники та розповсюджувачі штучно стимулюють попит і замикають усі фінансові потоки в межах вказаного циклу.

Очевидно, що насьогодні для більшості українських скінхедів, футбольних хуліганів та язичників від Black Metal першочерговим і почесним є систематична закупівля предметів "лімітованого" гардеробу, "колекційних" дисків та відвідування "закритих" контрсистемних заходів (переважно у формі музичних концертів з імпровізованими торговими лотками із широким набором "фірмової" продукції правих виробників). Виражаючи простим алгоритмом, пересічний прихильник правих ідей заробляє гроші заради систематичної закупки "правих товарів", аргументуючи це як свій особистий фінансовий вклад у націоналізм, а продавець "контрсистемної продукції" вкладає отримані фінанси в подальше виробництво з метою "продовження пропаганди" правих ідей через "праві товари", за своєю суттю і формою орієнтовані на все того ж рядового націоналіста. Ми не будемо аналізувати реальну прибутковість подібної системи, однак зазначимо найвагоміше: 1) навіть обмежені фінанси правого середовища не вкладаються в доступну зовнішню пропаганду серед мас, а циркулюють у самодостатньому товарно-фінансовому обороті; 2) уявлення про націоналізм як про "ідею і чин" підмінюється його практичним втіленням за формулою "ідея і споживання"; 3) фактичний відрив національного підприємництва і сфери національної культури з їхньою ідейною пропагандою і грошовими потоками від конкретних громадсько-політичних організацій, чию діяльність вони мали би агітувати і фінансово підтримувати.

Окресливши попередні моменти, ми хронологічно підійшли до аналізу чи не найбільш характеризуючого сучасний український праворадикальний рух явища - феномену мережевої віртуальності. Тут ми зупинимось саме на доволі маргінальних колах, адже, як ми побачимо далі, рівень цифрової віртуалізації середовища в більшості випадків є показником мінімальної активності в реальному житті. З інтенсивним розвитком інформаційних технологій та їх проникненням в український соціум мережа Інтернет, швидко освоєна новими правими елементами, стала джерелом пропаганди і полем новітньої націоналістичної діяльності. Причиною цього є, по-перше, легкість і відносна дешевизна Інтернету для поширення пропаганди, передачі даних, координації діяльності. Комп'ютерна мережа дозволила швидко зв'язати між собою нечисельних і малоактивних у реальному житті представників правого фронту - спочатку спеціалізованими веб-сайтами, поштовою перепискою, форумами, а пізніше і соціальними мережами та блогами. По-друге, зі зростанням віртуалізації самого соціуму, відчуженням індивіда і перенесенням життя в тенети віртуального простору, для пересічного активіста правого руху Інтернет постає не лише важливим засобом пропаганди, але й самодостатньою ареною націоналістичної діяльності - оцифрованої, віртуалізованої, відчуженої і замкненої в штучному світі.

Таким чином ідеальний образ самого крайньоправого активіста, котрий донедавна виражався комічним поняттям "терорист із гітарою", тепер, безперечно, може бути змінений не менш комічним поняттям "терорист за клавіатурою". Фактично ультраправі, яким закритий доступдо засобів масової інформації, і які не мають навиків ефективного реального спілкування з масами, опиняються загнаними у віртуальний світ, де обмежуються своїм закритим сектором вузькотематичних ресурсів. У той же час це самоусунення і самозамикання відбувається під гучним гаслом "освоєння нових засобів пропаганди" і "перенесення боротьби в нову площину". Однак у дійсності ми маємо справу з відчуженням і деконструкцією націоналізму як явища та віртуалізацією самої свідомості активу і прихильників правого руху.

