Олена Семеняка
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
В аналітичний філософії «Tractatus Logіco-Philosophicus» Людвіга Вітґенштайна відомий перш за все своєю оригінальною теорією смислу і значення, зокрема, «зображальною» (або «картинною») теорією речення, яка, утім, нерідко ставиться в один ряд із програмою логічного атомізму Бертрана Рассела, з одного боку, і програмою методологічного верифікаціонізму Віденського кола, з іншого. Не заперечуючи визначальну роль проблеми смислу й значення в ЛФТ, а також деяку концептуальну й термінологічну спільність з Фреге і Расселом у їх проекті розбудови ідеальної логічної мови, ми, тим не менше, марно намагаємось знайти точки перетину з неопозитивістами, які, здається, взагалі «не зрозуміли» Вітґенштайна за підсумками свого інтелектуального паломництва до цього передчасно зведеного в ранг ідейної предтечі Віденського кола автора.
При всій пошані Вітґенштайна до логічного аналізу, важко вписати фінальну частину «Трактату» в програму «Подолання метафізики логічним аналізом мови» Рудольфа Карнапа, скільки б не цитувати афоризм [6.53] «Трактату», згідно з яким не можна говорити нічого, крім тез природничих наук, а тому, хто захотів би вимовити щось метафізичне, потрібно продемонструвати, що його твердження не має смислу [4]. Так само Мур і Рассел, які, за власним зізнанням, розпочали повстання в філософії саме для того, щоб, за умов засилля неогегельянства Бредлі з його Духом, довести, що трава зелена і цілком реальна, навряд би забажали подивитися на світ «із точки зору вічності» й переконатися у тому, що споглядання світу як обмеженого цілого – «містичне» [6.45] [4].
І уже зовсім підозріло виглядатиме редукція «Трактату» до теорії смислу і значення, якщо розглянути її в світлі передостаннього афоризму [6.54], згідно з яким кожен, хто зрозумів автора твору, повинен усвідомити, що попередні речення не мають смислу, й відкинути їх як драбину, за допомогою якої він піднявся вгору [4]. І навпаки: якщо хтось не вважає дані речення безглуздими, тоді він їх не зрозумів. Лишається замислитись, чому ж віддати перевагу у цій парадоксально сформульованій альтернативі?
Питання, звісно, риторичне, але, за афоризмом [6.5], оскільки воно вже поставлене, на нього можна й відповісти. Цей жест не виглядатиме таким екстравагантним, якщо згадати простий факт, що філософія для Вітґенштайна – це не теорія як самоціль, а результатом філософії так само постає не «певна кількість філософських речень». Для Вітґенштайна філософія – терапевтична практика з логічного прояснення думок, засіб, за допомогою якого філософ має «подолати речення»; «тільки тоді він правильно побачить світ» [6.54]. Власне, трофеєм, заради якого читач ЛФТ й піднімався нагору драбиною речень, – це знаменитий [7] і останній афоризм «Про що не можна говорити, про те треба мовчати».
У класичному фрагменті «Чжуан-цзи» можна знайти ілюстративну аналогію, яка перевертає звичне співвідношення мовчання й промовляння: «Пасткою користуються для ловлі зайця. Спіймавши зайця, забувають про пастку. Словами користуються для вираження смислу. Осягнувши смисл, забувають про слова. Де би мені знайти людину, яка забула про слова, щоб перемовитися з нею!» [11]. Тому-то й Вітґенштайн так легко відмовляє в смислі тим словам, які вже досягли свого призначення. Слова, що втратили свій смисл, – зворотний бік його змістовного мовчання. Дійсно, про що не можна говорити, про те треба мовчати; але ж потрібно знати, про що саме, – для цього і написано «Трактат». Коли ж знання отримано, «драбину» або «пастку» відкидають.
