Святослав Вишинський
Інститут філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України
На поч. XXI ст. ми можемо допустити декілька варіантів розвитку суспільно-політичної та духовної ситуації в Европі і на Заході в цілому. Вже сьогодні стає очевидно, що ліберальний проект, котрий віднайшов своє відображення, зокрема, в сучасній постмодерністській філософії та культурі, рівно як і в намаганнях установлення толерантного діалогу між різними групами населення, позбавляє Европу її европейського майбутнього: практично нерегламентована одночасна емансипація як індивідів, так і етнорелігійних груп веде тільки до загострення конфліктів інтересів, рівно як і до вимог наступних взаємних поступок, що, у свою чергу, наносить прямий удар по ідентичності-як-дистинкції. По суті, всі спроби примирити ворогуючі сторони не можуть не увінчатись поразкою, так як корінь взаємної недовіри ліберальна парадигма мислення тільки посилює, зводячи на ній свої ключові ідеали, що виправдовують саме її існування. В цьому контексті ідеї відновлення певних універсалістських проектів, як то «комуникативної дії» в Західній Европі чи неоевразійської інтеграції на пострадянському просторі абсолютно утопічні, оскільки в умовах, що склались, грають не стільки на руку їхнім ініціаторам, скільки згуртованим спільнотам, які використовують рівні правила при завідомо нерівному розподілі сил. Усі подібні спроби скріпити конструкцію західного або пострадянського суспільства та призупинити дезінтеграційні процеси жодним чином не виліковують від цивілізаційної недуги, тільки пролонгуючи розпад і ослаблюючи дію деструктивних факторів. У той же час відмова від рішучих мір працює на ослаблення самого «підопічного», дозволяючи його хворобі прогресувати і захоплювати нові області: «...Хворий усе рівно не вилікується, які б не прописували йому на папері рецепти, а навпаки, якщо зволікати, до того загниє, що і нас заразить, перепортить усі свіжі сили, що на них тепер іще можна розраховувати...» [4, с. 383].
На практиці це виражається прагненням зберегти відкритими ворота міграції, ставлячи її на «облік», виступати арбітром у безкінечних суперечках меншин, осмикуючи найагресивніших, заради збереження політичних позицій та економічної вигоди втягувати в обороти нових партнерів, уступаючи кожному по невеликому шматку «пирога». Збереження задовільного status quo виявляється безумовно важливішим за стратегічне планування, і в цьому сенсі ідеологія мультикультуралізму в Европі веде до тих же наслідків, що й евразійство у країнах СНД, при цьому короткострокові політичні та економічні дивіденди тягнуть за собою наступну здачу суверенітету. Необхідно розуміти, що подібна гра затіяна силами, суверенність котрих більше не вимірюється державними кордонами і національними бюрократіями, у зв’язку з чим певний расовий, політичний і культурний спадок приноситься в жертву заради укріплення владних ресурсів нечисельної наднаціональної еліти. Так чи інакше це усвідомлюють навіть наївні ідеалісти на зразок Юргена Габермаса [14], не на жарт перелякані згортанням демократії в західному світі, хоча їхні відповіді на сучасні виклики також далекі від реальності. В питанні можливої деевропеїзації Заходу та цивілізаційного конфликту всередині самого ЕС німецький філософ, як і більшість ліберальних мислителів, і далі наполягає на «лікуванні пілюлями»: «...Европейський союз, як і будь-яка окрема держава, що входить у нього, зобов’язаний зберігати світоглядовий нейтралітет стосовно швидко зростаючого числа невіруючих громадян і громадян-нехристиян» [17]. Щось схоже, однак уже лиш у рамках традиційних релігій, характеризує й евразійський дискурс [5], який з теоретичною опорою на генонівський традиціоналізм широко розкриває обійми ісламу в Росії.