Для пересічного українського праворадикала мережа Інтернет стала головним рупором, засобом фіктивної діяльності, ілюзорної боротьби і місцем постійного віртуального існування. Ефективність боротьби за цих обставин вимірюється кількістю та якістю веб-сайтів, а також кількістю та частотою передачі інформації. De facto в мережі Інтернет будь-яка активність є звичайною передачою, трансформацією чи знищенням певної віртуальної інформації, яка стає дзеркалом відчуження від дійсного життя та реальної діяльності. Як і в площині музичної та навколомузичної індустрії, новий націоналізм тут опиняється в замкненому колі споживання: за відсутності доступу до відвідуваних інформаційних ресурсів, за невмінням себе ефективно і доступно інформаційно подати праве середовище і тут опиняється в глухому куті. Для переважної більшості правих Інтернет та віртуальна інформація вже стали самодостатніми і синонімічними уявленню про політичну боротьбу. В цьому алгоритмі головним ланками стають вибірка вузькотематичних новин, їх публікація на чисельних, але маловідвідуваних ресурсах, поширення у вузькому середовищі правих читачів (т.зв. "піар") та подальше обговорення (переважно у формі емоційного схвалення або засудження, без ознак серйозного аналізу) на форумах та сторінках блогів, де коло коментаторів складає все та ж нечисельна права аудиторія. В результаті ми стаємо свідками ситуаціі, за якої кількість українських націоналістичних Інтернет-ресурсів майже відповідає кількості реальних активістів правого руху, число веб-сторінок віртуальних організацій переважає кількість реально існуючих і діючих об'єднань, а левову частку свого вільного часу рядовий активіст проводить у симуляції діяльності перед монітором персонального комп'ютера, як і сам фронт боротьби ним перенесено в цифровий простір ("віртуальні війни").

Практично ми маємо справу з глобальною підміною статусу націоналізму як феномену та світогляду. В умовах, коли головною формою боротьби є відчужений передрук інформації у відчуженому просторі мережі Інтернет, самі читачі, активісти, їхня діяльність, свідомість і головна мета боротьби - нація, раса, мова, держава - стають відчуженими симулякрами як емпіричної, так і ідеальної дійсності. Сама реалія присутності в правому середовищі і русі починає вимірюватись кількістю переданої інформації, як формі імітації діяльності, та жвавістю її мережевого обговорення, а її віртуальна відсутність чи дозування сприймаюються сутнісно як брак самої емпіричної реальності. Таким чином український ультраправий сектор у дедалі більшій мірі стає відчуженим закритим середовищем без перспектив впливу чи елементарного доступу до комунікації з масами, а систематичні утиски з боку Системи шляхом закриття серверів та веб-сайтів тільки утверджують пересічного націоналіста в значимості і важливості віртуальної боротьби. Подібні акції з боку силових структур носять, швидше, продуманий характер провокації заради знешкодження руху, адже на ділі не мають за мету цілковитої ліквідації ультраправого Інтернет-сектору в Україні, а тільки незначними і дозованими перешкодами викликаюють необхідний ентузіазм у віртуальній боротьби націоналістів, чим відволікають їх у віртуальний простір, який, будучи відкритим тільки формально, є фактично цілковито (само)ізольованим і жодної загрози суспільству не несе, маючи насьогодні всі ознаки дистанційного клубу за інтересами.

*  *  *

Таким чином, продовжуючи започатковану іншими авторами критику т.зв. "старого" націоналізму, ми спробували дати розгорнутий аналіз та критику і стану сучасного українського праворадикального руху, який ототожнюється із "новим" українським націоналізмом і претендує в найближчому часі стати єдиним реальним виразом української правиці. У своїй статті ми не ставили за мету схвалення чи засудження тих чи інших формі рис нового українського націоналізму як таких, але намагались дати якомога об'єктивніші огляд та оцінки фундаментальних і найбільш характеризуючих сучасний ультраправий рух явищ, проаналізувавши їх на факт реалістичності, несуперечливості та ефективності в досягненні декларованих цілей в умовах існуючого українського суспільства, та виявити їх адекватність основоположним вимогам часу.

© 2008


КОМЕНТАРІ (2)


avatar

Артур Середін

20 листопада 2011 21:57

Суттєва помилка: не варто ототожнювати ультраправих радикалів із субкультурою скінхедів, яка початково взагалі не мала нічого спільного ні з політикою, ні з ідеологією. Всі, хто дотримуються правих поглядів і в той же час позиціонують себе як скінхеди, явно не знайомі з виникненням і подальшим розвитком "руху" скінхедів. А от на пострадянський простір це поняття прийшло уже докорінно спотвореним...

avatar

09 березня 2012 09:59


Додати коментар

Увійти через профіль для можливості залишати авторизовані коментарі.