Це дозволяє реконструювати своєрідну «метатеорію» смислу і значення «Логіко-філософського трактату», яка ставить під сумнів гносеологічні аксіоми класичної раціональності. Якщо неопозитивісти прагнули провести демаркацію між науковими (тобто осмисленими) і метафізичними (або позбавленими смислу) твердженнями і зосередитись на перших, то відповідь на запитання «Як можлива пропозиція?» розписується Вітґенштайном тільки для того, щоб показати, де вона, власне, перестає бути можливою – і зосередитись на цьому. Тобто «картинна» теорія значення, звісно, могла би становити самодостатній дослідницький інтерес (як і трапляється у більшості випадків), якби не виникало ризику повторення помилки Рассела, який не виправдав покладених на нього сподівань, залишивши драбину невідкинутою: «Я боюсь, Ти не вловив моє головне твердження, для якого усе, що стосується логічних висловлювань, є тільки короларієм» [2, p. 71].
Аналогічно Вітґенштайн пропонує задовольнитись тезами природознавства і показати кожному, хто хоче говорити щось метафізичне, що певним знакам своїх суджень він не надав жодного значення, але сам, очевидно, не задовольняється, оскільки радить це одразу після свого твердження про містичне. Тож стратегічна мета цього виду терапії – ліквідувати «метафізиків» «природознавцями» й, піднявшись над обмеженістю першого і другого, «побачити світ правильно». Ще один парадокс «Трактату», на який вказує дослідник [7], – конфлікт між афоризмом [6.54], що вимагає визнати всі попередні речення безглуздими, і Передмовою, згідно з якою автору вдалося остаточно розв’язати всі проставлені проблеми. Однак хто би всерйоз сприйняв «Трактат», якби автор сказав у передмові, що все, написане у тексті, – нісенітниця, замість «істинність викладених тут думок мені здається неспростовною і остаточною» [4]? Треба не впасти із драбини, перш ніж дістатись нею вгору.
Також, здається, двічі не правий Отто Нейрат, що закидає Вітґенштайнові непослідовний містицизм: власне, про що не можна говорити і треба мовчати? в чому сакраментальність такої псевдотавтології? чи не доречніше тоді мовчати взагалі? Але, по-перше, за переконливим поясненням Мартіна Гайдеґґера, умовчування чогось – це, виявляється, теж модус мовлення, причому мовлення достатньо експресивного [10, с. 164–165]. «Все те, про що сьогодні так багато базікають, я встановлюю в своїй книзі тим, що я про це мовчу» [1, S. 35], – погоджується Вітґенштайн.
По-друге, всі інкримінації такого типу насправді є симптомом принципового нерозуміння суті проведеної Вітґенштайном границі між тим, що можна і не можна символізувати, що є лінгвістичним аналогом епістемологічної границі Канта між пізнаваним явищем і непізнаваною річчю самою по собі. Утім, його позиція у порівнянні з критикою Канта дійсно реалізує «критичну настанову другого степеня» [3], адже якщо «річ у собі» можна було принаймні мислити, то Вітґенштайн забороняє навіть цю мінімальну трансценденцію: «Отже, книга хоче поставити границю мисленню, або радше не мисленню, а вираженню думок, так як для того, щоб поставити границю мисленню, ми мали б мислити обидва боки цієї границі (тобто ми мали би бути в змозі мислити те, що не можна помислити)» [4].
З одного боку залишається те, що можна висловити ясно, з іншого – те, про що треба мовчати. Однак повинне зберігатися як А, так і не-А, тому Нейрат, наполягаючи на обранні одного з членів поділу, тим самим ігнорує структурну необхідність границі, яка втрачає сенс після елімінації того чи іншого аспекту. Ще менше бажаний діалектичний синтез цих аспектів, оскільки сам пафос відмежування вже завжди містить у собі фундаментальну антидіалектику.
Утім, структурна рівноцінність двох кон’юнктів не виключає аксіологічної субординації. Так, саме значимість невимовного продиктувала вимогу логічного прояснення думок хоча б до того ступеня, коли може з’явитись усвідомлення того, що невимовне як таке існує.
Звичайно, пропозиції, які не мають смислу, також бувають різними. З позицій зображальної теорії і твердженню «Про що не можна говорити...», і пропозиції «Сократ тотожний» однаково нічого не відповідає в дійсності, але вони вважаються безглуздими зовсім по-різному. Принаймні друге з них аж ніяк не допоможе побачити світ правильно, а радше навпаки. Предметом інтересу Вітґенштайна є специфічна форма нонсенсу, яка отримала назву «етичного».