Говорячи про духовність, ми в той же час маємо на увазі й інші фактори, як то політичні, економічні, демографічні: за умов загального спаду в сучасній Росії всілякі спроби посилити систему при допомозі «нової крові» закінчаться тим же, що і варваризація Римської імперії напередодні її падіння – рано чи пізно молодші, але більш активні партнери очолять запущені процеси, і немає практично ніяких підстав вважати, що збереження спільного імперського фасаду після цього буде співпадати з чиїмись частковими інтересами. Відчайдушна спроба продовжити панування за рахунок чужих ресурсів – завжди ознака кінця, що наближається, і песимістичні прогнози окремих експертів про «музейне» майбутнє Заходу [9] з деяким відтермінуванням вірні й щодо пострадянського «колоса» – котрий як ніколи раніше стоїть на «глиняних ногах». Жертвуючи себе імперії, народ, що її будує, рано чи пізно розчиняється у власному творінні, і коли кров деміурга вичерпується – конструкція рушиться, розходячись по цеглинках будівничим майбутніх споруд. Ми можемо відмічати подібне і відносно Евросоюзу, етнічна ситуація в якому не вказує ні на які величні перспективи власне европейського духу, про занепад якого говорить і та криза культури, в яку Захід усе стрімкіше поринає. Зовсім не дивно, що на його фоні все більше укріплюються позиції войовничого ісламу – і далеко не лишень за рахунок мігрантів з Близького Сходу і Північної Африки, але й шляхом активного прозелітизму, зростаючого майже що в геометричній прогресії [13] – зокрема, в середовищі освіченого середнього класу, котрий не віднаходить опори в поринаючому в занепад християнстві.
Чи можлива за таких обставин нова Реформація або повернення до повалених кумирів? Безумовно варта розгляду позиція Ернста Юнгера щодо необхідності підтримки церковного авторитету в умовах наступу нігілізму [12, с. 47], резонуюча з думками Юргена Габермаса про захист інститутів, які зберігають хиткий моральний каркас сучасного капіталізму [17], тим не менше, не приховує нігілістичного майбутнього, слідуючого за тим, чому суджено впасти. Серйозно говорити про можливості християнської реконкісти неможливо навіть у Східній Европі та Росії, де більшість населення асоціює себе з конфесією зазвичай лишень демонстративно, в якості данини абстрактної ідентичності, що не йде далі слів, які суперечать реальним життєвим принципам і мирським поглядам на питання громадського та культурного життя. В цьому відношенні можна стверджувати, що поки що зберігаючи деяі інституційні риси, християнство в Европі існує вже більше як примарна форма без змісту, частина історичного спадку, але аж ніяк не сучасного. Якщо і пов’язувати европейське майбутнє з якимось цілісним релігійним проектом, то він зовсім не буде християнським – а значить, і власне европейським, що ставить ребром питання про збереження західного спадку й автентичного обличчя західної цивілізації, которе, судячи з усього, в найближчому майбутньому докорінним чином зміниться. Причинами процесу дехристиянізації є не тільки деградація церковних інститутів чи їхня неадекватність викликам часу, згасання християнської пасіонарності, але й активне впровадження секулярних приципів у суспільному та культурному житті Заходу, яке на поч. XXI ст. досягло свого апогею. Суперечності між мультикультурним лібералізмом і традиційною Европою все більше наростають, і ми не бачимо шляхів позитивного вирішення проблеми без усунення або остаточної трансформації однієї зі сторін – орієнтація ж католицької церкви на млявий діалог з мирським світом, так чи інакше, вже сьогодні вказує на того, хто програв.
На цьому тлі говорити про перспективи адекватної теологічної відповіді постмодерновому лібералізму зовсім не доводиться, у зв’язку з чим ми повинні з усією серйозністю підійти до питання нового секуляризму як можливого шляху збереження европейської спадковості. Цілком зрозуміло, що стара традиція не повернеться, а продовження в ліберальному дусі в кінцевому рахунку фіналізує саме буття західного світу, доводячи його до грані самознищення та втрати історичної суб’єктності. Можливим варіантом подолання кризи може, однак, стати реанімація філософського модерну в його світській редакції, оскільки теологічна без «нової», неевропейської «крові», вже неможлива. В короткостроковій перспективі реабілітований модерн (вірогідно, в поєднанні с правими політичними ідеологіями) дозволить почасти вирішити европейські проблеми, закривши проломи і, принаймні, тимчасово ізолювавши Захід від стрімких хвиль зі Сходу та приборкавши різнорідні мігрантські маси, які вже освоїлись в Европі. В довгостроковій перспективі це не суперечить потенційному набуттю нової релігійності, однак тут і тепер скріпами переосмисленого модернізму повинно стати нове філософське вчення, засноване на волюнтаризмі («воля до влади»), раціоналізмі («воля до знання») і трансценденталізмі («воля до Іншого»), що задають координати надмодернового наративу. Філософія майбутнього так чи інакше вбере в себе нереалізований потенціал учень Георга Гегеля, Фрідріха Ніцше, ряду консервативних революціонерів та екзистенціалістів, стверджуючи нові абсолютні цілі і цінності в синтезі раціонального і вольового начал. Необхідність та загальні риси цього проекту окреслені вже сьогодні під різними найменуваннями («надмодерн» у Сергія Кургіняна [6], «новий ідеалізм» у Гейдара Джемаля [3] та ін.), однак варто відмітити його явну метафізичну спадковість титанічним ідеалам модерну зі всіма витікаючими з цього наслідками – як позитивними (емансипація індивіда через пізнання), так і негативними (його ж уніфікація в технічній організації), достатньо детально розібраними у працях німецького філософа Фрідріха Юнгера [10, с. 121-126] [11, с. 234-247].
Складний ряд понять «модерн» (Захід до сер. XX ст.), «постмодерн» (Захід починаючи з другої пол. XX ст.), «квазімодерн» (національні держави Третього світу), «археомодерн» (суперечлива перехідна реальність пострадянського простору), «контрмодерн» (наступ релігійного фундаменталізму у Третьому світі і на Заході) та «надмодерн» (проект-відповідь, що може гіпотетично інтегрувати світські ідеали Нового часу; есхатологічний релігійний базис, частково втягнутий у структури квазі- і контрмодерну; та мережеві форми організації, привнесені постмодерном) – у перспективі даного огляду є не стільки розбором можливих теоретичних комбінацій, скільки виходять із емпіричних реалій нашого часу, характеризованого поглибленням енергетично-сировинної, демографічної та екологічної криз, які у свою чергу загострюють кризу індивідуальної та суспільної ідентичності. В цьому сенсі дискутований кінець філософії постмодернізму означає, однак, початок реальності постмодерну як утіленої ідеї – і виводить її на перше місце серед технологій соціальної інженерії, що, у свою чергу, реактуалізує альтернативні їй плани цивілізаційного будівництва, у контексті чого умоглядна необхідність у новому модерні змінюється практичним зверненням до переосмислених ідеалів модернізму. На боці останнього опиняються, в кінцевому результаті, всі соціальні й політичні групи, орієнтовані на цінності, котрі ми можемо позначити як «дискурс справедливості» та спільної участі – відповідно, всі сили, які роблять ставку на історію як на проект відкритого майбутнього, конкуренції і встановлення певних трансцендентальних ідеалів. Прогноз Френсіса Фукуями про можливий «кінець історії» [8, с. 9] тому може сприйматись лишень як попередження зі сторони еліт про скоре видворення низових ініціатив зі співучасті у всесвітньому будівництві та позбавлення останніх статусу автономних історичних суб’єктів, розстановку точок над «i» в «єдино правильному» напрямі розвитку людства. В рівній мірі інструментами й відповіддю на політику «Нового Середньовіччя» в подібній перспективі стають різноманітні версі новітнього модернізму, до якого слід зачислити не тільки його суто европейські версії (анархо-індивідуалістичний і секулярно-колективістський), але й на перший погляд близькі до традиціоналізму теологічні (в першу чергу, ісламський салафізм), принесені на Захід міграційною хвилею другої пол. XX ст.
Колізії між різними шляхами ремодернізації Европи неуникні, так як відображають не тільки певну світоглядову конкуренцію, але й ставку на різних модернізаційних суб’єктів, найважливішими з яких є ті, що вже усталились, але стрімко втрачають структурну міцність, західні нації-держави, соціально орієнтовані на середній клас поки ще білої більшості – та агресивні общини, які об’єднують «вулицю» Сходу і Заходу на єдиній протестній платформі радикального ісламу, орієнтованої на нижчі прошарки небілої меншості. Перехід політичної ініціативи до організованих вихідців з арабських країн не тільки вірогідний, але в ряді західноевропейських держав неуникний («...Школярі, для яких норвезька мова є рідною, становитимуть меншість до 2021 р.» [16]) – зміна ж культурних умов тягне за собою трансформацію як інтелектуальних практик, так і соціальної реальності, відповідно, чи варто обманюватись на рахунок перспектив споконвічно европейської філософської традиції? Відкинувши будь-яку наївність і тверезо прийнявши в розрахунок дійсний стан справ і близькі до незворотності тенденції, ми повинні вести мову про справжнє наближення передбаченого Ніколаєм Бєрдяєвим консервативно-революційного «Нового Середньовіччя» – проте не як романтизованого европейського минулого, але як об’єктивного східного майбутнього в самому серці Заходу, про яке на поч. XX ст. ніхто, крім найрадикальніших европейських правих, не міг і помислити [7, с. 467-468].