«Сенс книги – етичний... Моя робота складається з двох частин: з тієї, що наявна тут, й з тієї, яку я не написав. І як раз ця друга частина більш важлива. А саме, за допомогою моєї книги етичне обмежується як би зсередини; і я переконаний, що воно строго обмежується тільки так...» [1, S. 35]. Написана частина теж важлива – але тією мірою, якою вона є контрастним фоном для «етичного», яке не можна вимовити. Так, філософія «означає те, що не може бути сказано, ясно показуючи те, що може бути сказано» [4.115]. Ось і вся ідеальна мова «Логіко-філософського трактату».
Пара «показане» і «сказане» відіграє далеко не останню роль у творі: «Основний пункт – це теорія про те, що можна виразити висловлюваннями – тобто мовою – (і що зводиться до того ж, що можна помислити), і що не може бути виражене висловлюваннями, але тільки показане; в чому, я вважаю, полягає кардинальна проблема філософії» [2, p. 71]. Але саме показане існує ніби в двох режимах: у надлишковому і емфатичному [3]: перше – коли немає сенсу говорити, бо все й без того зрозуміло з самих пропозиційних знаків (природа логічного), друге – коли є сенс мовчати, бо неможливо зрозуміти (сутність етичного або містичного).
Стосовно першого «Трактат» виконує перш за все превентивну (чи негативну) функцію: «Книга викладає філософські проблеми і показує, що постановка цих проблем грунтується на неправильному розумінні логіки нашої мови» [4]. Стосовно другого – досить провокативну і позитивну функцію: «Ми відчуваємо, що навіть якби існувала відповідь на всі можливі наукові питання, проблеми життя не були би при цьому й заторкнуті. Тоді, звичайно, більше не залишається жодних питань; це якраз і є відповідь»» [6.52].
Після такого визнання здається щонайменше дивною вже згадувана теза [6.53] про правильний метод у філософії («не казати нічого... крім речень природознавства»), що була з радістю підхоплена неопозитивістами. Але, мабуть, ця радість би істотно зменшилась, якби останні здогадалися, для чого, власне, автор її проголосив. Насправді Вітґенштайн протиставляє не наукові і метафізичні речення, а наукове світобачення й альтернативний спосіб погляду на світ, який сприймається якраз зі знаком плюс. Афоризм про містичне [6.522], яке себе показує, та і не тільки він, вже мав би насторожити позитивістськи налаштованого читача, але для спростуванння зайвих сумнівів варто звернутися до «Лекції з етики» Вітґенштайна, в якій компактно сказано, чому ж «Логіко-філософський трактат» має «етичний смисл».
У «Лекції» Вітґенштайн виділяє три типи речень: фактичні речення, речення про відносну цінність і речення про абсолютну цінність. Перші нам вже знайомі; розрізнення між другими і третіми він ілюструє за допомогою такого прикладу. Припустимо, я граю в теніс, і хтось, побачивши цю гру, говорить: «Ти граєш досить кепсько». Якщо я відповім: «А я й не хочу грати краще», він можете відреагувати так: «Тоді усе гаразд». Але, припустімо, я обманув когось, і той мені говорить: «Ти поводишся, як свиня». Якщо я відповім: «А я й не хочу поводитись краще», він вже не скаже: «А, ну тоді усе гаразд», а скаже: «Але ти повинен хотіти поводитись краще!» [6, с. 240].
Тобто відмінність полягає у наступному: будь-яке з речень про відносну цінність є просто судженням про факт («Ти граєш не дуже») і може бути легко сформульованим у такий спосіб, що перестане стосуватись цінності. Я можу дивуватись розмірам собаки, що більше будь-якої іншої (судження про відносну цінність), натомість я дивуюсь небу, яким би воно не було, й дивуюсь існуванню світу, хоча й не можу уявити його неіснуючим (судження про абсолютну цінність, яке не має точок дотику із порівнянням або з констатацією того, що дещо має місце). Тоді як мова, переодягаючи думки [4.002], створює враження, що дані судження мають однакову логічну форму (тут Вітґенштайн віддав належне Расселу).