Детальний аналіз описаних процесів у черговий раз доводить істину сили духу як абсолютного двигуна історії, її суб’єкта та кінцевого бенефіціарія – адже саме есхатологічні сподівання і духовний надрив, готовність до жертви собою (і що не менш вагомо: іншими) заради вищого ідеалу (Бог, віра, справедливість) виявляються джерелами сили, здатної переламувати через коліно об’єктивну дійсність і всілякі раціональні побудови. Це означає лишень те, що будь-який власне европейський проект неможливий без виразної картини майбутнього – всеосяжного транс-історичного панно, співставного по масштабам з великими теологічними наративами юдеохристиянства й ісламу. Ми не виключаємо його формально секулярного характеру як органічного варіанту для сучасної західної людини, надто віддаленої від християнської традиції, однак вважаємо необхідним підкреслити неуникно метафізичну природу нового европейського мислення – яким воно все ще може відновити втрачені позиції. В іншому випадку тільки стихійно найбільш організована і пасіонарна сила буде здатною до різкого повороту колеса історії – і в цьому сенсі досвід більшовицької революції 1917 р. видається актуальним як ніколи. В кінцевому рахунку, саме есхатологічна [1, с. 593], сутнісно ідеалістична (sic) програма побудови нового світу й утвердження нової людини в реаліях економічної та політичної смути післявоєнного часу виступили вирішальними факторами перемоги більшовиків над більш інерційними лівими та консервативно-орієнтованими силами. Не менш вагомим ключем до успіху стала також і ставка на найбільш «буйний» прошарок низів, котрому в наш час у Росії та Европі відповідає не робочий пролетаріат чи вимираючий white trash, а безробітні маси вихідців із переважно мусульманських країн Третього світу. Всі ці фактори вказують на необхідність пошуку нової парадигми европейського мислення – та европейського цілепокладання – як адекватної відповіді на виклики західної цивілізації, що розігрується елітами в якості відпрацьованого матеріалу.
В ситуації нестачі ресурсів скорочення споживання і примусове повернення більшої частини планети в архаїку у світлі краху умовно демократичних національних режимів у Північній Африці й на Близькому Сході аж ніяк не є фантастичним сценарієм, але цілком закономірнм наслідком поглиблення енергетичної кризи, пов’язної з падінням темпів видобутку нафти [18] і можливим згортанням мирних ядерних програм із ростом дефіциту уранового палива [15]. Так чи інакше скидування «зайвих мільярдів» уже розпочалось – і цей процес заторкне не лише країни, які розвиваються, але й саму Европу, що стрімко бідніє та люмпенізується, оскільки він ініційований з боку наднаціональних прошарків, котрі давно звільнились – або зовсім ніколи не пов’язували себе узами расової, культурної чи конфесійної солідарності, що, тим не менше, означає для них лишень пролонгацію вирішення майбутніх проблем: «Швондер ... не розуміє, що Шаріков для нього більш грізна небезпека, аніж для мене. ...Зараз він усіляко намагається натравити його на мене, не усвідомлюючи, що якщо хто-небудь, у свою чергу, натравить Шарікова на самого Швондера, то від нього залишаться тільки ріжки та ніжки» [2, с. 213]. В таких умовах інструментом соціальної критики може стати тільки нова філософсько-політична теорія – яка незалежно від її лівого чи правого, секулярного або теологічного походження стверджуватиме новітній модерністський дискурс як виклик у рівній мірі неоконсервативної та постмодернової реальності.
Література:
1. Бердяев Н. Религиозные основы большевизма (Из религиозной психологии русского народа) / Николай Бердяев // Падение священного русского царства : Публицистика 1914-1922 / Николай Бердяев. — М. : Астрель, 2007. — С. 593—598.
2. Булгаков М. Собачье сердце / Михаил Булгаков // Дьяволиада / Михаил Булгаков. — Кишинев: Литература артистикэ, 1989. — С. 152—223.
3. Джемаль Г. Новый идеализм / Гейдар Джемаль [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.youtube.com/watch?v=1qOJJj4i6wA (20.09.2012).
4. Достоевский Ф. Бесы / Федор Достоевский. — М. : Художественная литература, 1990. — 672 с.
5. Дугин А. Основы интеграции народов Евразии / Александр Дугин [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://russia.ru/video/diskurs_13495/ (14.09.2012).
6. Кургинян С. Вперед в прошлое / Сергей Кургинян [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://russia.ru/video/diskurs_9334/ (15.01.2010).
7. Розенберг А. Миф XX века. Оценка духовно-интеллектуальной борьбы фигур нашего времени / Альфред Розенберг. — Tallinn : Shildex, 1998. — 528 с.
8. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек / Фрэнсис Фукуяма. — М. : АСТ, 2010. — 589 с.
9. Фурсов А. Единственная функция Европы – музей / Андрей Фурсов [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://russia.ru/video/diskurs_8262/ (14.01.2010).
10. Юнгер Ф. Греческие мифы / Фридрих Юнгер. — СПб : Владимир Даль, 2006. — 400 с.
11. Юнгер Ф. Совершенство техники / Фридрих Юнгер // Совершенство техники. Машина и собственность / Фридрих Юнгер. — СПб : Владимир Даль, 2002. — С. 11—273.
12. Юнгер Э. Через линию / Эрнст Юнгер // Судьба нигилизма / Эрнст Юнгер, Мартин Хайдеггер, Дитмар Кампер, Гюнтер Фигаль. — СПб : С.-Петербургский университет, 2006. — С. 7—64.
13. Ackermann L. Muslim converts in Germany : Angst-ridden Germans look for answers – and find them in the Koran / Lutz Ackermann [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.spiegel.de/international/spiegel/muslim-converts-in-germany-angst-ridden-germans-look-for-answers-and-find-them-in-the-koran-a-460364.html (18.01.2007).
14. Diez G. Habermas, the last European : A philosopher’s mission to save the EU / Georg Diez [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.spiegel.de/international/europe/habermas-the-last-european-a-philosopher-s-mission-to-save-the-eu-a-799237.html (25.11.2011).
15. Dittmar M. What nuclear energy renaissance? / Michael Dittmar [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.project-syndicate.org/commentary/what-nuclear-energy-renaissance- (16.08.2010).
16. Greenfield D. Norwegian students to become a minority in Oslo schools in 8 years / Daniel Greenfield [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://frontpagemag.com/2013/dgreenfield/norwegian-students-to-become-a-minority-in-oslo-schools-in-8-years/ (10.01.2013).
17. Habermas J., Krzeminski A. Europa ist heute in einem miserablen Zustand / Jürgen Habermas, Adam Krzeminski [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.welt.de/print-welt/article668866/Europa-ist-heute-in-einem-miserablen-Zustand.html (04.05.2005).
18. Hirsch R., Bezdek R., Wendling R. Peaking of world oil production: impacts, mitigation, & risk management / Robert Hirsch, Roger Bezdek, Robert Wendling [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://netl.doe.gov/publications/others/pdf/Oil_Peaking_NETL.pdf (02.2005).
Анотація:
У статті розглядаються проблеми збереження европейської ідентичності в контексті постмодернової дійсності та її можливих новітніх модернових альтернатив у філософії, культурі та політичній думці. На основі фактичного матеріалу автор виявляє основні точки цивілізаційних колізій та окреслює теоретичні засади новомодернового европейського проекту.
Ключові слова:
Европа, глобалізація, християнство, іслам, традиція, модерн, постмодерн.
Аннотация:
Вышинский С. Европейский проект: между традицией и (после)модерном. В статье рассматриваются проблемы сохранения европейской идентичности в контексте постмодерновой действительности и ее возможных новейших альтернатив в философии, культуре и политической мысли. На основании фактического материала автор выявляет основные точки цивилизационных коллизий и определяет теоретические основания новомодернового европейского проекта.
Ключевые слова:
Европа, глобализация, христианство, ислам, традиция, модерн, постмодерн.
Annotation:
Vyshynskyi S. European project: between tradition and (after)modernity. The article deals with the problem of preservation of European identity in the context of postmodern reality and its newest possible alternatives in philosophy, culture and political thought. Basing on the facts the author reveals main points of civilizations’ collisions and defines theoretical footing for the new-modern European project.
Key words:
Europe, globalization, Christianity, Islam, tradition, modernity, postmodernity.
Публікація:
Вишинський С. Европейський проект: між традицією та (після)модерном / Святослав Вишинський // Наукові записки. Серія «Культурологія». Матеріали VI Міжнародної наукової конференції «Культура в горизонті сталих і плинних ідентичностей» (12-13 квітня 2013 року, м. Острог). — 2013. — Вип. 11. — Ч. 1. — С. 52—61.
Вишинський С. Европейський проект: між традицією та (після)модерном / Святослав Вишинський // Quasi! Буковинський соціокультурний часопис. — 2014. — № 1. — С. 4—15.
Переклад:
Вышинский С. Европейский проект: между традицией и (после)модерном / Святослав Вышинский // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. Збірник наукових праць. — 2014. — Вип. 706—707. — С. 134—138.
© 2013
Додати коментар
Увійти через профіль