Згадаймо, що загальна формула пропозиції в «Логіко-філософському трактаті» звучить «Стан справ такий-то й такий-то». Цю форму мають твердження природознавства. Не дивно, що Вітґенштайн вперто не помічає інші модальні й інтенсіональні контексти, які він докладно опише у «Філософських дослідженнях», – інакше він не матиме контрастної моделі для апофатичної етики (цим етика не є, а іншого у нас немає). Тому він і наполягає на невимовності етичних суджень, які є судженням про абсолютну цінність. Вони просто не мають смислу. Смисл є у речення, що зображає факти, але що зображає судження про цінність світу?
Ось чому «речення не можуть виражати нічого вищого» [6.42]. Звідси й вимога не говорити нічого, крім речень природознавства, і показати кожному, хто захотів сказати щось метафізичне, що «він не дав жодного значення деяким знакам в своєму реченні» [6.53]. Тільки так можна показати, що він говорить дещо особливе, а не порадити піддати його судження верифікації. «Наші слова, застосовувані по-науковому, це просто ємності, що здатні зберігати й передавати значення і смисл, природне значення і смисл. Етика же, якщо така можлива, надприродна, тоді як слова можуть виражати лише факти» [6, с. 241]. Цікаво, що Ніцше якось висловив подібну думку: «Мова, напевне, винайдена для середнього, посереднього, передаваного. Нею уже вульгаризується мовець. – З моралі для глухонімих та інших філософів» [9]. І це не виправить ніяка ідеальна мова.
Однак проблема полягає не лише у мові. Проблема в тому, хто і з якою метою її застосовує. Вітґенштайн вводить поняття абсолютної цінності ще одним шляхом. Він пропонує уявити певний безпрецедентний випадок, який ми можемо назвати дивом. Припустімо, у когось з нас раптово виросла левова голова і почала ричати. Щойно мине природне здивування, як ми порадимо привести лікаря, розглянути це явище під науковим кутом зору й піддати цю голову вівісекції. Але як тільки ми подивимось на диво таким чином, воно одразу ж зникне. На думку Вітґенштайна, це свідчить про абсурдність фрази «наука довела, що див немає». Бо науковий спосіб погляду на факт вже виключає кваліфікацію чогось в якості дива, а жоден з фактів не виступає дивовижним сам по собі. Тільки наш погляд може зробити диво абсолютним, щоправда, як і перетворити на банальність: «Адже цілком можливо взяти звичайний образ як нічого не вартий знімок в цілому часовому світі і як дійсний, істинний світ серед тіней» [5].
Саме здивування з приводу того, що світ існує, Вітґенштайн ототожнює з досвідом бачення світу як дива. «Містичне не те, як світ є, але те, що він є» [6.44]. Це Що не висловиш. Тому єдиним правильним позначенням у мові цього дива і є сама наявність мови, хоч це не речення у мові. Будь-який інший «опис», на його думку, іррелевантний. Не можна висловити абсолютну цінність, і здійснення логічного аналізу тут ні до чого: «Тобто зараз я розумію, що дані речення виявились безглуздими не в силу того, що я не підібрав для них правильного [лінгвістичного] виразу, а тому що безглуздість була самою їхньою сутністю, і все, що я хотів зробити з ними, так це просто вийти за межі світу, тобто за межі мови, що має значення» [6, с. 245].
Безглуздість всіх «етичних» речень – це не дефект у порівнянні з іншими, а те, що ставить їх над усіма «фактичними». Але ця втеча, як і у «Трактаті», є абсолютно безнадійною. Втім, це не заважає вірити, що світ не вичерпано фактами [5]. Достатньо тільки подивитися на світ із точки зору вічності [6.45] й побачити замість конгломерату фактів ціле. Про що не можна говорити, про те й не вийде говорити, однак це «...все ж таки є свідченням певного прагнення людської свідомості, яке я особисто не можу перестати глибоко поважати і яке ніколи в житті не стану висміювати» [6, с. 245].
Не випадково Вітґенштайн якось помітив, що несказанне (Unsagbare) може міститися в тому, що сказано [8]. Навіть якщо це заперечення можливості казати щось про нього.
А я б сказала: саме якщо це заперечення можливості казати щось про нього.
Література:
1. Wittgenstein L. Briefe an Ludwig von Ficker / L. Wittgenstein. – Salzburg : Verlag Otto Muller, 1969. – S. 35.
2. Wittgenstein L. Letters to Russel, Keynes and Moore / L. Wittgenstein. – Oxford : Basil Blaсkwell, 1973. – P. 71.
3. Блинов А. Философия языка «Трактата»: логика языка versus логика мышления [Електронний ресурс] / А. Блинов. – Режим доступу : http://www.bestreferat.ru/referat-227.html.
4. Витгенштейн Л. Tractatus logico-philosophicus [Електронний ресурс] / Л. Витгенштейн. – Режим доступу : http://www.philosophy.ru/library/witt/01/01.html.
5. Витгенштейн Л. Из «Тетрадей 1914-1916» [Електронний ресурс] / Л. Витгенштейн. – Режим доступу : http://www.anthropology.ru.
6. Витгенштейн Л. Лекция об этике / Л. Витгенштейн // Историко-философский ежегодник. – М. : Наука, 1989. – С. 238-245.
7. Гарвер Н. Витгенштейн и критическая традиция [Електронний ресурс] / Н. Гарвер. – Режим доступу : http://anthropology.rinet.ru/old/6/garver.htm.
8. Горин А. Границы языка и язык границ: Витгенштейн и дзен. [Електронний ресурс] / А. Горин. – Режим доступу : http://anthropology.ru/ru/texts/gorin/east04_21.html.
9. Ницше Ф. Сумерки идолов [Електронний ресурс] / Ф. Ницше. – Режим доступу : – http://www.nietzsche.ru/books/book7_3.shtml.htm.
10. Хайдеггер М. Бытие и время / М. Хайдеггер. – СПб. : «Наука», 2002. – 452 с.
11. Чжуан-цзи. Чжуан-цзи [Електронний ресурс] / Чжуан-цзи. – Режим доступу : http://www.gribuser.ru/xml/fictionbook/2.0.
Апробація:
Письмова робота з курсу «Філософсько-антропологічні експлікації «нерозумного»», Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2009 р.
© 2009
КОМЕНТАРІ (2)
Це так схоже на проблему Іншого як безкінечно НеТотожнього, якою займались Бланшо, Левінас, Деррида та інші мислителі, позначені потім як "постмодерністи".
Артур Середін
19 лютого 2012 20:43
Формально-логічно - абсолютно. Але чим цікавий Вітгенштайн, що він піднімає питання Іншого і як безкінечно НеТотожного самому логічному порядку (логіці), а не одного з референтів іншому. Саме тому, наприклад, Святослав Вишинський розглядав іншість вітгенштайнівського "містичного" поряд з іншістю Іншого Гейдара Джемаля, хоча підкреслював, що про Інше з "Ориентации - Север" не можна навіть мовчати (жодний вид відношення до нього неможливий). Але, не заперечуючи проти цієї "поправки", переконана, що Вітгенштайн, наполягаючи на тому, що про нього "треба мовчати", мав на увазі не спосіб відношення суб'єкта до Іншого, а саму його невиразимість, однією з форм якої є парадоксальність й неможливість референції до нього. Спосіб дати знати, що нагуаль "існує", говорячи мовою Карлоса Кастанеди. Хоча з формально-логічної точки зору, як ми знаємо з платонівського "Парменіда", навіть просто сказати, що "Єдине є", не можна, бо Єдине стане двома. "Постмодерністи" у цьому сенсі дуже добре скористалися здобутками античної діалектики й новітнього логічного аналізу, застосуваваши їх у соціальній та екзистенційній площині.
Олена Семеняка
21 лютого 2012 22:13
Додати коментар
Увійти через профіль